Такими словами підсумував архиєпископ Петро Мальчук першу зустріч лікарів-католиків, яка відбулася 29 вересня в київському храмі св.Олександра.
Про цю зустріч у парафії оголошували упродовж цілого місяця. Ну, звісно, – наближається свято Трьох Архангелів, там Рафаїл-цілитель, а столична «єпископська» парафія – найвідповідніше місце, аби щось таке провести…
Ні, це не було «щось проведене», бо так захотілося єпископам. «Це не моя ініціатива», – чітко зазначив на початку свого слова єпископ Станіслав Широкорадюк. «Мене вже давно просили зробити регулярні зустрічі для лікарів і підходили з запитаннями про можливість організації католицької лікарні.»
Лікар – це не професія
Такі слова – певною мірою, шокуючі – пролунали того дня від вівтаря, коли архиєпископ Петро Мальчук виголошував проповідь.
– Лікар – це не професія, так само, як священик – це не професія, – підкреслив він. – Як є ті, хто покликаний проголошувати Слово Боже, є ті, хто покликаний боронити славу Божу, є ті, хто покликаний лікувати. Лікар – це покликання. Бог обдаровує людину певними дарами, а потім кличе їх розвивати – щоби через цю людину зцілювати інших людей.
Владика з величезною людською простотою сказав далі про цей самий високий теологічний момент лікарського покликання: «Яке у вас, дорогі лікарі, тяжке завдання, – це жах». Справді, в Україні, з її дуже проблемним станом системи охорони здоров’я і дуже проблемним законодавством щодо охорони здоров’я, робота лікарів перетворюється на справжнє служіння. Або ж це жорстке життєве «сито» відсіює тих, хто не знаходить у собі покликання, і вдається до безпечного життя: байдужого до хворих, налаштованого на «добровільну оплату».
Кожен, хто стикався з нашою системою «похорону» здоров’я, знає: або треба мати знайомства, або надіятися на чудо. Наприклад, на таке чудо, яким є лікар за покликанням. Найчастіше, коли мова заходить про нашу вимушеність, приреченість ходити до поліклінік чи лікарень, то громадяни України пригнічено стинають плечима і починають непокоїти всіх можливих родичів, аби назбирати грошей – що для подолання такої неприємності, як хвороба, що для подолання такої неприємності, як система. І, власне, зустріч католиків-лікарів у співкатедрі св.Олександра показала, що надія на одужання системи – є: бо є лікарі, які хочуть лікувати, а не вимагати хабарів.
Є медики, які цього хочуть!
«Я та Ісус – ми більшість»
Це теж слова з проповіді архиєпископа Петра, який згадував про св.Терезу з Лізьє. Щодо того, що «більшість» вирішує про стан справ, й інколи справді видається, що боротися з системою – це проти вітру плювати… Але якщо ми з Ісусом, то ми таки «більшість».
На зустрічі, яка відбулася по завершенні св.Меси, брали мікрофон і викладали своє бачення справ прерізні люди. То були як власне лікарі, так і медики «загалом» (фельдшери), представники медицини від медсестри до директора клініки. Виступали представник міністерства і травматолог, психолог, психіатр, доцент кафедри Управління охорони здоров’я… І їхні виступи не стосувалися якогось там «високочолого» обговорення лікарського покликання абощо. Вони говорили про шанси створення католицької клініки в Києві. Лікарні, чи бодай амбулаторії на початку, – але які для цього вимоги та передумови. Бо для звершення серйозної справи замало відчути цінність свого покликання. Потрібно ще й тверезо усвідомити, що невіруючому світові до цього покликання байдуже. У кращому разі на лікаря-християнина звалять масу неоплачуваної роботи, а в гіршому – просто заважатимуть працювати. Як зазначив п.Юрій Онишко, доки робили приміщення під клініку – причіпки були безконечні, й було очевидно, що вони припиняться після «належної оплати». Але він уперто не хотів давати хабарів. І тому волів вкладати кошти не в чиюсь кишеню, а в дороблювання того, на що вказували. Зрештою, самій клініці це пішло на користь.
Слово взяв президент громадської організації «Українське товариство лікарів» п.Олей Мусій, громадський діяч із 20-річним стажем.
Чудеса приходять до тих, хто в них упевнений
Після виступів лікарів стало трохи лячно: скидалося на те, що «мале стадо» стоїть перед здоровезною горою. Викладені одним із промовців підрахунки, скільки може коштувати організація та збудування такої клініки; невизначеність щодо того, чого саме на сьогодні ВАРТО прагнути – аптеки, амбулаторії, клінічного центру? – бо це різні законодавчі рівні; сумніви щодо можливості здобути під такий заклад пристосоване медичне приміщення… Все це спроможне пригнітити свідомість і сподівання на щось добре.
Учасники зустрічі лікарів-католиків заповнили анкети – кожен запропонував щось своє (можливість праці, консультацій, організаційних робіт тощо) для постання католицької клініки у столиці України. Фото автора.
Однак потім до зібраних промовляли о.Віктор Симон – директор «Карітас-Спес», єпископ Станіслав Широкорадюк – Президент місії «Карітас-Спес». І мимоволі з їхніх слів стало цілком очевидним, що проблеми проблемами, труднощі труднощами, а на сьогодні в нашій проблемній Україні діє стільки центрів та домів, які провадить Католицька Церква, – що відкриття католицької клініки виглядає абсолютно реальним проектом.
«Якби мені 25 років назад хтось сказав, що ми матимемо все те, що маємо сьогодні, – я б не повірив!» – сказав єпископ Станіслав. До того, що вже зроблено і робиться далі, належать: 5-річний проект «Опіка над хворими на дому», Центри паліативної допомоги (Городок і Олександрівка), дитячі будинки сімейного типу – наступного року їх уже буде 24, в одній лише Києво-Житомирській дієцезії їх сім; дитячі садочки, Соціально-пасторальний центр блаж.Йоана Павла ІІ; надається підтримка (оплата навчання) здібним бідним студентам, надається допомога в обстеженні та лікуванні дітей в центрі Охмадит… і ще багато іншого.
Єпископ Станіслав, який керує «Карітасом» від самого початку, є тверезим практиком щодо фінансових та організаційних можливостей. І він сказав: знаю чимало людей, які б хотіли стати жертводавцями. Але їм геть «не посміхається» перспектива віддати кошти на невідомо що, яке поглине держава або чиновницька мережа. Не тільки за кордоном, де шерег благодійних фондів чималою мірою втратив довіру до проектів, які себе не виправдали, – але також і в Україні є люди, які згодні надавати матеріальну та фінансову підтримку конкретному проектові! Крім того, завжди може статися чудо. Наприклад, влада України захоче провести реституцію колишнього, відібраного церковного майна. А це – чимало будинків. Або й самі лікарні, які реструктуруються, шукатимуть підтримки у недержавних джерел. Бо в католицькій лікарні не працюватимуть і не лікуватимуться виключно католики (так само, як у католицьких садочках приймають різних дітей і працівників). А тому – якщо Бог цієї справи хоче, то все буде.
«Бог хоче, – ствердив на завершення зустрічі архиєпископ Петро. – Отже, все буде».
Фото: Дмитро Парубець
фінансово.
Щиро дякуємо!
