Два сонця

На все є свій час: є час, щоб жити, є час, щоб помирати. Та все ж перед смертю є життя, яке мусимо пережити так, щоб потім ця сама смерть, яка так часто застає зненацька, не була такою страшною. Зрештою, хіба може бути страшною мить, коли життя переходить у Вічність?…

Історія двох смертей

Палаючий диск сонця повільно виходив з–за ранкового обрію, даруючи землі новий липневий день, впевнено заливаючи асфальти доріг сонячним снігом…
Так, любий Друже, починався новий день, народжувалось вчорашнє завтра. Ця незабутня мить…

Мої очі охопили горизонт. Хвилююче видовище… Ніби вогнище розжарювало сонну землю, висушуючи прозорі кришталеві крапельки ранкової роси.

Саме в цей момент, коли народжувалось сонце нового дня, заходило Сонце одного життя… цих два сонця на одну мить зустрілись, обійнялись, та лиш для того, щоб попрощатись один з одним назавжди… І розійшлись…

Пам’ятаєш, любий Друже, цей не менш приголомшливий захід?… Тільки захоплював він не красою, не радістю, а німим відчайдушним болем і страхом. Це було чотири роки тому. Чотири роки, любий Друже. Як стрімко біжить час. Це Сонце, яке заходило чотири роки тому, було для мене безцінним. Кілька годин мої руки міцно стискали його, намагаючись не випустити, не усвідомлюючи, що Сонце людського життя — не пташка, його не втримати.

Останній подих, який живе в зболілому серці дотепер і житиме до останнього його стукоту…

Сказала б тобі, любий друже, що відчувала біль, та це — не сказати нічого. Не в силі описати словами. Не могла не робити ніяких спроб втримати життя, яке було для мене ціннішим за усі скарби світу і яке вислизало так швидко і жорстоко.

Чи могла зупинити мить і відкинути її назад?! Так, не могла! Я знаю це, любий Друже, і тоді це знала. Та відчай стискав все сильніше. Постукала смерть, така глуха до благань і така непрошена. В ту мить здалось, що навіть листя перестало шелестіти; вітер спинив шалений біг; хмари завмерли в блакиті неба; світ затих в німому мовчанні…

В цю мить, любий Друже, я прощалась з…мамою… Це її Сонце зайшло за горизонт одного липневого світанку без найменшої надії на схід. Я відчула, наскільки смерть невблаганна і незбагненна. Це край, межа, де життя зустрілось зі смертю, подивилось в її сумні очі, мить, коли день переростає в ніч. Ця єдина мить, в якій людина безсила і безпорадна…

Пам’ятаєш, любий Друже, щось про це писав геніальний поет Вільям Шекспір в одному зі своїх сонетів:

«Коли подумаю, що мить єдина

Лежить між розквітом і сном могил,

Що світ — видовище, в якій людина

Підвладна силі неземній світил…

…Стривожений несталістю такою,

В розпуці гину я, відома річ,

Бо Час і Розпад ладяться війною

Твій день ясний перетворить на ніч…»

…Це була розпука! Це було розчарування! І на цю несамовиту мить хотілося кинутись грудьми, немов птах на гостре скелясте каміння.

Так–так, любий Друже. Тепер я знаю, що нереально боротись зі смертю, оскільки будь–який бій проти неї буде без сумніву програно.

Я не могла спинити бодай хвилинку, як не могла спинити солоні осінні зливи з очей.

Прощалась з мамою… Прощалась зі словом «Мама». Словом, яким не раз нехтувала, не завжди цінувала і плекала любов’ю. Вже чотири роки не відчуваю солоду цього прекрасного слова і інколи заздрю тим, хто вимовляє його хоча б раз на день.

Я намагалась впоратись з цим. Не завжди вдавалось. Ти пам’ятаєш, що я зробила, любий Друже, що я зробила? Я відшукала в небі найяскравішу зірку. І цій зірочці щовечора бажала добраніч і слала повітряний поцілунок. Потім бігла до татка, міцно його обіймала, цілувала в посивілі скроні і йшла спати.

… Татко… Його любов зцілювала поступово рани на серці. Він обіцяв замінити маму і все таки замінив. Ти навіть не уявляєш, любий Друже, як смачно він куховарив. На кухні він дійсно був господарем і королем.

Життя крок за кроком входило в звичну колію. Рани на душі не зникли, але поступово зарубцювались. Час від часу вони кровоточили та батькова любов і турбота їх повсякчас виліковували. Знаю, що якби татко зміг, то напевно б забрав увесь мій біль і біль моїх сестричок на себе. Та це було неможливо, оскільки кожен з нас мусив нести цей біль і страждання, які, без сумніву, давали певне відчуття єдності і сили… Так, саме сили. Я навіть не уявляла, що зможу пережити смерть матері. Та пережила… Ми всі пережили…

Чотири роки життя пливли, змінюючи день на ніч, ніч на день.

Пам’ятаєш, Друже, мій цьогорічний День народження? Було все: і квіти, і подарунки, і побажання дорогих людей, і танці… Та, любий Друже, серце час від часу тривожно билось,відчуваючи велику бурю, що стрімко насувалась і набирала сили. О! Серце не зрадило. Воно відчувало, що за два дні світ вдруге в моєму житті перевернеться з ніг на голову. Вдруге перестануть співати пташки, пахнути квіти… Вдруге зайде безповоротно Сонце життя за обрій, щоб більше не повернутись назад. Це було Сонце батькового життя. Пройшло чотири роки і тепер я прощалась зі словом «Тато», яке ввібрало в собі і батьківську, і материнську любов…

Захід сонця! Він прекрасний, любий Друже. Та тоді, коли знаєш, що завтра це сонце знову народиться до життя, щоб це саме життя подарувати цілому світу. Але коли світанку не буде ніколи — холоне серце, завмирає душа…

З’явились нові рани, а старі почали знову кровоточити.

Безсонні ночі, які до цього моменту рвуть тіло на шматки. Невимовний страх від відчуття самотності, навіть покинутості. Тепер на собі гостро відчула тягар і страхіття слова «сирота»…

Кімната, в якій колись пульсувало два серця, два коханих життя, тепер стала мертвою, немов пустеля. Та це нічого порівняно з пустелею всередині душі. Смерть… вдруге вона, така ненависна, прокралась крізь ніжно–кремове мереживо штор кімнати моїх батьків. Прокралась, щоб вкрасти ще одне життя, найдорожче життя… Знову біль… Це єдине, на що смерть безмежно щедра.

Кажуть, час лікує. З часом поступово звикаєш до болю, звикаєш беззупинно відчувати його всередині.

Так, розумію, що життя моє триває далі. Тому вчусь сміятись і радіти. Знаю. Впевнена, що настане мить, коли я, перейшовши цю саму межу, яка відділяє життя від смерті, зустрінусь з батьками. Неодмінно зустрінусь. Тоді розлука буде неможливою.

Та тепер я живу! Моє життя, любий Друже — відображення моїх батьків. Я — їхня картина, яку вони з такою турботливою і безмежною любов’ю малювали усю свою земну подорож. Ця подорож підійшла до кінцевої зупинки і тепер вони обоє, тримаючись за руки, продовжують подорож у Вічності. Я переконана в цьому, любий Друже!

«… Віддай себе — і житимеш в століттях,

В малюнку власному — у рідних дітях…»

Уільям Шекспір.

…Ці спогади, які розповідаю Тобі, викликають новий біль і сльози. Але я відчуваю, що не сама в цих терпіннях, як раніше вважала. Навіть більше, ніж не сама. В мене з’вився і Батько, і Мати, і гарний Друг, і Порадник… Він вислуховує без найменшого осуду, з дивовижним терпінням, пригортає до серця з безмежною любов’ю і ласкою. Його присутність стала дуже важливою в моєму житті. Знаєш, я навіть не усвідомлювала раніше того, наскільки сильно і віддано Він любить мене, розуміє і розділяє всі мої тривоги, проблеми, радощі, сміх і сльози. Я не знала, що мене можна любити …так, як любить Він. Не знала, що взагалі існує така ЛЮБОВ, яка може вилікувати усі разом зібрані рани на світі… Та тепер знаю і відчуваю дивну радість, зовсім не схожу на інші, які переживала раніше. Це тому, що поруч зі мною Ти, любий Друже! Ти вже здогадався, про якого лікаря і Товариша йде мова? Авжеж здогадався, адже вмієш читати моє немічне серце, якому часто хочеться розірватись на дрібненькі шматочки, щоб упасти до Твоїх ніг… Це Ти, мій ІСУСЕ, тримаєш мене за руку, щоб не відчувала так болісно земне сирітство, щоб взагалі його не відчувала. Знаю, що моє життя, яке намагаюсь віддавати лише Тобі щодня — для Тебе найдорожче. Вибач, що часто засмучую Тебе. Вибач, коханий Друже!!! Знаєш, я впевнена, що мої батьки зараз тішаться з нашої дружби, бо знають, що вона пізніше приведе мене до них, туди, де є лише світло і радість, де щире залишається щирим, де зло не знаходить свого місця, і ніколи не знайде…

Ісусе! Все, що відкрила тепер перед Тобою, Тобі ж з довірою віддаю. Знаю, що це тепер в Твоєму милосердному Серці і Ти не дозволиш більше мені відчувати самотність, бо з Тобою неможливо бути самотнім ніколи. Ніколи, мій любий Друже!…

CREDO №11 (110)