«Мамо, коли я подумаю, скільки Ісус вистраждав на хресті, моє страждання видається мені нічим».
Ось зворушлива розповідь італійської мами про хворобу її сина, який помер від раку, але був щасливий, що відійшов із «дорогою Матінкою Божою», яка супроводжувала його до кінця.
Додаткова канапка для голодних
Антоніо Терранова народився 2004 року в Палермо (Італія). Відійшов 23 лютого 2013 року. Йому було тільки 8 років.
Можна сказати, що в день його народження Ісус зійшов із неба. Дитина була жвава і здорова, світлокоса з блакитними очима, які мірою його дорослішання ставали дедалі більше зеленими. Хлопчик був розумний і дуже симпатичний. Ще малою дитиною він цікавився іншими дітьми, зокрема тими, хто нещасливий.
Коли пішов до школи, то щоранку перед виходом перевіряв, чи має додаткову канапку з собою, аби поділитися їжею, якщо хтось із дітей би цього потребував.
На уроках інформатики та англійської вчителі садили його біля Аліси або Ерніко — двоє дітей, які мали в цій школі проблеми, не давали собі ради з комп’ютерами, постійно щось псували й інколи не встигали за програмою. Антоніо терпляче і делікатно пояснював їм усе, виправляв так, щоб учитель не помітив.
Ісусе, я довіряю Тобі
21 травня 2011 року виявилося, що Антоніо потрібна пересадка печінки. Йому діагностували пухлину розміром 10 см, яка робила неможливим нормальне життя. Почалася довга серія обстежень і перебувань у лікарні.
Медики від початку були песимістами. До тієї міри, аж не бажали записувати його у список очікування на пересадку. Батьки впали в розпач, але й стали ревно молитися. «Ми молилися день і ніч». Поставав ланцюжок молитов і постів, у який включалося багато людей. Це було неймовірне.
У центрі пересадки батьки навчилися молитись Коронку до Божого Милосердя, якої вже потім не полишали ніколи. Щодня пополудні ходили до шпитальної каплиці, аби молитися. «Антоніо хотів бути з нами щодня і теж молитися Коронку. Наприкінці молитви змовкав, дивився на нас і казав: “Ви забули сказати дуже важливу річ: Ісусе, я довіряю Тобі”».
Мама розповідає: спершу він щоранку, коли медсестри приходили брати кров, починав плакати. «Коли чув, як плачуть інші діти, то казав мені крізь сльози: мамо, йди їх утіш, займися ними, щоби вже більше не плакали». Коли наставала його черга, він усе ще переймався через інших дітей.
Ісусе, де Ти?
Аналізи крові, комп’ютерна томографія, візити лікарів… Усе це було тортурами і для хлопчика, і для батьків. Одного ранку Антоніо взяв хрест св. Бенедикта, міцно стиснув його перед собою і став голосно кричати: «Ісусе, де Ти? Я завжди в Тебе вірив, але зараз, як мені не допоможеш, я перестану в Тебе вірити!»
Сцена розігралася на очах медсестер і сім’ї. Ніхто не міг його заспокоїти. Але поступово він, схоже, прийняв стан справ і зрештою сказав: «Мамо, будь спокійна».
Операція вдалась, але…
Через 15 днів після першої госпіталізації, на подив лікарського колективу, прийшло повідомлення про донора печінки для пересадки. «Я дуже страждала, не могла радіти, бо мій син мав видужати, але інша дитина, майже 11‑річна, саме помирала на очах безпорадних батьків через аневризму в мозку. Дитина, за яку ми навіть не мали часу помолитися. У своїх молитвах я просила про зцілення мого сина, але в серці сильно відчувала тягар смерті тієї дитини, і почувалася винною».
Пересадка тривала 11 годин. Операція була успішною. «Можна би сказати, що це його печінка, — сказав із недовірою хірург. — Це було простіше, ніж ми сподівалися».
Через наступні 15 днів сім’я повернулася додому з надією на нове життя. Але… на жаль, це не було завершенням. Через кілька днів, на контрольному обстеженні, виявилося, що метастази перекинулися на легені. Антоніо був скерований у відділення дитячої онкології на цикл із 20 хіміотерапій.
Ісус так близько
Дні минали, хлопчик почав запитувати: «Як це можливе, що люди не вірять в Ісуса, а я відчуваю Його близьку присутність?» Одного дня, о третій пополудні, після молитви Коронкою до Божого Милосердя, він уважно подивився на маму. «Я спитала, що сталося. Він відповів: мамо, не розмовляй, молися далі, бо Він відійде».
Ми далі молилися, потім він сказав: «Мамо, Матір Божа була тут. Я Її бачив у твоїх очах, Вона прийшла мене поблагословити». Сказав, що Вона прийшла з чашею — із тою самою чашею, яку він пізніше впізнав у руках священика, що уділяв Причастя його татові під час візиту до санктуарію Матері Сліз у Сиракузах.
«А знаєш, що зробила Марія? Розмовляла зі мною, але не голосом, тільки мовила у моєму серці, говорила до мене: тепер я вам вірю». Антоніо не знав, що мама у своїх молитвах завжди казала Марії вірити їй, бо й вона вірить Марії.
Лурд. Подорож надії
Ми вірили, що Антоніо видужає, але раптом ситуація вийшла з‑під контролю і хвороба стала швидко прогресувати. Він рідко скаржився, так рідко, що коли санітарка якось побачила, що він плаче, то сказала нам: «Антоніо нарешті поводиться як дитина, досі він був як дорослий».
Він додавав нам відваги. Якось сказав мені: «Мамо, чому ти переймаєшся, будь спокійна, Марія сказала мені, що це незабаром закінчиться». Я спитала, чи часто він розмовляє з Матір’ю Божою; він відповів, що так, що Вона говорить із ним у його серці. І більше не хотів про це розповідати.
Під кінець листопада 2012 року стан здоров’я Антоніо погіршився й онколог попередив, що нашому синові залишився місяць життя. Ми вирішили поїхати до Лурда. Подорож надії. Нелегка. Ми приїхали до Марселя, увечері син став дивним, немовби душа почала в ньому тремтіти. Він дуже страждав, але попри це мав якесь «гарне відчуття».
«Тату, — казав він, — яке прекрасне відчуття, немовби я вже в небі, відчуваю тепло у животі і це приємно, мені хочеться танцювати, співати, вигукувати. Тату, я почуваюся добре і буду молитися, щоб і ти міг відчути те, що я».
Після тисячі перипетій ми дісталися Лурда, де Антоніо молився за інших, але не за себе. Коли ми йому нагадали, що приїхали молитися до Матері Божої про його зцілення, він сказав, що зробить це пізніше.
Ангели прибирають наш дім
Ми розпочали неустанну молитву, але, на жаль, повернулися додому з порожніми руками. Настало Різдво, Новий рік, ситуація погіршувалася. Ми не могли полегшити його страшних страждань. У переддень свята Трьох Царів ми залишилися ночувати у моєї зовиці.
То була страшна ніч. Я не заплющила очей. Але над ранком синок сказав до мене: «Мамо, яке гарне відчуття! Ісус і Марія тут, у нас. Ісус вбраний у коричневу шату, має мотузок прикріплений до одягу, і ще є ангели, мамо, вони прибирають наш дім, чистять усе! Хтось дзвонить у двері… це Андре (наш кузен), хоче увійти».
В цей час Антоніо не приймав жодних ліків, які могли б викликали галюцинації або подібні явища. Не було також хіміотерапії.
Ісус на хресті
По обіді ми переконали його поїхати до лікарні, де, після не знаю скількох днів мук, могли би отримати трохи полегші. Коли болі минули, він вийшов у коридор знесилений, сів і розплакався.
«Антоніо, — запитала я, — ти ніколи раніше так не плакав, і тепер, коли добре почуваєшся, ти починаєш плакати?» Він відповів: «Мамо, коли я подумаю, скільки Ісус вистраждав на хресті, — моє страждання це просто ніщо».
Я відчула, що помираю. Запитувала себе, чому мій син каже це мені — мені, яка досі бачила у хресті тільки предмет для повішання на стіну і перед яким молилася в храмі. Я розізлилася і сказала, що його страждання зовсім не менше, ніж в Ісуса, але він поглянув на мене, немовби хотів сказати: ти не розумієш. Я не наполягала.
Опущені руки і повернення сил
Становище погіршувалося з дня на день. Антоніо був у щораз гіршому стані і ми вже не могли втамувати його біль. Одного дня він уже не хотів нікого бачити, чого раніше не бувало. Він завжди хотів бути оточеним друзями і сім’єю.
Він, який досі нас утішав, почав казати, що Ісуса тут немає, бо Він йому не допомагає, і немає сенсу молитися. Це час від часу траплялося, але тривало недовго і Антоніо швидко просив Ісуса про вибачення, віднаходив довіру до Нього. Але цього разу він був насправді знеохочений.
Якось пополудні прийшов до нас отець Марко Лупо з храму Аквасанта, до якого ми ходили з молитовною групою. Сів обік, розвеселив його, потім вони стали молитися, просячи Святого Духа про підтримку. Антоніо вже не скаржився і знову став нас утішати.
Цінність дитячих страждань
Якось він став навколішки, хоча дуже страждав, і сказав мені, стискаючи кулачки: «Мамо, це нічого, якщо зараз Ісус мене не вилікує; я в будь-якому разі знаю, що через моє страждання Він спасає дітей у лікарні».
Я сама собі не вірила і запитувала себе, що такого сталося. Чому мій 8‑річний син говорить так, а я, його мама, цього не розумію? Я, яка була неспроможна знести пологові болі і вибрала кесарів розтин, — не розуміла, як він може все це знести. Ця сила не могла походити тільки від нього самого. Від мене вона теж не походила, але я її відчувала і допомагала йому все це зносити. Тільки Бог може таке зробити, лише Він єдиний.
Якогось дня я знайшла сина в ліжку, як він лежав із заплющеними повіками. Із кимось пошепки розмовляв, говорив, робив паузу — якби чекав на відповідь, і знову починав говорити. «Я би хотів тут залишитися — пауза — якщо Він хоче…» Я запитала, з ким він розмовляє. «Ні з ким», — була відповідь.
Христос як єдина пожива
Два останні місяці Антоніо не приймав нічого, окрім Євхаристії. Коли приходив священик із Пресвятими Дарами, я запитувала, як Антоніо приймає Причастя, коли здається, що він у комі. Коли священик говорив: «Антоніо, Тіло Христа» — хлопчик раптом розплющував очі й відповідав: «Амінь».
Ми не могли повірити, але стільки разів усвідомлювали, що мали при собі небо, мали Ісуса. Одного ранку отець д’Анна, настоятель парафії, запитав його: «Антоніо, ти хочеш Ісуса?» Хлопчик, підвівши очі на Пресвяті Дари, почав говорити:
«Ісусе, прости мені, вибач мені, Ісусе. Я хочу Ісуса, віддай мене Ісусові». Ми з чоловіком були глибоко зворушені. Що можна було простити нашому синові? Священик теж був зворушений. Він поставив коробочку з гостіями на його живіт. Антоніо заспокоївся і став казати: «Дякую, Ісусе, я знову відчуваю це тепло, дякую. Тату, саме це я чув у Лурді».
Після прийняття Причастя він заспокоювався. Через наш дім пройшло багато священиків, вони хотіли з ним познайомитися, послухати, що він каже. Деякі навіть просили, щоб ми дозволили їм побути наодинці з Антоніо в його кімнаті, а потім виходили з плачем. Антоніо хотів, щоб ми повторювали слова Коронки до Божого Милосердя. Хотів, щоб ми її співали, і часто вночі будив мене, кажучи, що ми маємо помолитися Коронку.
Мати Божа з Меджугор’я
За два дні до того, як він пішов до Ісуса і Пресвятої Діви на небо, хтось приніс нам статую Матері Божої з Меджугор’я в повний зріст, яка звершувала паломництво по храмах у Палермо та в провінції. Жінка, яка принесла статую, сказала, що досі вони жодного разу не потрапляли до приватного помешкання. Це не було передбачене.
Того дня, коли всі вже розійшлися, я підійшла до сина і спитала: «Антоніо, навіщо до нас прийшла Матір Божа?» Він розплющив очі і, дивлячись на мене, сказав: «Мамо, Вона прийшла по мене».
Через два дні, в суботу 23 лютого 2013 року, о 13.55 Антоніо пішов до неба з Матір’ю Божою. Господи… Ми не питаємо Тебе, чому Ти його забрав, а дякуємо Тобі, що Ти нам його дав.
фінансово.
Щиро дякуємо!
