Цю проповідь кардинал Йозеф Рацінгер виголосив 26 листопада 1981 р. під час богослужіння для католиків, членів Бундестагу, в храмі св.Боніфація у Бонні. Вона будувалася на літургійних читаннях із 1-го Послання св.Апостола Петра (1,3-7) та з Євангелія від Йоана (14,1-6). На перший погляд, ці тексти мають небагато спільного з темою проповіді, але при уважному аналізі виявляються надзвичайно плідними для порушеного питання.
Читання, що ми їх щойно слухали, були написані в той час, коли християни були не громадянами своєї держави, здатними формувати власне життя, а жертвами жорстокої диктатури. Імен двох імператорів, під час правління яких були написані ці тексти, досить, щоб пролити світло на ситуацію: це Нерон та Доміціан. Так, Апостол Петро описує християн як «переселенців» у їхній державі (1 Пт 1,1), а саму державу як Вавилон (5,13). Це вражаюче свідчить про політичне становище християн; це перегукується з часами, коли юдеї жили на вигнанні у Вавилоні, коли вони були не відповідальними громадянами держави, а суб’єктами без жодних прав, котрі замість того, щоб учитися будувати державу, вчилися виживати в ній. Той політичний контекст суттєво відрізняється від нашого; тим не менше, сьогоднішні читання містять три важливі положення, значущі для політичної діяльності християн.
Держава – це ще не все, чим живе людина. Надії чоловіків та жінок виходять далеко за межі політичної діяльності й того, чим є держава. І це стосується кожної держави. Держава – це не все: це знімає тягар з плечей політика і, водночас, відкриває перед ним дорогу розсудливої політики. Римська імперія була фальшива й антихристиянська тому, що вона прагнула бути всім, чим є людина. Отак вона претендувала на те, чого сама не могла досягти, і відтак спотворювала та принижувала чоловіків і жінок. Тоталітарна брехня зробила її демонічною і тиранічною. Позбавлення держави її тоталітарності деміфологізувало державу і внаслідок цього – звільнило чоловіків і жінок, а також політиків і політику.
Та коли християнська віра у найбільшу людську надію занепадає і зникає, тоді міф про божественність держави зростає знову, бо чоловіки й жінки не можуть зректися надії. Навіть коли такі обітниці представлено як прогрес, а концепцію прогресу та прогресивності монополізовано, вони поступаються християнству, яке є завжди новим. Однак навіть коли вони проголошують своєю метою цілковите звільнення людства та знищення будь-якого панування, то суперечать правді про людину та її свободу, оскільки змушують людину до того, чого вона здатна досягати власними силами. Така політика, що проповідує царство Боже як її результат, політизує і спотворює віру, – це міфічна політика. Тому перше служіння християнської віри для політиків – це звільняти чоловіків і жінок від цього політичного міфу, що є реальною загрозою нашого часу.
Хоча християни були переслідувані державою, їхнє ставлення до держави не було негативне; вони завжди розглядали державу як державу і намагалися будувати державу як державу, мірою своїх можливостей, а не руйнувати її. Бо, живучи у «Вавилоні», вони знали, що і їх стосується написане пророком Єремією для тих, хто був переселений з Ізраїлю. Єремія наполягає, щоб євреї не залишалися в опозиції, але наказує їм «будувати доми та жити в них; насаджувати сади та їсти плоди їхні… Дбайте про благо тієї землі, куди я вас виселив, і молітесь за неї Господеві, бо в її добробуті – і ваше щастя» (29,5-7). Таке ж саме застереження можна знайти і в 1-му Посланні Апостола Павла до Тимофія, написаному за часів Нерона (пор. 2,1-2). Апостол Петро у 1-му Посланні слідує тій самій лінії: «Усіх поважайте, любіть усіх братів, Бога страхайтеся, царя шануйте» (2,17). «Ніхто з вас нехай не страждає як душогубець або злодій, або злочинець, або як той хто встряває в чужі справи. Коли ж – як християнин, нехай не соромиться, а прославляє Бога цим ім’ям» (4,15-16).
Що це означає? Християни в жодному разі не були групою заляканих людей, котрі корилися властям, не усвідомлюючи, що їхнє право і обов’язок – чинити їм свідомий опір. Останні речення показують, що вони визнавали обмеження держави і не схилялися перед нею, і не тому що були повинні, а тому що держава противилася Божій волі.
Важливо, що вони намагалися не знищити цю державу, а будувати її. Проти аморальності боролися моральністю, проти зла – рішучістю тривати у добрі, а не навпаки. Моральність, чинення добра – це справжній опір, і тільки добро може бути підготовкою до радикальних змін на краще. Немає двох типів політичної моралі: мораль опору і мораль панування. Існує тільки одна мораль: мораль як така, мораль Божих заповідей, які не можна скасувати на якийсь час, щоб суспільні зміни відбувалися швидше. Будувати можна тільки будуванням, а не руйнуванням – оце політична етика Біблії від Єремії до Петра й Павла. Християнин – це завжди той, хто шукає, як підтримувати державу, чинячи позитивне, добре, що тримає державу. Християнин не боїться, що внаслідок цього він підтримуватиме силу зла, бо переконаний, що тільки зміцненням доброго він може розтопити зло й ослабити силу зла і злих людей. Кожен, хто схвалює вбивство невинного чи знищення чужої приватної власності, не може апелювати до віри. Тому апостол Петро застерігав: «Ніхто з вас нехай не страждає як душогубець або злодій». Справжній опір, християнський опір треба чинити тоді, коли держава вимагає відкинути Бога і Його заповіді, коли вона вимагає зла на противагу добру, яке нам було наказано робити.
Якщо ми діятимемо в такий спосіб, тоді ми маємо посеред сум’яття непростих часів зрозуміти Євангельське послання, адресоване особисто нам як надійну обітницю: «Нехай не тривожиться серце ваше!» (Йн 14,1). «Божа потуга вірою зберігає нас на спасіння, що готове з’явитися останнього часу» (1 Пт 1,5).
Йозеф кардинал Рацінгер
(скорочений переклад «КВ»)
фінансово.
Щиро дякуємо!
