Двохсотріччя з дня народження Миколи Гоголя відзначалося з розмахом, гідним генія світової літератури. Проте Гоголь не був би Гоголем, якби все обмежилося лише славослів’ям. Карикатурист чи трагік, божевільний чи геній, українець чи росіянин, монархіст чи демократ? Запитанням немає кінця. Особливо гучні дискусії ведуться навколо християнства письменника: від «релігійного фанатика» до «ідеї пахнуть єрессю».
Майже всі дослідники згадують певну релігійну екзальтованість матері письменника. Марія Іванівна Косяровська (в заміжжі Гоголь-Яновська) була типовою українською провінційною панею, в якій романтична піднесеність успішно поєднувалася з солінням-варінням, а релігійна екзальтованість з примітивними забобонами. Читання «Четьї-мінеї» та Євангелія, прощі до монастирів та святих місць, і тут же віра у прикмети, «віщі» сни, амулети тощо. Маючи непогані акторські здібності, схильність драматизувати власне життя, Марія Іванівна так допікала близьким своїми «пророцтвами і передбаченнями», що навіть у люблячого сина уривався терпець: «Не предавайтесь мечтательности и суевериям. Истинный и добрый христианин никогда не бывает суеверен». Малий Микола в такому оточенні не став ані марновірним, ані – що інколи буває в «занадто віруючих» сім’ях – атеїстом. Інстинктивно відкидаючи все суєтне, непритаманне християнству, він зумів зберегти в собі істинні цінності віри: «Благословляю тебя, священная вера». Саме з Закону Божого і Святого Письма Гоголь отримав відмінні оцінки під час вступу до Ніжинської гімназії вищих наук кн. А.Г.Безбородька.
Устав гімназії значну увагу приділяв християнському вихованню учнів. Хоч як дивно, за спогадами шкільного товариша майбутнього письменника О.С.Данилевського, – «богослов був великим ворогом Гоголя». Причина, мабуть, полягає у тому, що Микола був досить оригінальним парафіянином: він ніколи не робив «як усі», а молився окремо, повторюючи слова Літургії пошепки.
По закінченні навчання Микола Гоголь вирушає до Петербурга. Честолюбний юнак мріє про блискучу кар’єру чиновника, а, можливо, й міністра. Блискуча кар’єра почалась у домі графині О.Васильчикової, де він служив вихователем (читай – нянькою) душевнохворого хлопчика. Першими поціновувачами творчості юнака були графиня та її приживалки. Це була гірка, але добра школа смирення. Співчуття до принижених, ображених, бідних виразно зазвучать у «Шинелі», «Записках божевільного», «Старосвітських поміщиках».
У так званому першому періоді творчості Гоголя ясно простежуються дві теми – зло та покаяння. Якщо зло у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» має фольклорно-гумористичний образ, захиститись від нього можна самим лише хресним знаменням, то вже у «Портреті» автор зображення «антихриста» проходить шлях покути, молитви, «обратился в религиозный пламень».
Отой вогонь віри, який згодом опалював і самого письменника, змушуючи постійно шукати «віру і себе у вірі». Сюжети і персонажі його творів навіяні не лише народними переказами. Численні паралелі простежуються в агіографії, давньоруській літературі, «Києво-Печерському Патерику». Особливо часто Гоголь звертався до Нового Завіту і образу св. Павла – грішника, котрий прозрів. Певним чином він і себе вважав таким же грішником.
Перші твори молодого письменника принесли йому неймовірну популярність, він став модним. Його наввипередки запрошували до своїх салонів світські та літературні «леви» й «левиці». Однак напівуспіх «Ревізора» змусив його втікати з Північної Пальміри і шукати спокою в чужих краях. Італія стала його другою вітчизною. Там він познайомився з Католицькою Церквою і так званими російськими католиками.
Російські католики і Гоголь
Російський католицизм, на відміну від українського, – явище досить екзотичне. В Україні, тісно пов’язаній історично, географічно, родинно з Польщею і Заходом, бути католиком на загал означало лише належати до меншості, в Росії ж – бути винятком. До ХІХ ст. громадян Росії, які насмілювалися визнати себе католиками, просто знищували. Після царювання «європейця» Олександра І – офіційно вважали психічно хворими.
Проте й тоді знаходилися відважні, які не боялися немилості й відкрито визнавали свою віру. Як це часто бувало в Росії, «передували» жінки: М.О.Воронцова, А.І.Толстая, Є.П.Растопчина й інші дами світського товариства. Не можна не згадати Софію Петрівну Свєчіну – непересічну жінку з європейською освітою, яку 1815 р. змусили виїхати до Франції. Паризький салон мадам Свєчіної став духовним центром російських католиків. Найвідомішою серед емігрантів-католиків була княгиня Зінаїда Олександрівна Волконська – «цариця муз й краси», господиня літературно-музичного салону, музикант, композитор, актриса, поетеса, авторка одного з перших російських історичних романів, меценатка і добродійка. Їй присвячували поеми, в неї закохувалися царі, про неї ще за життя ходили легенди. Саме в салоні княгині Зінаїди Волконської відбувся вечір-прощання з Марією Волконською, яка їхала до засудженого чоловіка на каторгу. Скільки потрібно було мужності, щоб не тільки прихистити дружину державного злочинця, а й відкрито афішувати свою приязнь до неї!
З.О.Волконська 1815 р. таємно стала католичкою і виїхала до Риму. Вічне місто було зачароване північною красунею: емоційні італійці буквально носили її на руках. Одним з її гостей був наступник престолу цесаревич Олександр, до якого вона звернулася з хвилюючою промовою про возз’єднання двох гілок християнства. Але на батьківщині, куди Зінаїда Олександрівна повернулася, їй дали зрозуміти, що переконання – добре, але за них можна відвідати Сибір. Княгиня повертається до Рима, і там – на віллі, яка і донині носить її ім’я – створює так звану «малу залу Ватикану», місце, де збиралося не лише католицьке духовенство, а й Брюллов, Глінка, Іванов, Тургєнєв, Жуковський і, звичайно, Микола Гоголь.
З листа Миколи Гоголя до Василя Жуковського: «…как будто с целью всемогущая рука промысла бросила меня под сверкающее небо Италии, чтобы я забыл о горе, о людях, о всем и влился в ее роскошные красы. Она заменила мне все… Я весел, душа моя светла». Він відпочивав у Римі саме душею – нарешті вона була спокійна. В листах до друзів письменник постійно повторював, що саме в Італії він став собою, знайшов свій Небесний Єрусалим. Відвідини православного храму св.Миколи Чудотворця і собору св.Петра у Ватикані, Месу в якому «відправляв сам Папа»; дружба з кардиналом-поліглотом Джузеппе Меццофанті, якого він «дуже любив» – тільки деякі епізоди римського життя М.Гоголя. Звичайно, у самої Зінаїди Волконської Микола Гоголь стає «своєю» людиною: він знайомиться з римо-католицькими священиками і надзвичайно цікавиться Західною Церквою.
Ходили навіть чутки про навернення письменника. У листі до матері він писав: «… как религия наша, так и католическая – совершенно одно и тоже, и поэтому совершенно нет надобности переменять одну на другую. Та и другая истинна. Та и другая признает одного и того же Спасителя, одну и ту же Божественную мудрость, посетившую некогда нашу землю, претерпевшую последнее унижение на ней, для того, чтобы возвысить выше нашу душу и устремить ее к небу».
Листи до друзів, які їх не зрозуміли
Ми звикли до Гоголя як до переважно комедійного письменника. Насправді ж він був також – а може, в першу чергу, – релігійним філософом. Уривки з другого тому «Мертвих душ» і, особливо, «Вибрані місця з листування з друзями» свідчать не лише про майстра красного письменства, а й про певне, не зовсім звичне розуміння Віри і себе у Вірі.
І перший, і другий твір лаяли сучасники та онуки сучасників Гоголя, лають і правнуки. Не варто повторювати їхні аргументи, можна розгорнути будь-який підручник з літератури. Головна ж причина невдоволення полягає у тому, що ці твори писалися не для розваги, а для того, щоб їх «прочитали и ужаснулись от своих грехов». А саме цього нікому й ніколи робити не хотілось. Не варто робити з Гоголя кумира, так само, як колись робили фанатика і кріпосника. Він був людиною непростою, часто незрозумілою навіть для близьких, проте він завжди перебував у духовній подорожі: «…я не совращался с своего пути. Я шел тою же дорогою… и я пришел к Тому, кто есть источником жизни».
фінансово.
Щиро дякуємо!
