Я почуваюся щасливою людиною …

О. Сергій Давідов розповідає про шлях, що привів його до Бога, в Католицьку Церкву і до таїнства священства.

Інтерв’ю з ним надрукувала «Сибирская Католическая газета». О. Сергій є представником нового покоління російських католиків, які прийшли до Церкви на початку 90-тих років. Він був висвячений на священика кілька років тому, а нині він – адміністратор Кафедрального Преображенського собору.

СКГ: Раніше у рубриці «Покликання» нашого видання ми розмовляли зі священиками, що народилися і виросли у«католицьких» країнах, але покликані Богом до священичого служіння в Росії. Свідчення про своє покликання дали Владика Йосип Верт та о. Антон Гсель, чиє священиче покликання оформилося ще за радянських часів у німецькій національній діаспорі. Але у Вас, о. Сергій, дещо інша ситуація. Ви народилися і виросли у «некатолицькій» країні і в некатолицькому оточенні. Що ж привело Вас у Католицьку Церкву?

Отець Сергій: Якщо говорити про «католицьке коріння», то за «корінням» я як раз людина православна. Я – росіянин, і серед моїх родичів, про яких я знаю і пам’ятаю, одні тільки росіяни. Ніякої домішки «іншої крові» (нині багато хто намагається виявити цю «домішку» і, навіть, вирахувати її відсоток) у мене немає. Я народився в 1968 р, і роки мого дитинства і молодості припали на «благословенний період застою». Моя бабуся була віруюча, православна, з тим обсягом релігійних знань і уявлень, які встигли у неї сформуватися до 16 років, коли вона ще відвідувала Церкву. Потім вона, рятуючись від голодної смерті, змушена була покинути своє рідне Поволжя і відправитися «по містах і селах», де вже не було ні релігійного виховання, ні регулярного церковного життя. З цим-то «багажем віри» бабуся і пройшла все своє життя. Я чув, як вона молиться. Її віра була по-своєму дуже глибокою, але виразити її у чітких словесних формулюваннях вона не могла. Вона охрестила всіх своїх дітей і онуків. Так і ми з братом були хрещені в дитинстві на дому. Найцікавіше, що я завжди знав про цей факт. У мене навіть був хрестик. І ось, я, ще зовсім маленький хлопчик, розглядаючи цей пластмасовий хрестик, усвідомлював, що я хрещений, роздумував про свою причетність до чогось загадкового, високого і таємничого, однак повною мірою осягнути цієї причетності не міг. Того «високого і таємничого», до якого прагнула моя душа, просто не було в моєму оточенні. У моєму місті, Кам’янсько-Уральському, був православний храм, закритий і покинутий. Я знав, що це – храм, часто ходив навколо нього і дуже хотів потрапити всередину, подивитися, «що там», але мені це, звичайно, не вдавалося. У художніх фільмах, особливо якщо це була екранізація класики, іноді показували фрагменти богослужінь. І мені це здавалося таким гарним, несхожим на повсякденне життя, дуже мене приваблювало. Наш Владика у своєму свідоцтві зазначив, що в дитинстві його улюбленою грою була гра «в Службу Божу». От і зі мною було щось подібне. Звичайно, повної картини богослужіння у мене не було, але, користуючись тими обривками візуальної і аудіоінформації, які мене досягали, я намагався собі щось представляти. Я намагався це замальовувати (в дитинстві я дуже любив малювати). Але дитина – це дитина. Я міг відчувати себе віруючим або зовсім невіруючим, залежно від того, куди повіє вітер, як складається ситуація. Тим не менше, час від часу я думав, що «хочу бути попом» (згідно з моєю тодішньою термінологією), і навіть іноді висловлював ці думки вголос.

Про католицизм ж я дізнався зі шкільного підручника з історії Середніх століть. У тому підручнику було багато ілюстрацій. Культура середньовіччя приваблювала мене естетично і дуже надихала. А в старших класах я вже почав цілеспрямовано шукати літературу, де можна б було почитати про релігію та Церкву, про церковний устрій, літургію, термінологію. Звичайно, вся ця література була атеїстична, іншої, доступної для мене, тоді просто не було. Але якісь відомості можна було почерпнути і з дозволеної в той час літератури: я швидко навчився фільтрувати матеріал, відокремлюючи «зерна від полови». Як це не парадоксально, дізнатися про віру і тоді можна було досить багато, було б тільки бажання. Інша справа, що весь матеріал подавався виключно негативно, але у мене досить скоро виробився на це імунітет. У результаті до 9-го класу у мене склалося тверде переконання: на жаль, я народився не в той час і не в тому місці, а інакше б я обов’язково став католицьким священиком. Підійшов час вибирати професію, і я вибрав медицину, професію лікаря. Адже робота лікаря в чомусь подібна до служіння священика. З долею гумору можна сказати, що одним із зовнішніх факторів при цьому є вивчення і вживання латини. Я дуже полюбив цю мову, яка безпосередньо пов’язана з Католицькою Церквою.

Наступним етапом розвитку моєї віри стала служба в армії. Я був направлений (після закінчення медичного училища) санінструктором у повітрянодесантні війська на території Литви. І в цьому я також побачив якийсь «знак згори», оскільки знав, що Литва – республіка католицька. Перебуваючи по багато годин на танкодромі або на стрільбищі, наодинці з самим собою, я отримав щасливу можливість обдумати якісь речі, про які раніше навіть не замислювався. Моє, сприйняття релігії, яке раніше було майже виключно естетичним, стало більш розумним. Я піддав його ретельному аналізу. І тоді ж у мене вперше в житті з’явилася потреба у молитві. Основні молитви я, звісно, знав і до цього, однак вимовляв їх скоріше як заклинання. Тепер же я ввечері входив у ленінську кімнату моєї військової частини, гасив світло і вдавався до молитви-медитації, молитву-роздуму. Серед своїх речей я знайшов мій дитячий хрестик і свідомо повісив його собі на шию. Відтепер я твердо знав, що я – християнин. І бажання стати священиком ставало все більш усвідомленим. Мені навіть почали снитися сни, ніби я – священик. Демобілізувавшись, я їхав додому через Вільнюс і зробив маленьке паломництво католицькими храмами цього міста, включаючи ті, що були нещодавно повернуті Церкві (а йшов вже «перебудовний» 1990 р.), купив собі молитовник литовською мовою і розп’яття. Ось так і сталося, що я, будучи православним за Хрещенням, вперше переступив поріг саме католицького храму.

Повернувшись у рідні місця, я виявив величезні зміни. Відкрилися православні церкви, і той храм, який так приваблював мене в дитинстві, здавався таким таємничим і загадковим, вже був відкритий і майже відреставрований. У ньому проходили богослужіння. Я став регулярно відвідувати цей храм, і мрії про католицьке священство якось відступили. Я вирішив продовжити свою медичну освіту і вступив до інституту в Єкатеринбурзі (тоді – Свердловську). Навчаючись у цьому місті, я дуже часто бував у православних храмах. Щоправда, до сповіді і Причастя приступив тільки один раз, причому без достатньої підготовки. Я не до кінця розумів значення цих великих Таїнств, а тому навіть відчув якесь розчарування.

СКГ: Але яким же чином Ви прийшли в Католицьку Церкву?

Отець Сергій: Я, по правді сказати, з нетерпінням чекав появи католиків у Єкатеринбурзі. Я був впевнений, що вони неодмінно повинні з’явитися. Адже релігійні громади з найрізноманітніших напрямків росли як гриби, навіть такі екзотичні, як мормони, про які я в дитинстві читав у романах Майн Ріда. А от католиків все не було і не було. Між тим, я вчився вже на п’ятому курсі. І раптом абсолютно випадково, через одного з моїх друзів, я дізнаюся, що маленька католицька громада в Єкатеринбурзі все ж таки є. У неї немає свого храму, вона збирається в будинку культури Верх-Ісетського заводу, а священик знімає квартиру. Мені вдалося роздобути його телефон та адресу. Цей священик – о. Георгій Пачуській, перший настоятель Єкатеринбурзького приходу і мій перший духівник. Втім, з моменту першого знайомства з ним і до мого формального приєднання до Католицької Церкви пройшов певний час. Вже під час моєї першої бесіди з о. Георгієм я обмовився про своє бажання стати католицьким священиком. З’явилася така реальна можливість, але раніше було необхідно стати католиком: адже за Хрещенням я залишався православним. І ось тут я дуже серйозно замислився. Поки прийняття католицтва залишалося для мене абстрактною можливістю, я готовий був зробити це «хоч зараз», але коли можливість з абстрактної стала реальною, необхідно було приймати вольове рішення. Я міркував близько місяця, і весь цей час регулярно відвідував католицькі богослужіння. По неділях ми збиралися в будинку культури, а по буденних днях – на квартирі у священика. У моїй голові крутилися звичайні в таких випадках думки про зраду «віри батьків» або «власної приналежності». І тут я вперше почув у своїй душі «голос християнина». Я впевнений, що це був голос Бога. Цей голос сказав мені, що не слід розглядати те, що відбувається у категоріях зради. Бо для людини, яка робить кроки у вірі, найстрашніше – зрадити Христа. Приєднуючись до Католицької Церкви, я не тільки не зраджував Христа, а навпаки, отримував можливість краще служити Йому, зростати у вірі в Нього. І в цьому я не помилився. Прийшовши в католицтво, я придбав смак до молитви, став свідомо брати участь у Літургії, засвоїв основні істини віри, тоді ще на рівні Катехізму. Щоправда, тут мене підстерігало і певне естетичне розчарування. Мої колишні знання про католицтво стосувалися Церкви до II Ватиканського Собору. І тепер, прийшовши в реальну Католицьку Церкву, я відчув себе немов би «обманутим». Сформовані у мене теоретичні уявлення про католицтво не збігалися з тим, що я бачив. Це була «не та Церква», до якої я так прагнув і яку так любив. І тоді я став дізнаватися: «а що ж сталося?» Я дізнався про оновлення Церкви, що мало місце після II Ватиканського Собору. Але, можу зізнатися, у мене і зараз є якась тяга до «дореформованої Церкви». Адже те, що ти колись вперше дізнався про Бога і Церкву, особливо глибоко западає в душу. «Перше кохання» не забувається і залишається на все життя.

СКГ: Яким чином Ви усвідомили своє покликання священства?

Отець Сергій: Думка про священство не покидала мене ні на секунду. Але щось утримувало. Паралельно з входженням у Церкву я закінчив свій інститут, потім повернувся в моє рідне місто і став працювати за фахом – лікарем-гігієністом-епідеміологом Центру санепіднагляду. Тепер у мене були робота, перспективи просування по службі, квартира … Мені було вже під тридцять. З іншого боку, я не поспішав заводити сім’ю, немов сподіваючись, що коли-небудь все ж таки зроблю рішучий крок до священства. Тим не менш, залишати добре освоєний «життєвий простір» мені було страшно. У мені боролася «тілесна людина» з «людиною духовною», яка чує голос Божий – голос, який закликав залишити все і піти за Ним. Часом здавалося, що «тілесна людина» перемагає. Відпрацювавши три роки, я начебто твердо вирішив, що священиком не буду. Але в підсумку останнє слово залишилося за Богом. Саме в цей момент мій духівник і наставник, який дуже допомагав мені в розпізнанні покликання, вікарій Єкатеринбурзького приходу Ярослав Мітжак попросив мене, як лікаря, супроводжувати групу літніх прочан. У мене було ясне передчуття, що «просто так» це паломництво для мене не закінчиться. Побувавши в католицькій Польщі, помолившись перед іконою Ченстоховської Божої Матері, я вже не міг терпіти. Божий поклик став непереборним. На зворотному шляху я зайшов у купе до о. Ярославу і сказав йому, що найближчим часом буду просити прийняти мене в просемінарію. Покровителькою цього мого рішення я вважаю Богородицю, яку вшановують у Ченстоховському іконографічному образі.

Певну роль у виборі покликання зіграв і мій друг по Єкатеринбурзькій католицькій парафії Сергій Федосєєв – нині о. Григорій Федосєєв, вікарій цього приходу. Він вступив до Новосибірської просемінарії відразу ж після закінчення інституту, а потім приїздив до рідного міста на канікули. І я докладно розпитував його про все, що відбувалося в просемінаріі, дізнавався від нього про школу священичої формації. Сергій, зі свого боку, говорив про мене з наставниками просемінаріі. Зрештою виявилося, що там мене вже чекають!

У 1999 р. я вступив до Новосибірської просемінарії, а через два роки відправився у Вищу семінарію у Санкт-Петербурзі. Не можу сказати, що все було дуже просто і безхмарно. Були проблеми внутрішнього характеру, були і побутові проблеми. Нелегко було у 31 рік звикати до нового укладу життя. Залишалися проблеми з близькими людьми, за яких я продовжував відчувати відповідальність. Проте всі перешкоди успішно долалися. Я виразно відчував допомогу Господа! Озираючись назад, я жодного разу не пошкодував про цей свій крок. Подібних думок не виникало жодного разу! Мене це навіть частково дивувало. Я за натурою людина критичного розуму, а тому прагну піддавати аналізу абсолютно все, включаючи і власне покликання. Багато моїх товаришів по семінарії, розповідаючи про своє покликання, говорили про навернення як про певну яскраву подію у їхньому житті. Такого ставлення у мене мабуть і не було. У мене не було навернення «як у апостола Павла», яке розділило життя на «до того» і «після того». Я навіть відчував легку заздрість до людей, які щось подібне пережили. У мене все почалося досить рано, а потім цей вогник потроху розгорявся, поки не охопив мене всього. Але цей процес був повільним, майже непомітним. У мене в зв’язку з цим часом виникали сумніви: «а раптом я просто вибираю собі професію на смак, адже явно вираженого осяяння у мене не було?» Я почасти соромився свідчити про своє покликання, оскільки в ньому бракувало моменту раптового навернення. До теперішнього часу я вже цим перехворів. Тепер я вважаю, що навернення в мене все-таки було, хоча і дуже поступове. Очевидно, Господь, знаючи мене, підготував мені такий шлях, який найбільшою мірою відповідав моєму темпераменту, специфіці мого внутрішнього пристрою.

СКГ: Як Ви зараз оцінюєте свій життєвий шлях, що привів Вас до священства?

Отець Сергій: Я відчуваю себе дуже щасливою людиною. Адже щастя – це не коли все безхмарно, немає проблем, труднощів чи переживань. Щастя – це коли ти перебуваєш на тому місці, де ти повинен бути, виконуєш те, що ти повинен виконувати. І коли є таке відчуття, всі труднощі і страждання, які, звичайно ж, завжди будуть траплятися, я переживаю зовсім інакше. Я переконався у цьому на власному досвіді, переживаючи свої труднощі з Богом, на заклик Якого одного разу відповів.

СКГ: А чи були епізоди, пов’язані з навчанням у семінарії, які особливо запам’ятались?

Отець Сергій: У мене і там все було досить плавно. Видно така вже воля Господа про мене … Найяскравіші спогади були пов’язані з літургійними обрядами, що вводилися в черговий етап мого шляху до священства: одягання у сутану, поставлення у лектори, аколіти, рукоположення в дияконське служіння … Яскраві враження залишилися і від спілкування зі священиками, які зустрічалися мені на моєму життєвому шляху. Я взагалі вважаю, що мені дуже пощастило з наставниками. Я дуже вдячний о. Георгію Пачуському, моєму першому настоятелеві. Його проповіді завжди справляли на мене величезне враження. На його прикладі я дізнався, що таке хороша проповідь, яке її значення для душі віруючої людини. А о. Ярослав Мітжак став для мене прикладом беззавітного піклування про покликання: як священичі покликання, так і покликання до сімейного життя. Він, у прямому сенсі, створив сім’ї у нашій парафії. Духівниками просемінаріі були отці-єзуїти. Це вони заклали в наших душах глибокі духовні основи. У спілкуванні з духовними батьками я придбав солідний багаж, яким продовжую користуватися до цього дня. Прийшовши до семінарії, я намагався перетворитися на «губку», яка вбирає в себе все хороше, що тільки можна увібрати. Я так прагнув стати священиком, що ніщо не здавалося зайвим! Я з жадібністю поглинав все, що мені пропонують …

Важко перелічити всіх, до кого я відчуваю почуття глибокої вдячності за неоціненну духовну допомогу.

СКГ : А як би Ви змогли підсумувати свій дворічний досвід служіння в сані священика?

Отець Сергій : Здавалося б можна було сказати самому собі: ставши священиком, ти отримав все, що хотів … Але саме так говорити не можна. Адже, досягаючи того, до чого довго прагнув, ти починаєш новий етап свого життя, і перед тобою відкриваються нові цілі. За дверима, куди ти увійшов, виявляється ціла анфілада інших дверей і приміщень, в які необхідно зайти, з якими потрібно познайомитися. Я продовжую «освоювати» таїнство священства, все більш проникаю в його зміст, і цього процесу немає кінця. Можу сказати більше: лише ставши священиком, я усвідомив, що саме я упустив в ході підготовки до цього служіння. Семінарист – це той, хто отримує. А священик – той, хто віддає. І якщо раніше ти щось не захотів або не зміг взяти, то виявиться, що в певних ситуаціях тобі нічого дати людям. Священство – це свого роду «момент істини», коли ти зобов’язаний пред’явити все, що ти отримав, все, що ти з отриманим зробив. Це – розрахунок пана зі своїми рабами з євангельської притчі, коли від них потрібно відзвітувати: а як вони вчинили зі своїми талантами? Деякі свої таланти я закопав у землю. Я це тепер знаю, і слава Богу, що ще залишається можливість дещо виправити. З іншого боку, мені дуже подобається виконувати обов’язки священика: як прямі обов’язки, так і все те, що з цими обов’язками пов’язано. Я дуже люблю служити Службу Божу, говорити проповіді, сповідати. Мені дуже подобається здійснювати практично всі треби. Я люблю Церкву, причому не тільки як Тіло Христове і збори святих, а як ось цей конкретний храм, дім Божий з його стінами, дзвіницею, внутрішнім оздобленням. Мені хочеться прикрашати його, доглядати за ним, щоб він став воістину «домом молитви», що приваблює людей для Господа.

СКГ : Невдовзі ми будемо переживати Адвент, очікувати свята Різдва. Скажіть кілька слів «різдвяного повчання» нашим читачам .

Отець Сергій : Якщо ми усвідомлюємо значення якогось чоловіка для нашого життя, то і день його народження стає для нас дуже важливим, знаковою подією. Якщо ти усвідомив, Хто для тебе Христос і що Він для тебе зробив, то цей Його «умовний день народження» перетворюється на велике свято, в ту точку, від якої починається відлік твого власного життя.