Часто ми чуємо формулювання: «гідність людини», «почуття власної гідності». У чому має полягати ця «людська гідність», скажемо – «загальнолюдська», і чи є принципові відмінності від «гідності християнина», тобто від «гідності дітей Божих»? З цими питаннями ми звернулися до о. Іринея Погорєльцева ОР.
Давньогрецький філософ Фалес Мілетський дякував долі за те, що він людина, а не тварина; що він чоловік, а не жінка, й що він еллін, а не варвар. Ці слова можна було б назвати свого роду декларацією античного ідеалу людської гідності. Зрештою, гідністю ми називаємо ті цінності, якими можемо й маємо пишатися. Звісно, цей перелік подяк можна й розширити: краще бути вільним громадянином, аніж рабом, багатим – ніж бідним, здоровим – ніж калікою і т.д. І справді, чому б не пишатися тим, що ти людина, належиш до «сильної статі», і головне – являєшся сином славного народу, з багатою історією і культурою? Ця гідність, звичайно, накладає певні обов’язки. Треба поводитися гідно – тобто не принижувати себе: приборкувати тваринні інстинкти, в тяжких ситуаціях проявляти мужність, і не жити за звичками варварських народів. Власне, так ця гідність повинна виявлятися на практиці – не робити того, що «принижує» твою гідність. Для здорової людини принизливо просити милостиню; для багатого принизливо бути скупим і дріб’язковим; для вільного, а тим більш знатного, – займатися «рабською» працею.
Але християнство впроваджує до нашого поняття гідності трохи інші цінності. Християнською відповіддю на слова Фалеса можуть бути слова Апостола Павла: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Гал 3,28; пор. також: Кол 3,11). Християнин має пишатися тільки тим, що він через Христа стає Божою дитиною. На жаль, ці слова святого Павла для багатьох поколінь християн були пустою декларацією – ми, називаючи себе християнами, часто впроваджували розподіл і за національністю або расою, і за статтю, і за соціальним положенням.
Тут ми переходимо вже до наступного питання: як саме ми принижуємо свою християнську гідність?
Гідність людини не можна протиставляти гідності християнина – християнин це також людина, має свої права і обов’язки. Але якщо гідність людини ґрунтується на загальнолюдських цінностях, а вони, хоч би якими були шляхетними, все ж – є справами цього світу, то християнин повинен зробити крок далі, а точніше – вгору. Наші цінності – це Царство Небесне: «Коли ви воскресли з Христом, то шукайте того, що вгорі, де сидить Христос по Божій правиці» – навчає нас Апостол (Кол 3,1). Якщо Фалес вважав, що бути людиною краще, ніж бути твариною, то християнин повинен піднятися вище: бути досконалою «духовною» людиною – краще, ніж бути людиною тільки «тілесною». Тому ми принижуємо християнську гідність завжди, коли діємо, як називав це св.Павло, «по плоті, а не по духу». Християнин повинен жити справжнім духовним життям, а не піддаватися пануванню пристрастей цього світу і не йти за ними. Вказуючи коринтянам на їхні помилки, Павло каже: «Коли заздрість та суперечки між вами, то чи ж ви не плотські, і хіба не по людському (звичаю) робите?» (1 Кор 3,3). Якщо між нами також ще є заздрість і суперечки – ми далекі від досконалості й саме цим ми принижуємо свою християнську гідність.
Як тоді має виявлятися гідність християнського служіння, зокрема проповідування: чи то з амвона для священика, чи то свідчення «життям» для мирян?
«Життям» мають свідчити і проповідувати не тільки миряни, але також, а може передусім, і священики. Кожен з нас може і має давати таке свідчення, якщо, звісно, він старається провадити справжнє духове життя. І саме з глибини цього духовного життя повинна народжуватися проповідь священика.
Але гадаю, що цього разу ми маємо справу з трохи іншим поняттям гідності. Коли кажемо, що треба щось чинити «гідно», – маємо на увазі не так власну гідність, як гідність того, для кого ми це робимо. Святу Літургію (як Літургію Слова, так і Літургію Тіла) маємо служити гідно, але не тому, що ми самі маємо якусь там гідність, але тому, що робимо це для Бога. Можна було б порівняти це з «гідністю раба», який робить щось заради слави свого пана. Гадаю, що такий пан покарав би раба, якщо б той зробив щось, не гідне його величі. Але все ж таки Бог не вимагає від нас рабського служіння – Він прагне нашого вільного служіння з любові. Тому для нас це є ще більшим викликом: ми не можемо сказати, що любимо Бога, якщо абияк ставимося до свого служіння, а, на жаль, дуже часто так є.
Щиро дякую за розмову.
Алегорія гідності з роботи Цезаріо Ріпи «Іконологія». Жінка, яка несе цінну, прикрашену, але тяжку скриню. Гідність, пов’язана з керуванням справами публічними, є тягарем, який людина тягне за собою.
фінансово.
Щиро дякуємо!
