Сьогодні, 10 квітня 2010 року на військовому льотовищі під Смоленськом розбився Президент Польщі Лех Качинський, його дружина та близько 80 осіб супроводу офіційної делегації: вищі посадовці, парламентарії, духовні, військові, суспільні діячі… Трагедія, котра вправила в шок сусідню країну. Трагедія, яку я особисто не можу промовчати.
Так вже сталося, що я тепер перебуваю в Польщі і не можу не почуватися солідарним з людьми, яких добре знаю, які мене оточують, становлять мою монашу родину. Так вже сталося, що на борту президентського ТУ-154 летів мій знайомий, пан Павел Випих, секретар стану в канцелярії президента Польщі. Так вже сталося, що я виповів слова співчуття його вдові та малим дітям. Пам’ятаю як трохи понад рік найменше з них прийняло Перше Причастя в нашій каплиці отців Оріоністів в Варшаві-Анін. Так вже сталося, хоча 8 годин тому це здавалося незбагненним. Так вже сталося, хоча і не мусило.
В пам’яті сьогодні стоїть обличчя пана Павла. Усміхнений, молодий, сповнений сил, планів, енергії, готовий якнайкраще послужити своїй країні, відданий родині, правдивий свідок Христа в щоденному житті і в своєму суспільно-політичному служінні.
Згадую також пана Президента Качинського, його візит в 2005 році, ще в якості мера Варшави, до нашого молодіжного центру отців Оріоністів на вул. Барській в Варшаві. Людина, що мала вагу слова і вагу переконань. Людина, що мала мужність відкрито називати себе християнином на найвищій державній посаді і ані разу, АНІ РАЗУ! не заплямила християнства негідним вчинком.
Згадую і отця Пешковського, капелана Катинської організації, прекурсора відкриття правди цього тоталітарного злочину. Так, він прожив понад 90 років і помер кілька років тому, але інакше без сумнівів був би на борту. Сьогодні згинув його наступник. Отця Пешковського я зустрів на своєму життєвому шляху ще в новіціаті, коли разом зі співбратами допомагав в послузі о. Мечиславу Янчаку, Оріоністу, на той час ще капелану шпиталю в Аніні для хворих на серце. Катинський капелан вразив мене тоді своєю енергією та шляхетністю духа, хоч тіло вже відмовлялося служити.
А скількох ще згадає не одна людина, згадають близькі і їх Вітчизна. І тому я можу сказати, що не тільки Польща втратила квіт своєї нації, справжню еліту. Цієї втрати зазнало людство. Тому що смерть навіть одного справедливого, не побоюся цього слова, бо принаймні про одного можу це засвідчити, така смерть є зубожінням всього Христового Тіла. Є втратою усіх, незалежно від їх поглядів, переконань…
І тут згадую ще одну світлу постать, що вийшла з цього народу і прислужилася усім – Йоан Павло ІІ. Чому я згадав його? Власне п’ять років тому, в суботу великодньої октави, в переддень свята Милосердя Господнього, як і сьогодні, світ був свідком його відходу до дому Отця. Гадаю, що кожен дуже особисто пережив його смерть. Гадаю, що відтепер ці дві дати в моїх спогадах поєднаються.
Так, наше життя змінюється, але не кінчиться, і часом Воскреслий Христос кличе за собою тих, хто найбільше заслуговує на нагороду і міг би ще багато в чому допомогти нам, убогим. Але тим Він дає знак своєї присутності в світі, бо ж святі Його не зазнають тління. Напевно сьогодні в небі стало принаймні одним святим більше, а я отримав знайомого перед обличчям Бога. Пане Павел, блаженної пам’яті загиблі, ввійдіть в радість свого Господа. Non omnis moriar – Не цілковито я вмираю…
фінансово.
Щиро дякуємо!
