За роки незалежності церковні споруди стали невід’ємним атрибутом сучасних кварталів великих міст. І що основне – принаймні у Львові храми заповнені віруючими. Вони приходять сюди не лише для того, щоби сповнити релігійний обряд – церква виконує і чималі соціальні функції. Але чи не є наповненість церков суто тимчасовим явищем, а віра городян поверховою? Про це розмова з протосинкелом Львівської Архиєпархії УГКЦ, настоятелем Львівського храму Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, отцем Орестом Фрединою.
– Отче, під час візиту до Львова Папа Римський Іван Павло II, зокрема, відвідав і Вашу парохію, де провів Службу Божу. А що змінилось у житті парохії за період після відвідин Понтифіка?
Для мене це величезний знак Бога, бо вперше вільно апостольська нога вступила на нашу землю. Щодо особи Івана Павла ІІ, то це була унікальна людина. А ми, хто готував його візит, могли відчути, як від цієї людини сходить мир і добро. Тому візит Святішого Отця – це джерельце, яке виливається і наповнює спраглу землю. Це було величезне щастя, я це бачу і по молоді, і по тому, як розвивається парохія. У нас дуже багато молоді, діточок, дуже багато старших людей, які розкриваються у вірі. Це самі по собі добрі люди, але вони були трохи загублені. Я більш ніж упевнений, що ласка Божа, яка вилилася на нашу парохію, наше місто, нашу землю через цього Божого чоловіка, вона дієва.
– Львів вважають містом доволі релігійним. На вашу думку, наскільки віра львів’ян насправді є глибокою. Може, це суто прояв обрядовості?
– Коли наша Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, то були скептики, які приїжджали з-за кордону й казали: дивно, що ваші храми такі повні, але такий нині світ, це триватиме років 10, не більше. Вдячний Богові за те, що відтоді вже минуло 20 років, але в наших церквах віруючих так само багато. Дякую Богові, що стаю старшим і починаю краще бачити, як Господь Бог міняє людей. Звичайно, деякі люди приходять до церкви лише для того, щоб виконати обряд, і це теж дуже добре. Бо в якийсь момент така людина задумається над своєю вірою.
– Але все ж значна частина людей ходить до церкви лише час від часу, тільки на великі свята…
– Це проблема тих людей, бо вони не можуть засмакувати духовного життя. І тим вони себе дуже обкрадають, У момент нашої сповіді є момент, коли Ісус поєднує нас із собою, прищеплює і вливає в нас дар Божественного життя, і ми тоді починаємо жити, починаємо відчувати, як це було зле, коли був голодний, а тепер наситився, як це було зле, коли був спраглий, а тепер цієї спраги не відчуваю. Бог саме в такий спосіб ознаменовує присутність у нашому житті.
Я молитиму Бога, щоб у нас ніколи не сталося, як на Заході, де храми стоять порожніми, хоча в різних поколіннях буває по-різному. От Папу Бенедикта XVI запитували, чи є такі люди, що без покликання прориваються у вашу спільноту? І він дуже гарно відповів: напевно, треба говорити про зраджене покликання. Священик так само залишається людиною, і деколи так буває, що він веде себе не найкраще. І коли такого одного виставити і постійно про це розказувати – мовляв, дивіться на образ всієї Церкви – це, звісно, своє робить. Але надовго цього не вистачає, бо гляньмо на сучасне суспільство, де найбільшою трагедією є не рак, а депресія. Люди, які мають достаток, мають добру можливість зростати, відчувають себе в душі порожніми, покинутими, залишаються замкнутими.
– Отче, чим відрізняється життя церковної громади та робота священика в селі та на парохії, розташованій у великому місті?
– Церква – це не замкнена інституція. Церква – це прем’єр-міністр і Папа Римський, це селянин і священик, це лікар і вчитель, це тато і мама. Церква – це ми. Всі, хто став учнями Ісуса Христа, маємо дуже різні покликання, але кожен на своєму місці служимо Господеві тоді, коли ми свою роботу виконуємо з душею. У селі це легше зробити, бо є локальна громада, менша спільнота, де одне одного знає і де всі про все знають, і це є краща модель Церкви.
У місті на великих парохіях є друга дуже велика небезпека – анонімне християнство. Така людина вповні не відкривається. До прикладу, я зайшов, мене ніхто не знає, тихенько помолився і вийшов – через це пропадає відчуття спільноти. Тому священикам, які працюють у місті, на це треба звертати особливу увагу. Тому що бути учнем Ісуса Христа – це вміти співпереживати твій біль і твою радість. Коли ми залишаємось анонімними християнами, котрі приходять і виконують певні релігійні обов’язки, ми перестаємо бути сім’єю.
– В який спосіб священики, які працюють у великому місті, можуть долати проблему анонімного християнства?
– Людей об’єднує якесь спільне завдання, спільна робота. Скажімо, в церкві Різдва Пресвятої Богородиці хтось склав пожертву, щоб купити цеглу, хтось більше попрацював фізично, хтось молився, тобто ми були разом, і це давало змогу нам у такий спосіб об’єднатися і збудувати храм. Є дуже гарна практика при парохії проводити реколекції з виїздом на два дні подружніх пар. Вони всі між собою починають приятелювати, їхні діти починають товаришувати. Також при церкві діє катехитична Школа, де займається понад 3000 дітей. Я бачу, як ці дітлахи виростають. І хоча в нас величезна церква, є великий конференц-зал, класи, однак нам недостатньо місця для того, щоб у такий спосіб провадити роботу.
– Нині Львів принаймні на дві третини є греко-католицьким і приблизно на третину – православним із вкрапленням деяких інших конфесій. Наскільки ця багатоконфесійність впливає на життя городян. Зрештою, що міняють у житті екуменічні Богослужіння, які останнім часом доволі часто проводять у місті?
– Ісус Христос молився, щоб ми всі були єдині. Думаю, нам – тим, хто вірить в Ісуса Христа, – взагалі не має про що сперечатись. Але, на жаль, картина тепер така, як ви її описали. Для мене можливість пізнати іншу людину, її спосіб мислення так само дає змогу пізнати самого себе.
Якщо так, то треба не вивищуватися над іншими, а більше полюбити те, що Господь Бог мені відкрив. І це дозволить із більшою повагою ставитись і до інших людей, які так само мають певні вартості, і можливо, перебувають у стані пошуку. Тому думаю, що такий погляд на іншу людину, яка відрізняється від мене, але так само, як і я, покликана до єдності в Ісусі Христі, дає можливість зростати у вірі. Думаю, що ми робимо перші кроки, і Греко-Католицька Церква в тому відношенні мені подобається, тому що вона по-Божому ставиться до інших людей.
– Тривалий час Греко-Католицька Церква перебувала в підпіллі, і це був один статус і відповідні проблеми. Тепер, уже понад 20 років, вона діє легально і тут є інший момент – влада ставиться до Церкви лояльно. Чи немає тут іншої небезпеки, власне спокуси близькості до влади?
– Небезпека завжди є. Звичайно, з’являються політичні партії, які намагаються перехитрити, думають, що вони прийдуть і будуть щось там тицяти або в якийсь спосіб хитрувати, щоб люди за них голосували. Такі спокуси є, і вони завжди бувають, коли бачать, що тут злидні, обіцяють матеріально допомогти. Це велика небезпека, тому що бути Христовим – це завжди залишатися вірним, бути Христовим – це ніколи не йти на компроміс із неправдою, хитрістю. Бути Христовим – це ніколи не йти на компроміс із темрявою, це завжди залишатися при Бозі.
Ми як Церква покликані виховати людей щирих, добрих, щоб вони в майбутньому могли присвятити своє життя праці для народу. Але вважаю, що нині наша віра є ущербною. Є дуже гарне гасло “Воскрес Христос – Воскресне Україна”. Переконаний, коли ми це світло Христового Воскресіння принесемо у своє життя, то матимемо прекрасну державу.
Дуже люблю свою Церкву за те, що, попри всі обставини, вона ніколи не була безхребетною, вона стоїть твердо на камені, на фундаменті, яким є Христос. Це дуже правильна постава влади стосовно Церкви. І тоді Церква з приємністю, а не з обов’язку може молитися за людей, які є при владі, а водночас може їм докоряти. Людина здатна допомогти іншій людині, навіть такій, яка дуже багато про себе думає, і навіть владі. А Церква вільною може бути тоді, коли вона до кінця віддана Христові.
«Львівська Газета», №14 (559)
За матеріалами: ugcc.lviv.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
