Друга світова: впритул

В умовах чергового витка клепання міфів про Другу Світову Війну, який запровадили наші північні сусіди і наша нова влада, цю справу живо підхопила, різні видання стали друкувати статті-спогади очевидців подій цієї війни. Жива історія, і цим нікого не здивуєш, яскраво різниться з тією міфологією, яка полилась з екранів наших телевізорів. З найбільш цікавого, що прочитав нещодавно, запам’яталась стаття Сергія Грабовського «Міф «отечества»» в «Українському тижні»
про те, звідки на теренах країни рад з’явилось своє, особливе означення для Другої світової – «отєчєствєнная». А також стаття Ярослава Грицака
про легендарну фотографію підняття радянського прапора над Рейхстагом, яка водночас стала речовим доказом мародерства, яким займалась Червона армія в Західній Європі.

Неможливо оминути й сьогоднішнє Звернення глави УГКЦ до всіх людей доброї волі , в якому він пригадує, що Друга світова війна розпочалась ще задовго до 1941 року, а саме постанням на Європейському континенті двох тоталітарних режимів – гітлерівського і сталінського. «Спорідненість цих тоталітарних режимів виявилася у тому, що вони у 1939 році дивним чином «подружилися», поклавши початок війні, яка в 1945 році, завдяки жертовності синів і дочок багатьох народів із різних континентів, закінчилася цілковитою поразкою гітлеризму», говорить у своєму Зверненні Блаженніший Любомир (Гузар).

Друга світова війна розпочалась у 1939 році для різних країн по-різному: хтось нападав, хтось оборонявся, хтось відразу капітулював. Феномен регіону (як і країн колишнього «соцтабору»), де я народився й виріс, полягає в тому, що для нас війна не закінчилась у 1945 році… Про це говорить Блаженіший Любомир, коли підкреслює: «… хоча ми тішимося упродовж 65 років, що виграли війну, немає відчуття того, що наслідком цієї перемоги став справді глибокий і тривалий мир, бо майже вся друга половина XX століття для нашого українського народу, як і для інших сусідніх народів, була періодом нового протистояння і жорстоких випробувань».

В моїй родині, як і в багатьох родинах моїх знайомих і друзів, діди і їх брати воювали часом в різних арміях тієї війни. Про декого з тих, хто воював в УПА, я навіть сьогодні нічого не знаю, бо рідня ніколи не знала навіть того, за яких обставин вони загинули і де. Ті, хто зумів втекти на Захід, ще побачили незалежну Україну і померли досить недавно. Однак, мій дідусь по татовій лінії, має унікальний досвід тієї війни – спочатку він, ще учнем швейного училища, вступив до лав повстанців. А після одного з вишколів в Карпатах він приїхав в рідне село, де його забрали в Червону Армію (про цей епізод я, на жаль, не дізнався в нього докладно, коли він був ще живий). І в лавах радянської армії він дійшов до Берліну. Навіть мав якийсь орден, чи щось таке. Коли повернувся додому і після кількох років життя за нових політичних умов, сказав моєму батькові «Я воював не за ту армію…». Вже після війни, його рідний молодший брат Микола, студент Чернівецького університету, загримів в табори за «антирадянську» діяльність… За часів незалежності дідусь ходив на різні заходи, і до «упівців» та й не цурався своїх радянських медалей.

Близько року тому я записав кількагодинну розмову зі своєю бабцею, теж по татовій лінії, яка була свідком тих подій і дуже живо пам’ятає передвоєнний час, як то кажуть «за польщІ», Друга світова застала її в Коломиї, де вона лікувала травмоване в школі око. Протягом всієї розмови, бабця постійно повторювала вже з притаманною стареньким людям дитячою інтонацією: «Толя, та нас ніхто не любив…». Її батька намагались розстріляти як мінімум чотири рази – перші поляки, під час обшуку на наявність української преси ще до війни, а далі «рускі» з «фашистами» поперемінно в часи своїх окупацій.

Але найбільше мене глибоко вразила одна історія, свідком якої вона стала на власному подвір’ї. Оскільки в прадіда була доволі велика хата (село Тишківці, Городенківського району), в якій до війни він утримував магазин, то на час окупації – спочатку німецької, а потім радянської – там зупинялись офіцери. Всю сім’ю (а в бабці, якщо добре пам’ятаю було семеро братів і сестер) заганяли в стодолу (місце, де зберігається сіно для тварин), а самі селились в будинку. Так от, коли фронт посунувся далі на Захід в село приїхала жінка, коханка (так говорили люди) якогось із високих чинів Радянської армії. За нею привезли купу всяких речей, особливо бабці запам’яталось радіо, дуже гарне – німецьке. Жінка вбиралась в дуже гарні сукні, також явно не радянського виробництва. Весь день вона просиджувала на ганку і бавилась зі своїм псом. Наскільки я зрозумів – це був великий чорний дог (в оригіналі моя бабця описує його як «теньгого чорного пса, як теля»). Вона кидала йому палку, а той приносив. По подвір’ю часом вештались солдати, які виконували її захцянки. Одного разу вона натравила пса на одного із фронтовиків. Задля забави. Пес звалив його з ніг. Солдат, підвівшись, у відповідь сказав їй «Ти – б…ть!»… Жінка, довго не думаючи дістала пістолет і застрелила його на очах у моєї бабці і ще двох вояків. Потім вона сказала іншим солдатам його кудись подіти… Після чого по закутках його спіслуживці ледь не зі сльозами на очах говорили: «Він пройшов скільки боїв і так загинув… Як це так?…».

Отакою впритул побачила цю війну моя бабця. Це не міфи, де у бій ідуть одні доблесні старики і так далі. Я впевнений, таких історії є сотні тисяч, і колись вони таки випливуть на поверхню. Якщо б ті, хто сьогодні закликає не фальсифікувати історію, відкрив всьому світу свої потаємні архіви, то я переконаний, що святкування 65 річниці перемоги одного тоталітаризму над іншим довелось би святкувати з опущеними прапорами. Та в молитві за всіх жертв ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, до чого закликав Блаженніший Любомир.