У заголовку («Забути чи запам’ятати?») використовується гра слів, які польською та російською звучать подібно, але мають протилежне значення (ред.)
Потискання рук прем’єрів недостатньо. Наспівування Окуджави і Висоцького недостатньо. Запалення свічок на могилах молодих солдатів недостатньо. Але й вимагати оприлюднення документів про воєнні злочини також недостатньо. Навіть завдання зізнатись до людиновбивства, насилля, знущання – також.
Я за об’єднання правдою в Правді, бо якщо не пробачимо, то і нам не буде прощено. Однак об’єднання не вимагає від мене зречення пізнати правду, швидше – пробачити навіть тоді, коли «вони не знають, що роблять». Примирення вимагає від мене серця, поєднаного з Богом і ближнім, а це набагато важче, ніж дипломатичне потискання рук, чи запалення свічки. Немає примирення без хреста.
А якщо дійсно маємо потребу примирення, ми, нормальні поляки з ними – нормальними росіянами, то молімось за них. Допоможімо дітям з сиротинців в Сибірі або бездомним дітям з Санкт-Петербурга. Запрошуймо їх до себе, вчімось їхньої історії і мови, щоб їх зрозуміти.
Росії я віддала кілька років свого життя. З росіянами проговорила багато ночей на «важкі теми», перемолилась багато годин, наготувалась для них капусти та картоплі (бо нічого іншого майже не було), не один раз роздала усе, що мала, наслухалась їхніх життєвих історій, навідувала потребуючих та самотніх. Це було моє примирення.
Мій дідусь, якби жив, зрозумів би те, що сталось, хоча сам був змушений залишити усе недалеко Львова і тікати від радянської армії. Пізніше багато років сам їздив туди, беручи з собою одежу та їжу. Я з мамою теж була два рази. Бачила там справжню «комуну» з 70 років, людський страх в очах, на вулицях прапори з Леніним, більші за наші будинки, церкви, перелаштовані під фабрики і дітей, які про Сталіна і Леніна серйозно розповідали за вечерею. Це мій дідусь навчив мене справжнього примирення, хоч був чоловіком, який ненавидів комунізм і усе, що з ним пов’язано, але й розумів, що це люди людям…
Нам вмовляють, що ми маємо об’єднатись на якомусь політичному рівні, не згадуючи вже минулих подій. Маємо зрозуміти, співчувати, перестати задавати питання, не допускатись невигідних висновків, замовчати і полюбити. Пробачення на таких якихось неясних умовах однобічне у вимаганнях і заздалегідь нав’язане, хоча важко протистояти закликам, які так біблійно звучать. Раптом починаємо почуватись, що це ми є одним-єдиним ключем в цій тарганині, і що це від нашого ковтання слини та кусання язика залежатиме наступний крок у пошарпаних стосунках. Нас намагаються переконати, що треба вже перестати і врешті забути.
Пам’ять мусить однак залишитись, без неї немає майбутнього. Пам’ять не заздрить, не мститься, вона – твереза і покірна. Але не шарпаймось і не прикриваймо правди в ім’я дешевого примирення, бо з цього робиться бурда толерантного гуманізму та несправжньої терпимості, з вимушеними жестами, які з любов’ю нічого спільного не мають.
«Бо він – наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, – своїм тілом скасував закон заповідей у свої рішеннях, на те, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому.» Еф. 2, 14-16
Мати-полька на вигнанні