Зараз багато хто задумується про еміграцію. Що ж, усі ми – діти іммігрантів. Інакше народилися б у Східній Африці, де виникла перша людина. ZaUA.org попросив нашого зарубіжного автора розповісти, як живеться українцю за кордоном і які в нього стосунки з українцями на Батьківщині.
Immigrant Song виконує: Євген Лакінський, місто Квебек
Людина, що переселяється за західний кордон, перетворюється на «емігранта». А емігранти – це такі люди, що «вчать нас жити». Приїжджають зі свого Закордону – і вчать.
А інколи вчать – по інтернету. Лають усе наше: «В Україні – бардак і хамство! А в нас, за кордоном, цивілізація!» Всі знають, що в Україні бардак і хамство, але коли таке каже приїжджий, хочеться відправити його кудись далеко: «Ну то й забирайся до своєї цивілізації! А ми тут живемо, як вміємо!»
А ще вчать патріотизму. У 1990-ті роки одна пані з Канади жалілася по телевізору: «Вас дуж’є-дуж’є важько rозуміти, бо в вас дуж’є зrусифікоwана мова!»
Це дратувало: легко бути патріотом у Канаді
А спробуй любити Україну, коли щодня бачиш усі недоліки: народові все байдуже, влада краде, мафія керує, міліція гірша від рекетирів, національне відродження монополізували карикатурні патріоти – і як це змінити невідомо. А тут тебе ще й вчать з-за кордону.
Один емігрант, що поїхав ще за Союза, дуже обурився: на форумі написали, що у 90-ті роки в Україні було важко жити.
Емігрант резонно пояснив: у ті ж роки у Канаді один маніяк застрілив кількох людей, одна жінка впала під поїзд у метро, продукти подорожчали на кілька відсотків, ціни на житло піднялися… А ви кажете: в Україні було важко! Заткайтеся! Не поливайте Вітчизну брудом!
Якщо ви виграєте ґрін-карту, все тільки почнеться
Інші навпаки, лають закордон. Тут люди тупі і примітивні, а нашим заздрять! Бо ми – освічені і культурні! Тож нас і тримають за другий сорт: маємо чистити туалети.
Але до України все одно не повертаються.
Живучи в Україні, я емігрантів недолюблював. Потім сам став емігрантом. Кажеш, бува: «У Києві зима холодніша, ніж у Одесі» А тобі: «Діяспора! Втік звідси – то й мовчи! Сиди у своїй «цивілізації»!»
«Хочу вас завірити: ми, емігранти, не такі вже погані. Просто в нас свої професійні хвороби. Програміст носить окуляри, шахтар лікує легені, а емігрант займається патріотизмом. Або ж космополітизмом. »
Чому так? А тому, що еміграція – це ще й імміграція. Їдете не тільки звідкись, а й «кудись».
Часто чуєш: «Я емігрую за кордон». Так, ніби Закордон – це така країна. Навіть не країна, а пустеля. Посеред пустелі – два хмарочоси. На одному написано: «Українська Діяспора на Закордоні», а на іншому – «Брайтон Бич». Поміж ними ходять цивілізовані іноземці і говорять іноземною мовою. Варто вивчити цю мову – і ти свій.
Насправді, усі країни різні. Усі мови різні. В кожного народу – своя культура. Своя історія. Свої неписані правила. Це все дуже дуже складно.
Емігрантки на палубі корабля, який прибуває до Нью-Йорку (на горизонті видно хмарочоси). 1920-ті.
Вдома ми інстинктивно знаємо, що прийнято, а що ні. На рівні рефлексів. У новому суспільстві це не гарантовано.
Ви вважаєте, що американці – безкультурні? Тоді запитання: який відсоток жартів з фільму, скажімо, «Форест Гамп» ви розумієте? Всюди своя історія: половину її не знайдеш у підручниках.
Мова – окрема пісня. Знайомі харків’яни – студенти-медики – дуже сміялися. Поїхали на хімічну олімпіаду – а там африканський студент. Усі мали привезти свої препарати, а африканця забули попередити. І він не зміг взяти участь.
Дуже обурився і каже: «Я – люччи студент!» Тут усі і розсміялися. Правда, весело? Мало того, що без препаратів, та ще й неправильно вимовляє слово: «лучший»! Га-га-га!
У Канаді я бачив чимала «люччих» студентів. Наших – Духовних і Освічених. Вони неправильно розуміли завдання, не відразу помічали важливі деталі… В результаті – загублений час, гірші оцінки.
З себе вони чомусь не сміялися. Навпаки, обурювались.
На роботі теж чимала наших «люччих» – це тих, кого взагалі туди взяли. Але наші люди горді: радше помруть, ніж визнають проблему. «В мене – ніяких проблем із мовами! – каже людина, що говорить із сильним акцентом і грубими помилками. – І з інтеграцією ніяких проблем!»
Ніяких, чуєте?! Усе розумію, усе знаю!!!
Інший варіант: «Місцеві люди – тупі, і система в них дурна! Ми для них занадто розумні!! Це не я завалив екзамен, це запитання були ідіотські!!!!»
А є ще й третій варіант, менш параноїдальний (хоча, як сказати?): «Я – українець і тим пишаюся. Так, в мене акцент і мовні помилки – бо я Українець! Мені важко інтегруватися до місцевої культури – але я Українець, шаную СВОЄ! Я багато у чому програю місцевим – та й грець із цим! Бо Я – УКРАЇНЕЦЬ!!!!!!
Різниця лише у розмірі літер і у кількості знаків оклику. В активістів українських громад знаків оклику багато, а у тих, хто намагається інтегруватися – мало. Але ідея та сама.
Тобто: людина не ігнорує проблеми і не списує їх на інших. І, у принципі, каже правду.
Ми не можемо змінити себе. Леся Українка, нібито, казала, що могла б стати іноземкою, бо «жила за кордоном і знає іноземні мови». Якщо це правда, то Леся була дуже наївною людиною.
Іміграційна картка тих же часів – для когось «from Eastern Europe»
Дорослій людині стати «іноземцем» неможливо. Хіба прикинутись, як Штірліц. Але навіть це більшості іммігрантів не вдається: мову треба знати не «добре», а блискуче. А культуру – на рівні рефлексів.
Хочеш ти чи ні – залишаєшся українцем (росіянином, китайцем, румуном, аргентинцем).
Опиняєшся поміж іншими народами. Навколо – «місцеві» і іммігранти. В кожного іммігранта – своє минуле, своя культура. Вони теж нездатні стати «місцевими», та й не завжди хочуть.
Вдома ти знав, хто ти такий. Хоча б більш-менш. А тут? Зліва – алжирці, справа – румуни, напроти – гаїтяни, поляки, італійці, японці, угорці… А навколо, наприклад – канадці (і не треба казати, що вони «теж іммігранти» – вони не завжди про це знають).
Хто ти такий? Звідки ти? Де твоє «я»?
Чіпляєш на ключі брелок із тризубом. На екран – заставку з Хрещатиком. «А що це в Вас за акцент?» – «Український!!!»
« Йдеш до української громади. Хоча б тому, що вона є. Цікаво ж, що там? А там – люди близької культури. У сенсі, що вміють готувати борщ і олів’є. Знають, хто такі Хмельницький, Бандера, Чебурашка, Кучма, і що таке «Катрусин Кінозал». Знають, чим відрізняється Донецьк від Львова.»
99% носіїв інших культур не мають про ці речі ніякої уяви. Не більше, ніж наші – про Непал.
Якщо громада стара, то на поличках – патріотична література, а на стінах – відповідні плакати. Прокидається національна свідомість (а в кого вже була – помножується на 10).
Наступний етап: заходиш на український форум і ділишся найсокровеннішою думкою: «Слава Україні!!!!! Шануй СВОЄ!!!!!»
А з тебе сміються. Ти, кажуть, у Торонто сидиш. А ти: «Та я ж — УКРАЇНЕЦЬ!!!!! Це ви – змоскалені!»
Це не тільки наша хвороба. «Ми, канадські поляки, патріотичніші від тих, хто у Польщі!» – сказав польський «діаспорянин» у інтерв’ю газеті «La Presse». А марокканські дівчата – що вдома ходили у коротких спідницях і загоряли у бікіні – у Канаді одягають хіджаби і моляться по 5 разів на день.
З тих самих причин, з яких харківський російськомовний Петренко у Торонто прозріває і вішає на стіні портрет Дмитра Донцова…
Це – про емігрантський націоналізм.
З космополітизмом – ще простіше. Навколо – життя! Хочеться бути його частиною. Повноцінною. А не якимось чужинцем, закритим у гетто «рідної громади». Жити, робити кар’єру, стверджуватися.
Нащадки емігрантів можуть зробити й непогану політичну кар’єру. Прем’єр канадської провінціï Альберта Ед Стельмах i депутат парламенту Альберти Євген Звоздецький
Хочеться бути добрим громадянином. Зі всіма обов’язками та правами. Купатися у світовій культурі (а не просто повторювати: «наше – найкраще!!!»)
Але з ким поділитися цим бажанням? Мабуть, з (екс)співвітчизниками.
Додам, що націоналізм чудово комбінується із космополітизмом –
принаймні, в деяких емігрантів.
Людина, що ніколи не жила «на чужині», можливо скаже: «Емігранти – люди нерозумні. Як діти, їй богу!» Але нерозумних людей багато. Он футболісти: бігають по полю, як скажені. Іноді й ноги ламають. Дивишся на них і дивуєшся: вони що, спокійно ходити не вміють?
А є ще альпіністи, біатлоністи, екстремальні туристи. Блукають по снігу, ризикують. А збоку виглядають дуже смішно. Тож і емігранти смішні…
«От я нікуди ніколи не переїду», – скаже патріотичний громадянин.
По-перше, не варто зарікатись: ніколи не знаєш, що чекає за поворотом життя. А по-друге, до біатлону ніхто не примушує. Як і до еміграції…
Попри холод, втому і ризик, у альпінізмі є свої плюси: «Внизу не встретишь, как не тянись … десятой доли таких красот и чудес». Так і з еміграцією. Ти бачиш нову країну. Зсередини, а не з вікна туристичного автобусу. Вивчаєш нову культуру, мову. Зустрічаєш десятки народів. Люди з Японії і Перу, Сенегалу і Непалу, Тунісу і Сербії, Бразилії і Філіппін.
Хочеш попрактикувати іспанську? Йдеш до магазина напроти, де продавець – з Гватемали. Цікаво, як у Тунісі? Говориш з університетським товаришем. Про Африку розпитуєш в колеги по роботі.
Моя рідна Одеса – зовсім близько від румунського кордону. А від молдовського – ще ближче. У нашій області є румунські села. Але кілька румунських фраз я вивчив лише у Монреалі. Як і кілька слів по-арабськи.
Це – для романтиків.
Для прагматиків (у канадському варіанті):
1) корупції мало (пересічний громадянин дізнається про неї хіба з газет);
2) хамства менше – зокрема, у сфері обслуговування;
3) маючи добру кваліфіковану роботу, не треба аж так маневрувати – ця робота точно забезпечить добрий рівень життя;
4) на роботі менш кидалова: затримка зарплатні на кілька місяців – дуже
рідкісне виключення (не знаю, чи таке трапляється);
5) втративши роботу, знаєш, що на вулиці не залишишся – є соціальна допомога.
Євгеніванич із улюбленого гурту редакції «Веселі біоритми» виконує композицію про внутрішню еміграцію
Правила гри (знов-таки, у Канаді – у інших країнах може бути інакше):
– Щоб зайняти у цьому суспільстві нормальне місце, треба постаратися.
– За фізичну роботу платять мало. Кваліфіковану шукати складно. Якщо ви крутий програміст – то легше. Якщо інженер – треба підтверджувати
диплом.
– Якщо ваш фах тут не потрібен, або ви його не любите, або диплом застарів – пряма дорога до університету чи коледжу. Вчитися важко: програми вимагають багато сил і часу. Вибрати потрібну програму – ціле мистецтво.
– Пошук праці – робота на повний час. Особливо, коли нема канадського досвіду чи диплому.
« Хтось проходить цей шлях. А хтось озлоблюється на цілий світ і
кричить, що Канада – це жах.»
Багато сімей розпадається: змінилися зовнішні умови – і порушився сімбіоз. Хтось з подружжя вже робить кар’єру, а інший ще тиняється по мовних курсах… Або просто шляхи розходяться.
Але є подружжя, що не розлучаються – попри всі труднощі і стреси.
Це – загальна доля іммігрантів, незалежно від країни походження.
Українцям ще трохи легше: ми білі. Поки не відкриємо рота, ніхто й не знає, що ми «не тутешні». Африканцеві чи арабу пробитися важче. Хоча наші впевнені, що все навпаки: «негрів» беруть, а нас – «хороших» – гноблять (хоча статистика цьому протиречить).
Але все це – окрема історія. Про одне вас прошу: як побачите в інтернеті патріота з-за кордону, не обурюйтесь! Ви на його місці були б не кращі…
фінансово.
Щиро дякуємо!
