Сумнів

Є теми, які заздалегідь «приречені» на суспільне схвалення. До таких належить тема Другої світової війни. Важко дискутувати про героїзм людей, які «поклали життя заради…» – і не впадати у моралізаторство, а зробити справді мистецький твір. Саме через «святість» теми виробився канон представлення героїзму радянських людей у «боротьбі за…» Проте найулюбленішими фільмами на згадану тему ставали зовсім інші стрічки: «17 миттєвостей весни», “У бій йдуть лише старики”, «Чотири танкісти і пес»…

Зрештою, мати сумніви – це абсолютно по-людськи. Тому, коли після перегляду фільму «Натомлені сонцем-ІІ» сумнівів з’явилося більше, ніж було «до», я подумала, що це природно. Сумнів перший і, напевне, головний: відверта установка на комерційний успіх. Скажімо, Котов (Н.Міхалков) позаздрив успіхові Гарі Потера. Тобто очевидним є факт, що автор, – а тут маємо триєдність: він же сценарист, він же режисер, і він же головний герой, – просто прирік фільм на комерційний успіх. Адже глядач, пам’ятаючи перший фільм, і навіть усвідомлюючи, що продовження кращим не буває, все одно піде на фільм, власне, як і піде на третю частину. Бо якщо «Натомлені сонцем» – самодостатня стрічка, то другий фільм є вступною частиною до третього, і глядачеві, який перейнявся долею командира Котова, доведеться купувати квитки на третю стрічку. Зрештою, у фінансових прибутках нічого поганого нема. Кошти вкладаються у стрічку, і мусять повертатися. Але якби ж то не така відверта спекуляція на темі війни і страждання!

Сказати, що стрічка погана, – не можна. Зрештою, Міхалков – один із найпрофесійніших режисерів сьогодення. Це факт. Фільм не вписується у традиційний радянський/російський фільм про війну. Тут немає однозначно поганих німців і стовідсотково ідеальних радянських воїнів. Є спроба розповісти правду про війну, навіть якщо це не збігається з тим, що традиційно нам казали запрошені до школи ветерани. Хоча, відверто кажучи, під час перегляду мені дуже хотілося проаналізувати фільм з точки зору частоти вживання відкритих і прихованих цитат. Розумію, що сучасне мистецтво є інтертекстуальне, але… Деякі моменти нагадували фільм «Катинь» Анджея Вайди, що так сумно актуалізувався цього року у квітні. Інші уривки були майже цитатами з кіноповістей Олександра Довженка. Хоча, можливо, це сталося підсвідомо, або просто такий збіг. Цікаво, наскільки Міхалков знайомий з творчістю українського режисера…

Так, справді, фільм відображає людську безглуздість, іноді безвідповідальність, обмеженість, що призводять до фатальних наслідків. Скажімо, коли по фашистських літаках стріляють із судна, що йде під прикриттям організації Червоного хреста, і в результаті гинуть усі пасажири човна. Показано, як еліту радянської молоді, кремлівських курсантів 186 см на зріст, кидають під танки, а в думках спливають Крути. Хоча, звісно, що там Крути з московської перспективи…

Окрема тема – Сталін, на нього не відреагувати у світлі останніх запорізьких подій було б важко. Так, він дуже неприємний, проте й люди, присутні поруч із ним, йому подібні. Саме від постаті Сталіна, тобто від його зображення у кінострічці, я відчула знову ж таки сумнів. Сумнів у тому, що нам відверто показують страшну людину, а не створюють негативний образ – бо картина йде на експорт, і режисер має намір претендувати на премію «Оскар».

Найбільше сумнівів і запитань виникло навколо використання релігійної тематики. Саме використання, не хочеться вживати слово «зловживання», а воно напрошується саме собою. Зрештою, це вже стало певним кліше: якщо фільм з Росії, то там будуть ікони, свічки, молитви. Загалом, показувати віру на екрані – справа складна, а показувати навернення комсомольців та комуністів перед лицем смертельної загрози – справа, яка вимагає особливої психологічної майстерності, а цього не вийшло.

Свої сумніви я сформулювала для себе майже за Станіславським: «Не вірю». Не вірю авторові, який з трагедії війни робить комерційний проект для Заходу на кошти російських платників податків, намагаючись звести воєдино те, що не може поєднатися. Хоча, напевно, потрібно дочекатися виходу третьої частини блокбастеру, аби поставити крапки над усіма «і», а поки що: «Далі буде»…