«Говорили мені цілий день: Де твій Бог?» (Пс 42, 4). Він у від’їзді. «Один чоловік, знатного роду пішов у далеку землю прийняти собі царство, та й повернутись потім»(Лк 19, 12). Коли Ісус Христос розповідав притчу про людину що від’їжджає, Він Сам вже відправлявся у хресну і смертну подорож. День свого повернення, проте, Він не може назвати, бо день цей Йому невідомий, а відомий одному лише Отцю (Мк. 13, 32). Немає ніякого сенсу стояти і дивитися услід того, хто давно пішов. «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо?» (Дії 1, 11).
Перш ніж від’їхати, «чоловік знатного роду» зібрав своїх слуг-рабів і «передав їм своє майно» (Мт. 25, 14). Ймовірно, він віддав весь свій маєток, без залишку. В усякому разі, про якісь винятки нічого не говориться. Навпаки, сказано, що він віддав їм усю exousia, тобто повну владу (Мк.13, 34). А що стосується конкретних людей, то кожен «отримав за його здібністю». «І від’їхав» (Мт. 25, 15).
Бог доручив людям все Своє надбання, і в цьому акті криється незбагненна довіра. Бог вклав людям у руки саме все, що має, – більшого Він просто не міг би дати, – і разом з повнотою іншої власності людство отримало й Самого Бога. І хоча все дійсно було віддано, але – лише як майно, що належить Йому, і яке було довірено їм у розпорядження. І оскільки люди не можуть очікувати від Нього чогось більшого, Його даяння заслонило Його Самого.
Хто в даянні визнає того, хто дає, точно знає, що розпоряджатися цим майном слід лише так, як розпорядився б той, хто дав. У початковому акті передачі в розпорядження є великодушність, і він плідний для приймаючого, який може відплатити тільки за допомогою відповідного великодушного і плідного керування цим даянням. Як важливо, щоб раби, які розпоряджаються майном, розпізнали цей зв’язок даяння та заклику до плідної діяльності, адже заклик попрацювати безпосередньо випливає з великодушності пана. Отже, раби ні в якому разі не повинні тепер відрізняти «повну передачу» від «тимчасового надання». У тому, що це так, можна переконатись, звернувшись до істини, що міститься в цій притчі: наше буття з усіма його можливостями – це доручене нам майно, і воно доручене до такої міри остаточно, що зворотне відняття виключається; і в той же час це даяння – не дар, а лише «дане в борг» з Божої скарбниці (якою є все буття). Отже, з отриманим володінням треба поступати відповідно до його природи.
Отже, наше буття – це і справжній невід’ємний дар, і одночасно воно дане у борг. Хто зрозумів це, тому легко вловити також і сутність природи Дарувальника, «що від’їхав», який зник, але якого все ж таки цілком можна розпізнати за характеристиками дарованого нам буття. Адже наше життя не віддалене від Бога, «Він від кожного з нас недалеко» (Дії 17, 27), бо «невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над творами стає видиме»(Рим 1, 20). Але багато людей нездатні побачити Невидимого через Його творіння, і вони, звичайно ж, волають цілими днями: «Де Бог твій?». Такий народ, скільки б не волав, не відшукає Бога, і тому він буде намагатися освоїти область, збагненну для себе, «суєтність» (Рим 1, 21), яка і стане для нього заміною Бога.
Один із рабів у притчі отримав свій талант. Цей раб не розпізнав зв’язку дару і давання в борг. Він не побачив у передачі майна ніякого благодіяння, навпаки, він злякався висунутих вимог. Коли настає день звіту, він впадає в явне протиріччя. Він так говорить про свої мотиви: «ти чоловік жорстокий: береш, що не поклав, і жнеш, чого не посіяв». Тому-то, мовляв, «я лякався тебе». Якщо такі справи, то слід було б очікувати, що раб стане в поті чола свого виконувати вказівки невблаганного пана. Але ж ні! «Мені було страшно, і я закопав твої гроші в землю. Візьми їх назад». Життя такої людини проходить під знаком страху, що паралізує, тому він і не робить нічого відповідного сенсу дару. Він закопує в землю не гроші, а свою здатність оцінити даний йому маєток і принести плід, так що для нього даяння пана не має ніякого значення. Відповідно негідний раб не повертає отримане, реалізувавши закладену в ньому можливість приносити плоди, а просто-таки кидає його дарувальнику. Адже і Юда не поклав, а кинув свої срібники до храму, тому що ані він сам, ані первосвященики не знали, як вчинити з ними (Мт 27, 5). У негідного раба відбирається те, чим він володів, але так і не скористався. Майно буде тепер передано тому, хто правильно розпізнав сутність даяння. «В того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт 25, 29), а це означає: хто не здатен помітити «Бога, що від’їхав» у даному йому майні – хоча він при зусиллі міг би це зробити, – для того оце його наявне буття (яке «він має») стає настільки байдужим, що він втрачає свою частку у ньому.
фінансово.
Щиро дякуємо!
