Подорож до Вандеї

Роздуми одного пілігрима

Дякуючи Божій милості, автору цих рядків пощастило черговий раз побувати на святій Зарваницькій землі, а саме взяти участь у Всеукраїнській церковній прощі, яка тривала з 17 по 18 липня цього року.

Разом із Гошевим, Летичевим, Бердичевим та Почаєвим, який, на жаль, ще досі являє собою не лише бастіон схизми, але й заповідник українофобії, Зарваниця створює золоту діадему Марійських місць нашої Батьківщини та по праву може вважатися її головною оздобою. Ця чудотворна земля просто випромінює позитивну енергією і для всіх, хто з побожністю на неї ступає, несе хвилю духовної обнови, навіює молитовний настрій та духовні роздуми.

Роздуми бувають різними: і про гріхи наші, і про хліб наш щоденний, і про волю Божу, і про Його Царство на Небі та на землі… Тож нехай шановний читач дозволить мені поділитися власними роздумами щодо того, як Господня воля реалізується в історії українського народу і приносить хоч камінчик Царства Небесного на землі нашої Вітчизни.

Чимало українців із Наддніпрянщини, приїхавши в Галичину, відчувають певне піднесення (звісно, мова не йде про тих індивідів, котрі особливо переобтяжені деструктивними національними та духовними комплексами). Особисто мене деякі дефірамби в сторону Червоної Русі (так вдавнину називалися ці землі) інколи навіть дратують – по-перше, я чудово усвідомлюю, що і тут «не все так гладко», по-друге, не люблю принципу «добре там, де нас нема» і вважаю, що в історії та сучасності моєї рідної Полтавщини, наприклад, теж є чимало чого захоплюючого. Та все ж маю визнати: для Галичини притаманна своя «родзинка» – та «родзинка», без якої вся Україна виглядала б зовсім не так.

Вже давно побутує думка про галицький п’ємонтизм, і її аж ніяк не можна заперечити. Однак Галичина має ще одну особливість – вона є не лише нашим П’ємонтом, але також і Вандеєю. Як відомо з історії, Вандея – це регіон на заході Франції, в якому в період революційних потрясінь 1789-1794 років відчувалася найбільша відданість населення традиційним цінностям. У 1793 році у Вандеї під проводом Жака Кателіно розгорілося справжнє повстання, спрямоване на захист Церкви та монархії. У істориків, які розглядають т. зв. «Велику французьку буржуазну революцію» як позитивне явище (на жаль, в сучасній українській історичній науці такий підхід вважається єдиноправильним), Вандея асоціюється з чимось реакційним, ретроградним, відверто деструктивним… Дійсно, священики, дворянство, селяни та все свідоме населення цього західнофранцузького департаменту, що чинило опір революційним силам, було далеким від ідолопоклонства оспіваному просвітниками «Прогресу» й натомість залишалося вірним духу Традиції. Значною мірою охоронцем традиційних українських цінностей, в т.ч. й релігійних, залишається Галичина. Велика маса народу, що прибула не на якийсь «Казантіп» чи проплачений політичний мітинг, а на церковну прощу – тому чи не найкращий доказ.

Як же постала Галицька Вандея? Чи її генеза полягає в особливостях суспільно-економічного розвитку галицького краю? Аж ніяк – феномен Галицької Вандеї базується насамперед на факторі духовному, а саме на панівному становищі католицизму.

Однією з найвагоміших рис історичного розвитку наших західних земель, на відміну від Великої України, було збереження там Греко-Католицької Церкви. В той час, коли на території Російської імперії католицизм зазнавав утисків, а греко-католицизм був заборонений взагалі, уніатська Церква під владою Габсбургів розвивалася досить вільно і становила собою основу національного буття українців.

Порівнюючи вплив греко-католицизму на Заході і «каноніческава праваславія» на Сході, можна виділити декілька головних відмінностей. По-перше, католицизм мав сильнішу євангелізуючу дію на населення, навчав його живої віри, а не порожньої обрядовості. По-друге, Греко-Католицька Церква в умовах австрійського панування та постійної конкуренції зі сторони поляків була справжнім бастіоном українства; московське ж православ’я в цей час являло собою один із головних інструментів асиміляторської політики.

Ці відмінності надзвичайно яскраво почали проявляти себе наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Саме тоді збіглися в часі процеси зміцнення національно-визвольного руху та поширення ідеологій лівого спектру (лібералізму, соціалізму, соціал-демократії) з притаманними їм засадами антиклерикалізму, фемінізму, лаїцизму та інших деструктивних явищ. Як же на ці зміни прореагувала Галичина, а як – Наддніпрянщина?

На території Великої України відбулося прикре зрощення національного та лівого рухів. Як наслідок – Наддніпрянщина не скористалась отриманим у 1917 році шансом і програла Національно-визвольні змагання через суб’єктивний фактор, а саме через недолугість різного роду Грушевських, Винниченків, Єфремових, Мартосів та всіх інших, хто замість християнства та націоналізму вибрав принесені з Заходу «прогресивні» ідеї.

Західна Україна розвивалася за іншим сценарієм. По-перше, поширення лівих ідеологій стримувалось тим, що населення твердо трималося правд християнської віри. По-друге, національно-визвольний рух не перейняв антиклерикальних лівацьких ідей тому, що між благом Церкви та благом Батьківщини не існувало суттєвих протиріч, навіть більше – ГКЦ сама зробила значний вклад у націозахисні та державотворчі процеси (особливо в той час, коли митрополичу катедру зайняв Андрей граф Шептицький). Звісно, західним українцям також не вдалося зберегти власну державність, однак причини цього мають більш об’єктивну природу ніж на Сході – Галичина є органічною частиною України і бути самостійним державним тілом не може; мав рацію полк. Є. Коновалець, коли заявляв, що дорога до українського Львова лежить через український Київ.

Розвиток Галицької Вандеї активно відбувався і в міжвоєнну добу. Як і в більшості католицьких регіонів світу, в Галичині успішно діяла Католицька Акція, клерикальний рух перетворився на потужну суспільну силу, яка поруч із організованим націоналістичним рухом формувала обличчя того героїчного покоління, яке в 20-30-х роках протистояло польським окупантам, а в 40-х – кинуло виклик коричневому та червоному імперіалізмам.

Власне на прикладі антирадянського спротиву ОУН-УПА ми можемо чи не найкраще побачити сутність Галицької Вандеї. Саме в протистоянні безбожникам-окупантам відбувся найміцніший союз християнства та націоналізму, при якому однаково потрібними були «і хрест меча, і меч молитви» (Е. Маланюк), при якому оборона національних та людських прав була невід’ємною від захисту Віри та Церкви. Саме в контексті Галичини 40-50-х років минулого століття ми можемо говорити про нашу власне-Вандею.

Нам, людям ХХІ століття, важко повністю зрозуміти сутність тих страшних, але водночас і величних часів національного подвигу, коли блиск зброї та кров’яна багряниця поєднувалась з блакитною чистотою відважних сердець наших лицарів, що йшли в бій під знаком хрестомеча. Повністю осягнути природу нашої «Вандеї в дії» неможливо, і ми спроможні лише частково її відчути. Ми можемо лише захоплюватись мужністю кількох молодих хлопців, які мов, обложені сарацинами в замку хрестоносці, трималися до останнього у своїй криївці, захоплюватися тими священиками, що ризикуючи власною свободою та навіть життям правили підпільні Служби подібно головним героям повісті о. В. Гюнермана «На Божих окопах»… З рештою, ми можемо захоплюватись дон-кіхотством тієї епохи і радіти, що в України є власні Вандея та П’ємонт водночас.

Героїчна боротьба Галицької Вандеї виявилась не марною. Попри те, що тоді – в середині ХХ століття – українцям не вдалося знищити Імперію Зла й побудувати незалежну християнську Українську державу, вивільнена в той час національна енергія і нині додає нам сили. І ця сила живить всю Україну, хоч особливим чином є більш відчутною саме в Галичині.

Так, Галичина і сьогодні залишається П’ємонтом і Вандеєю. Та попри це, не можна заплющувати очі на ті негативні процеси і явища, які все частіше проявляються у житті цього регіону. На жаль, третій закон Ньютона діє не лише в механіці, але і в суспільно-політичному житті, так само діє і протилежна сторона закону – відсутність дії породжує відсутність протидії. Тому сьогодні, коли немає зовнішньої окупації чи відкритого переслідування віри, серед галичан все частіше спостерігається виразне релігійне та національне збайдужіння.

Насамперед, падає ступінь політичної активності. Причина цього процесу криється ще в далекому 1991 році, коли отримавши незалежність, Україна все ж не стала національною державою українців. Тоді в країні почав утверджуватись режим внутрішньої окупації, для якого характерне не відкрите, а завуальоване нищення нації «тихою сапою», яке багато українців не може або просто не хоче бачити. Аналогічно і з релігією. Відбулася девальвація віри, її легкодоступність породила буденне сприйняття релігійного життя, втрату пильності та ревності.

Все це малює не вельми радісну картину. Прикро бачити це релігійне та національне збайдужіння. Прикро чути на вулицях, приміром, Тернополя російський мат. Стає лячно, коли на території цього, здавалось би, оплоту традиційного християнства спостерігаєш ширення різних псевдохристиянських течій.

Загалом, інколи складається враження, що Галичина сьогодні живе швидше інерцією, аніж живою динамікою. Однак надія на краще, адже це не механічна інерція, а відрух глибинних духовних сил. Дасть Бог, ці сили себе ще покажуть, і Галицький Лев ще не раз голосно рикне на славу Бога і України, на страх їхнім ворогам.