Чому чорне не є білим

«Доба обману мудрості» (д-р В. Олексюк) – як часто на практиці доводиться переконуватись у влучності цього окреслення нинішньої епохи…

Нещодавно мав нагоду ознайомитися зі статтею викладачки Українського католицького університету п. Орисі Гачко «Чому я постмодерністка», опублікованій на сайті кафедри філософії даного вузу. Досить дивно було знайти на католицькому сайті статтю з відвертою, тим більше, пафосною апологією постмодернізму. «Чому я постмодерністка» на католицькому сайті – це приблизно те саме, що й «Чому я атеїстка», «Чому я феміністка», «Чому я лесбійка» або ж «Чому я сатаністка і полюбляю чорну месу». У кожному із цих «чому» йдеться про явне збочення, яке є абсолютно несумісним із християнською релігією.

Дійсно, «доба обману мудрості», доба, коли кожну краплинку правди доводиться захищати у боротьбі, коли треба пояснювати елементарні речі, доводити, що чорне не може бути водночас білим. Те саме стосується і постмодернізму. І хоч доводити речі, які, на перший погляд, мали би сприйматися як аксіома, надзвичайно тяжко, спробую проаналізувати феномен постмодернізму з християнських позицій, а за одно – дати оцінку його захисту та пропаганди зі сторони п. Гачко.

Що ж таке постмодернізм, які його теоретичні засади та практичні вияви? У своїй статті Орися Гачко зауважує, що нині набув поширення «попсовий постмодернізм» (тут і далі пунктиром виділені цитати зі згадуваної статті, підкреслення – мої), яким наповнені «газети, радіо, телебачення і книжки». Справді, і газети, і радіо, і книжки є дійсно наповненими постмодернізом, наповнюється ним навіть така сфера як гуманітарна наука (це попри те, що авторка згаданої статті жаліється на несприйнятті постмодернізму в академічних колах). Однак чи слід відмежовувати цей «попсовий постмодернізм» від «чистого» постмодернізму тих авторів, яким співає дефірамби шановна авторка?

Досить небезпечним видається таке відмежування. Керуючись логікою Орисі Гачко ми, приміром, можемо почати оправдовувати нацизм чи комунізм і пояснювати, чому ми нацисти або чому ми комуністи. У такому разі можна говорити і про «попсовий», спрофанований, нацизм та комунізм. На приклад, ми можемо говорити, що Маркс або Ленін не мають абсолютно ніякого відношення до того кровавого сліду, що його залиши «профанатори» комунізму з ЧК-НКВД чи нацизму з СС, СД та Гестапо. Цілком очевидно, що «попсовий постмодернізм» є безпосереднім дітищем головних, «канонічних» гуру постмодернізму.

Зупинимося на т.зв. деконструкції, котра, як слушно зауважує авторка, «сьогодні стала своєрідним символом постмодерного світогляду». Хоч п. Гачко закликає нас не сприймати деконструкцію власне як деструкцію, на практиці вона має виразно руйнівний характер, а її вектор є чітко спрямованим проти Традиції, а отже (у випадку західної культури) й проти християнства. Фактично, введення постмодерністами у сучасний філософський дискурс гасла деконструкції – це лише теоретичне обгрунтування (post factum) тих процесів, котрі вже давно активно відбуваються на Заході; це доказ, що постмодернізм не несе з собою ніяких конструктивних змін, а лише пливе за течією, котра несе Окцидент до прірви морального та культурного виродження, та ще й пришвидшує її хід своїми «креативними» ідеями.

Важко знайти в «Капіталі» Маркса чи «Моїй боротьбі» Гітлера безпосередні інструкції для катів із вище згаданих відомств. Однак чомусь саме ці книги надихали (або ж просто ідеологічно оправдовували) сталінсько-гітлерівських опричників, дозволяли їм доходити до вершин садизму у власних катівнях чи заганяти мільйони людей до концтаборів. Чи не так само «деконструкція, запропонована Деррідою» стала основою для всіх тих «ревізій», які нині стають все більш модними? Чи не ця деконструкція надихає сьогодні різного роду забужок, грабовичів та бузин здійснювати «перегляд» та «ретельний аналіз» нашої національної історії та літератури – такий «перегляд», після якого вже не залишається ні історії, ні літератури, ні самої нації? Однак такі «ревізії» п. Гачко не лякають, адже вона з не прихованою солідарністю цитує Володимира Єшкілєва, котрий вказує на хибу «приєднатися до національного міту і за його стінами протистояти потокам буття», адже «Мужність полягає в тому, щоб збудувати власні стіни для захисту від цього потоку» – очевидно, йдеться про «власні стіни» не лише не національні, але й не сімейні, не громадські і не церковні.

Зі ставленням «постмодерної християнки» Гачко до нації все зрозуміло. Та чи не думала вона, що використовуючи постмодерну методику деконструкції можна позбутися і самого християнства – скажімо вдатись до феміністичної ревізії і засудити Біблію та спадщину Отців Церкви як такі, що належать до патріархальної культури і є символами гендерної нерівності? Гачко не відповідає на це питання, бо не бачить чи не хоче бачити всієї небезпеки, що несе з собою розрекламована нею деструкція/деконструкція. Проте немає сумнівів, що її «християнство» уже є значною мірою «деконструйованим», бо як інакше можна пояснити наступні моменти?

Викликають здивування ті апеляції до історії, котрі використовує Орися Гачко. Вона досить слушно провела генетичну лінію між постмодернізмом та Великою французькою революцією. Однак чи свідчить подібна генеологія на користь самого постмодернізму? Що більше приваблює п. Орисю – Вольтер із його «Задушіть гадину!» в адресу Католицької Церкви чи сама революція з масовим гільйотинуванням, переслідуванням священників, зґвалтуванням черниць, оргіями в храмах? Виявляється, її приваблює Liberté, Égalité, Fraternité – свобода, рівність і братерство. Цікаво, що це гасло французьких масонів має спільного із християнством?..

«Liberté, Égalité, Fraternité» – гасло сучасної Франції звучить так само, як воно звучало в епоху падіння Бастилії.» – зауважує Гачко, і це дійсно так. Однак про яку свободу, про яку рівність і про яке братерство йдеться? Очевидно, йдеться не про внутрішню духовну свободу людини – йдеться про права і свободи людини та громадянина, йдеться про сексуальну свободу і свободу «сексуальних меншин», йдеться про свободу нищити французьку етнічну націю шляхом заселення її земель іноземцями, про свободу етнічно та соціально маргінального елементу влаштовувати погроми в передмістях Парижу; не йдеться лише про природні права нації та справжню, даровану Богом свободу особистості. Та й рівність (у її ліберальному розумінні) мало приваблює, адже насправді, як показує практика, дуже часто приховує за собою банальну демагогічну зрівнялівку та нищення справжнього духовного аристократизму. Що ж до братерства, то не важко поміти, що на його місце наспрвді з’явився крайній егоїзм, породжений відходом від традиційних спільнот, цінність котрих «деконструювали» задовго до постмодерністів.

Можна було б вслід за постмодерністкою із УКУ звинувачувати не гасло «свобода, рівність, братерство», а «французькі політичні еліти», котрі, як виявляється, «ніколи не відрізнялися якимось особливим благочестям» і таким чином зводили на нівець зусилля послідовників Руссо та Вольтера. Та чи дійсно французька еліта завжди була такою не благочестивою? Чи, можливо, подібні судження – це лише наслідок все тієї ж деконструкції, котра все більш виразно набирає рис тоталітарно-«єдиноправильного» способу мислення? (Знову ж таки напрошується аналогія: як для нацистів та комуністів існував засадничо ворожий расовий та класовий «елемент», так і постмодерністи кладуть під каток своєї деконструкції все, що знаходиться поза системою їхніх «цінностей», чи то пак їх відсутності, в т. ч. й саме поняття еліти).

Дійсно, і до революції 1789 року, і після неї серед французької суспільно-політичної еліти було чимало явно неблагочестивих людей. Однак були і такі, якими може гордитися кожен француз. При цьому спостерігається певна закономірність: вищим був рівень благочестя тієї еліти французької нації, котра присвятила своє життя боротьбі за благо Віри та батьківщини (хоч як би це не обурювало постмодерністів та їх предтеч із їхнім «Канібальський маніфест Дада», в якому говориться, що «Можна померти героєм, а можна ідіотом, що, по суті, одне і теж»). Коли ж символом вищої влади у Франції стали не хрест і меч, а розкоші та розпуста Версалю, то і саме поняття аристократії значно здеградувало.

(Продовжуючи тему благочестя еліти, погляньмо на французький владний олімп від часів Генріха ІV до Людовіка ХІV. Можна вважати, що Генріх ІV за своїм світоглядом був правдивим постмодерністом, бо чи не був характерним для нього «вічний пошук, експериментування, спроба дивитися на знайомі речі під новим кутом», чи не був він «критичним до спадщини»? Адже саме цей монарх був своєрідним символом «прогресу» свого часу: будучи гугенотом, він відрікся власних релігійних переконань з прагматичних переконань («Париж вартий Меси» – який контраст із «нетерпимістю» Середньовіччя!), однак згодом, видавши Нантський едикт, урівняв єретиків із католиками. Нантський едикт був скасований Луї ХІV, який все ж не хотів остаточно «деконструювати» власну вітчизну, що протягом віків була вірним дитям Католицької Церкви. Однак Людовік був руйнівником ще одного «прогресивного явища», запровадженою Генріхом – гомосексуалізму французького двору. Говорячи про генезу постмодернізму, п. Гачко не зачіпає цих питань, однак будучи вірною власним постмодерністським принципам мала би віддати перевагу саме толерантному, схильному до деконструкції бісексуалу Генріху…)

Проте і після катастрофи 1789 року серед французької еліти були ті, що приємно виділялись своїм благочестям. Серед таких був і Шарль де Голь – патріот, вірний католик, організатор антинімецького Руху Опору, а ще – особа, проти котрої були спрямованими студентські заворушення 1968 року, котрими так некритично захоплюється Орися Гачко. Будуючи (чи копіюючи?) певні історіософські схеми, вона могла би помітити, що не вся французька еліта підпадає під штампи, що їх продукує постмодерна методологія, а ще, позбувшись надуживань цієї ж методології, вона змогла б помітити той очевидний зв’язок між мислителями-постмодерністами і тими, котрих вона цим мислителям протиставляє. Мова йде про «блідолицих жерців науки», значний відсоток котрих, доречі, представляла собою сумнозвісна червона професура. Тільки сліпа віра в модні сьогодні догми може не дати помітити, що постмодернізм знаходиться в одній «упряжці» з такими західними інтелектуальними напрямками як позитивізм та марксизм (тим паче, такий генетичний зв’язок доведений на практиці: постмодернізм по суті став наступником позитивізму у якості філософського підґрунтя ідеології лібералізму, котрий дотримуючись позірного принципу толерантності (лише для вибраних!), завжди виявляв неабиякі симпатії до лівих рухів та їхнього підґрунтя-марксизму. Водночас для всіх цих ідейно-філософських течій завжди було характерним негативне ставлення до будь-яких проявів християнського традиціоналізму та націоналізму).

Вище ми з вами лише епізодично проаналізували явище постмодернізму. Безумовно, постмодернізм є дуже складним і багатогранним феноменом, котрий потребує надзвичайно глибокого аналізу, в т.ч. з традиційних християнських позицій (говорячи інакшими словами – потребує христологічної інтерпретації). Я ж натомість вказав лише на деякі найбільш контраверсійні щодо християнства тези п. Гачко. Звісно, є величезні сподівання, що вона вкладала в свою роботу як найкращі інтенції, надіючись, «що світ завтра буде кращий, ніж сьогодні». Однак малоймовірно, що, вирушаючи вслід за своїми кумирами в «пошуки нових реальностей», вона дійсно побудує цей кращий світ – знаючи крах утопій, історія неодноразово доводила істинність саме традиційних «реальностей» (Церкви, нації, громади, сім’ї, особистої свободи, котра, однак, має бути невід’ємною від обов’язку). Тож, мабуть, варто не деконструювати ці цінності, а відроджувати їх.

Що ж до відмежування від «попсового постмодернізму», то потрібно завжди пам’ятати євангельську пораду: «Виплекайте дерево добре, той плід його добрий; а посадіть дерево погане, той плід його поганий. Бо дерево пізнається з плоду» (Мт. 12, 33). «Попсовий постмодернізм» власне і є плодом тих «дерев», що їх понасаджували численні постмодерністи. Бачити ті плоди ми маємо змогу не лише на Заході, але і в нас в Україні. Тож злочином для українського інтелігента (тим паче, для викладачки вузу, який, в ідеалі, мав би бути бастіоном релігійних та національних цінностей) засаджувати «деревами» постмодернізму українську землю. Століття бездержавності та іноземних окупацій, особливо більшовицької, систематично вирубували все найшляхетніше, що росло в нашому саду, й сіяли різноманітний культурний та ментальний бур’ян. Тож годі нам садити такі «дерева» як амброзія та «американський соняшник» – пора звільняти рідну землю від бур’яну…

P.S.

Між іншим, в сучасному філософському дискурсі розвинулась досить цікава концепція симулякра (simulacrum) – зовнішньої, позбавленої органічного змісту симуляції феноменів буття (див. про це праці Бодріяра, Дельоза). Ця концепція цікава насамперед тим, що являє собою досить потужну зброю проти самого постмодернізму. Фактично, ми можемо говорити про культуру постмодерну власне як про культуру симулякрів. Яскравим прикладом є постмодерна «творчість». Постмодерністу-нездарі (а інколи, можливо, навіть обдарованій людині, котра вбиває свій талант в ім’я модного псевдотворчого канону) не потрібно «косити» під творчість, імітувати її (як, скажімо, графоману чи «рифмоплету») – потрібно лишень підмінити саме поняття творчості, «визволитися» від будь-яких етичних чи естетичних рамок (ось де деконструкція!), і вже тоді видавати свою мазню, писанину та інші «творіння» за неперевершувані шедеври.

Загалом, питання культури постмодерну як культури симулякрів є надзвичайно обширним і потребує окремого висвітлення. Однак в світлі даної статті важливо згадати про ще один симулякр – симулякр релігії (в нашому випадку – християнства). Як це не дивно звучить, християнство все частіше перестає бути християнським, і це жахає, адже «Якщо сіль звітріє, що зробить її солоною?» (Мт. 5, 13). На Заході християнський зміст все більше витісняється тією інтелектуальною традицією, що бере свій початок від пізньосередньовічного антропоцентризу (коштом теоцентризму) та раціоналізму (коштом сили віри). Таким чином створюється справжній симулякр християнства – ерзац віри Христової, маску якої надягають «сучасні», «ліберальні», «демократичрні», «толерантні» і, звичайно ж, «постмодерні» «християни». Скромний маніфест п. Орисі Гачко – це, на жаль, яскравий приклад симулякра християнства, бо як інакше можна пояснити той факт, що викладачка католицького вузу захищає антихристиянські доктрини?

Тож після появи подібних статей не важко припустити, що з часом «католицькі» автори будуть публікувати роботи під назвою «Чому я сатаністка», а теологи та літургісти ламатимуть собі голови над проблемою модернізації чорної меси…

_________________________________________________________

УВАГА!
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.