Формулювання теми цієї публікації зумовлене суперечливим ставленням щодо української культури загалом, як такої що лежить на кордоні поміж Сходом та Заходом. Суперечливість в свою чергу проявляється у тому, що такий погляд на Українську культуру зумовлює два підходи до її типологічної характеристики: віднесення її до Сходу або Заходу, на противагу до висвітлення її як особливого типу, який виникає з поєднання рис Сходу та Заходу. Саме тому досить цікавим є компаративний аналіз типологічних рис нашої культурної ідентичності, адже вона є базою до аналізу нашої культури та феномену межі. Тому розпочати варто з визначення того, про що ітиме мова: тобто межі культурної ідентичності.
Існує досить багато трактувань поняття „межа”. Визначення межі ми можемо знайти в усіх сферах людської діяльності. Це пов’язано з універсальним розумінням межі як моменту завершення одного та початку іншого. Розуміння межі як завершення чогось притаманне буттю людини та відрізняє його від нескінченності: межа життя, межа пізнання, межа моралі. Також межа містить у собі значення зміни та переходу, це поняття досить часто можна поєднати з дуальним розумінням світу: межа поміж буттям та небуттям, поміж злом та добром, поміж Духом та Розумом.
Водночас, межа як те, що розділяє частини чогось цілого, приводить нас до трактування межі у структурі культури як цілісного феномену, де вона характеризується певною динамікою взаємодії та зміною. В трактуванні культури розуміння межі як переходу проявляться у розгляді переходів поміж культурними епохами, культурними феноменами та культурними регіонами. І саме тут ми можемо прослідкувати взаємозв’язок розуміння межі та поняття кордону як територіального і культурного феномену. У сфері регіональної типології варто розглянути феномен межі як кордону. У межах регіональної типології ми виділяємо декілька культурних регіонів, які містять єдині етно-національний склад, спільну систему цінностей, релігійно-філософських та етико-естетичних засад. Також культурний регіон виділяють за спільною історією (вплив часу на формування регіону).
Та нас цікавить те, що виникає на межі поміж одним культурним регіоном та іншим, тобто кордон поміж двома культурними регіонами. Отже, можемо зробити висновок, що кордон несе те ж змістове навантаження, що й межа, адже частково він є синонімічним до поняття межі. Так, межа поміж двома культурними регіонами може мати подібні характеристики до філософського розуміння межі.
Це ж поняття кордону в філософському трактуванні співвідноситься з розумінням людського „Я” як межового або такого, що існує на межі.
Спираючись на погляди Блеза Паскаля, романтиків, Сьорена Кіркегора та екзистенційних філософів у структурі та взаємодії людського «Я» із буттям: Межа – це цілісний феномен, який поєднує в собі протилежні елементи та сприяє їхній активній взаємодії. Екзистенційне розуміння межі, яке нерозривно пов’язане з характеристикою пограничних ситуацій, дає нам дві важливі характеристики емоційного стану „Я” на межі: неспокою та страху, які провокують активне та динамічне переживання буття. Ці ж характеристики можуть бути базовими для виділення «межовості» у культурній ідентичності.
Водночас, базуючись на понятті кордону, ми можемо дати визначення межовому типу культури, як культурному явищу, що виникає на межі різних культурних моделей і містить специфічні характеристики, такі як: амбівалентність, внутрішня суперечливість, динамічність, варіабельність (можливості безлічі варіантів для розвитку), еклектизм (механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій).
Наступне поняття – культурна ідентичність. Варто розпочати із загального визначення ідентичності як психологічно цілісного уявлення людини про власне “Я”, ототожнення людиною самої себе з певними типологічними категоріями. Виділяють такі типи ідентичності, як: соціальна, культурна, етнічна, групова. Відповідно, культурна ідентичність – це ототожнення себе з певною культурною традицією. На сучасному етапі проблема культурної ідентифікації людини проходить новий етап переосмислення у зв’язку із появою нових культурних явищ з якими себе можна ідентифікувати: масова культура та інформаційна культура. Та базовою для культурної ідентифікації особи залишається національна культурна ідентичність. В основі української культурної ідентичності лежить декілька елементів: національний характер, традиції, цінності, норми. Отже, для того, щоб прослідкувати співвідношення проблеми межі та української ідентичності, нам варто виділити в українській культурі та українському характері риси межовості, які було названо вище.
Найперше, на що варто звернути увагу, це – розташування України. Українська територія протяжна в широтному вимірі, тобто до певної міри Західна і Східна території перебувають не тільки на різних берегах Дніпра, але також і в різних часових вимірах, хоча офіційно у нас – один часовий пояс. Це безсумнівно впливає на сприйняття світу, адже різні часові пояси – це різна протяжність світлового дня. А світло має неабиякий психологічний вплив на людину. Щодо України, це найбільш яскраво дослідив Олександр Кульчицький, виділивши різні типологічні ознаки в характері людей, що живуть на різних територіях нашої держави. Якщо згадати його дослідження – він також ділить Україну на декілька регіонів, у яких люди по-різному дивляться на світ власне з причин різного світла та природи. Він звертає увагу на те, що в людській свідомості є певні ділянки, які по-різному реагують на природу та світло (див. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. – К.: Генеза, 1995). Та зважаючи на цю часову різницю, ми можемо ствердити, що вся територія України розташована в зоні часового переходу або ж зміни. Адже ані Східна Україна не належить повністю до часового виміру Росії, ані Західна Україна не належить до Середньоєвропейського. Тобто, вся територія України знаходиться в одному часовому вимірі, та розтягується по довжині його спектру дії.
Цю характеристику ми можемо співвіднести з таким твердженням Олександра Кульчицького: „Поряд цього й поодинокі світосприймальні категорії: причиновість, час, простір, сила, взаємодія, розвиток (еволюція), якість і кількість, ціле й частина і т. д. — виповнюються, залежно від географічного середовища, різною кількістю конкретних зображень „субстратних змістів”, що має свій вплив на ставлення до світу”.
Цю різнорідність ми також можемо прослідкувати у характеристиці ландшафту України: Фактично нашій території притаманні майже всі види ландшафту, починаючи від гір аж до пустель у невеликих частинах Херсонської області. Також Україна має вихід до Чорного моря. Ця територія в історичному сенсі є досить важливою для формування Української культури, але про це я напишу дещо пізніше. Таке ландшафтне становище дає нам певні факти для характеристики. Наприклад, якщо Грузія в більшій мірі – гірська країна, клімат там також однорідний, то Україну не можна чітко зарахувати до якоїсь однієї класифікації країн за ландшафтом. Різний ландшафт створює різні кліматичні умови, а відповідно, по-різному, як це стверджував О. Кульчицький, впливає на людську свідомість. І тут ми вперше натрапляємо на характеристику неоднорідності, яку ми виділяли як ознаки межовості.
З іншого боку, якщо звернутися до формування української культури, історіографія періоду до Незалежності України дає нам два підходи: один традиційний для радянської історіографії, інший – що виділяє специфіку саме української народності.
Перша позиція переважно формувалась на основі російської позиції щодо утворення та розвитку Русі, найяскравіше її ілюструє історик М. Погодін, який вважав, що після розпаду Русі основна народність Наддніпрянщини перейшла на територію Московії, таким чином, Росія ставала основною спадкоємицею Русі.
Інша позиція підтверджена зачинателем нашої історичної науки в академічному розуміння – М. Грушевським. На його думку, російський народ не мав такого безпосереднього зв’язку з Руссю. На даний момент друга позиція є більш правдоподібною за рахунок нового трактування певних історичних подій, таких як, наприклад, руйнування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році (див. Полонська-Василенко Наталія Історія України Т.1 (до половини XVII сторіччя) – Українське Видавництво – Мюнхен 1972 р.)
Та для розвитку нашої думки найцікавішою є дещо модерніша позиція історика Станіслава Кульчицького, який стверджував: „…п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери”. Що підтверджує варіабельність етнічно-культурної основи нашої культури, адже кожне плем’я, яке входило у цей союз, мало дещо інші культурні особливості та етнічні характеристики, пізніше симбіоз цих племен утворив базу для нашої нації. І ця позиція суперечить концепції в українській історіографії у період до Незалежної України.
Аргументи на підтримку такої позицію можна знайти також і поза українськими історичними прикладами. Населення Великої Британії, яка є єдиним культурним феноменом, на етно-національному рівні на даний час ще поділяється на шотландців, валлійців, ірландців та англійців. Такий же феномен ми можемо прослідкувати і в сучасній Україні, де існує поділ на гуцулів, волинян, лемків, бойків, русинів і т. ін. – але всі вони об’єднані назвою „українці”.
Наступним підтвердженням варіабельної основи нашої культурної ідентичності є феномен Козацтва, що виникає на територіях Причорномор’я, які на час зародження Козацтва були межовими, беззаконними землями. Тому Козацтво формується у бойових прикордонних умовах життєвої нестабільності, яка є ознакою межовості.
Іншою ознакою, що надає козацтву саме межового характеру, є специфічний устрій, який формується з різних культурних та соціальних традиціях, адже козаки формувались не лише з українців. Ми отримуємо відомості про етнічний склад козацтва з історичних писемних пам’яток, однією з яких є реєстр козацького полку 1581р., який брав участь у Лівонській війні: 82% у цьому полку становили вихідці з України та Білорусії, 18% – з Московії, 8,4% – з Польщі, 4,8% – з Литви. Щодо українсько-білоруської частини цього реєстру, то 26% походили з Волині та Поділля, 22,8 – з верхів’я Дніпра та Білорусії, 17 % – з середнього Дніпра та 15,7 % – з басейну Прип’яті (див. Плохій С. „Наливайкові віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні” – К.: Критика, 2005).
До козаків приєднувались і мешканці Східної України: в історичних джерелах XV ст. у козакуванні звинувачували міських жителів Київщини та Черкащини. Пізніше козаки стали не просто особливим соціальним утворенням, а захисниками православної віри та української культури.
В їхньому середовищі відроджується національна гордість, яку частково втратила на той час національна еліта. Незвичним також є те, що на початку виникнення цього явища в козацькому суспільстві сформувалось виборна влада нового типу, не притаманна феодальному суспільству того часу. Зрозумілим вибір саме такого типу управління стає лише за умови врахування риси еклектичності, яку ми виділяли в характеристиці межової моделі культури. Козацька культура утворювалася зі звичаїв людей, що приєднувалися до неї, та оточуючого середовища, яке переважно було ворожим до цих людей.
Водночас у козацтві не було розрізнення за територіальним походженням, тобто до козаків належали українці з різних регіонів – Східних та Західних, і їх об’єднувало те, що вони були козаками – вони були окремішнім утворенням, яке таки змогло створити свою власну Козацьку державу і навіть певний час бути незалежним.
Для аналізу важливим є той факт, що феномен козацтва виникає у кризу для України – час бездержавності, адже надалі сплески культуротворчої активності в історії української культури припадатимуть саме на перехідні та кризові часи.
Таку закономірність прослідкував Дмитро Чижевський, який пов’язав ці сплески з національним характером українців: «По-перше, безумовною рисою психічного укладу українця є — емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм. Поруч з цими рисами стоять індивідуалізм та стремління до “свободи”… Поруч з цими двома основними рисами стоїть третя — неспокій і рухливість” (див. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992).
Відповідно до цього Чижевський виділив епохи Середньовіччя (Княжу добу) та Бароко як ті, що найбільше відповідали культурному розвитку України. Таку ж роль відігравав Романтизм, який окрім притаманних українській ментальності сентименталізму та ліризму, мав у собі неспокій та переосмислення, які властиві межовим епохам. Варто врахувати і те, що ті епохи, які Чижевський співвідносить з українським характером – князівську добу (тобто епоху Середньовіччя) та Бароко (риси якого, на думку Чижевського, залишились в українському характері аж до часу його дослідження), а також епоха Романтизму, вплив якої на українську культуру є цілком очевидним, виділяють у своїй сутності глибоко духовне розуміння людини. Це відповідає специфічним філософським уподобанням української нації, таким, як „філософія серця”.
Та для нашого дослідження важливим є інший момент. Бароко і романтизм, розглядали людину, як глибоко неоднорідну істоту. Якщо врахувати те, що саме ці епохи є найближчими до національного характеру українців – то поєднання протилежностей в духовному плані також характеризує українську культуру та відповідно ідентичність. Водночас виділені Чижевським риси неспокою та рухливості відповідають характеристиці пограничних ситуацій у екзистенційній філософії, а це ще раз засвідчує присутність „межі” в українській культурній ідентичності.
Цю закономірність підтверджує явище Розстріляного Відродження, яке виникає на початку ХХ ст. Як свідчать історичні дослідження того часу, у післяреволюційний період більша частина старої інтелігенції емігрує, що створює вільну творчу нішу водночас із кризовою потребою оновлення культури. Сферу творчості в українській культурі починають займати нові діячі. Що характерно, усі вони в творчому сенсі орієнтуються на мистецькі віяння Європи.
Водночас формування нової культурної еліти відбувалося під впливом Українізації. Основною причиною проведення українізації вважають намагання нової влади завоювати довіру населення на території України через підтримку національної культури. Та така політика мала для України зовсім інші наслідки: почалося друге національне Відродження, яке, підсилене власне національним індивідуалізмом українців, провокувало кристалізацію самостійної української культури. Це привело до трагічних подій Розстріляного Відродження: майже усе нове покоління інтелігенції було винищено тоталітарним більшовицьким режимом. Та незважаючи на трагічний кінець цього сплеску в українському культурному розвитку, він ще раз засвідчив життєвий потенціал нашої культури, а також підтвердив динамічність її розвитку.
Продовженням Розстріляного Відродження в історії України став рух шістдесятників. Виникає він під час послаблення політики СРСР, аж у 1950-х роках ХХ ст. Минуло майже 30 років від моменту знищення Розстріляного Відродження, і в перший момент послаблення гніту українська культура починає знову оживати.
Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук, І. Світличний, Є. Гуцало, художники А. Горська, В. Зарецький, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, режисер Л. Танюк, кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, перекладачі Г. Кочур, М. Лукаш та ін. До шістдесятників зараховують і трагічну постать поета Василя Стуса, який за свободу свого волевиявлення загинув у концтаборі.
Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції „розстріляного Відродження” та здобутки української культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. (див. зокрема: Україна крізь віки – Київ, 1999. в 15 томах. Том 13. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.) – К., Видавничий дім „Альтернативи”). Вони продовжували традицію Розстріляного Відродження не тільки в тому, що експериментували в мистецьких жанрах, але також і прагненням індивідуального розвитку національної культури. Їхня діяльність стала основою для формування суспільної думки, яка у 1991 році привела Україну до здобуття незалежності.
Підсумовуючи аналіз наведених вище прикладів, ми можемо виділити декілька рис прояву межовості в українській культурі.
По-перше, неспокій викликаний постійними історичними та культурними змінами. Цей неспокій увійшов у риси характерології нашого народу, формуючи рухливість, що дозволяла активно розвиватися українській культурі у найбільш кризові періоди своєї історії.
Варто також зважити і на те, що два головні періоди формування української нації – Княжа доба та епоха Козацтва – були варіабельними, тому що складалися з декількох різних за специфікою начал.
Водночас протиріччя та неоднорідність, які також притаманні нашій культурі та національному характеру, в деяких аспектах можуть розвинути плюралізм поглядів та культурних проявів, але й можуть бути приводом для розрізнення та розділення в середині культури. Ці ж риси мають вплив на формування культурної ідентичності українців, виливаючись у нові культурні явища, а також провокуючи розрізнення серед українців. Адже і по сьогодні ми досить часто стикаємось з класифікацією нашої нації територіально: галичани, степовики, гуцули. Інколи складається враження що усі ми різні.
Та, на мою думку, головним висновком вибіркового аналізу, проведеного у цій статті, є те, що у кризові часи українська культурна ідентичність, незважаючи на свою неоднорідність, виливається у культурне об’єднання, та сприяє культурному сплескові. Попри те, що криза характеризується складністю, занепадом, появою багатьох негативних станів в духовному житті людини, вона також несе оздоровчий характер та провокує рух вперед.
Така динамічність та рухливість відповідає феномену межовості, а також характеристиці пограничних ситуацій. Отож, прояви межі прослідковуються не лише в культурі України, а й в українській ідентичності.
фінансово.
Щиро дякуємо!
