Листопад у традиції Католицької Церкви присвячений молитвам за померлих. Якщо б ми в ці дні поїхали до Польщі, то зауважили як польські цвинтарі світяться від тисяч запалених і поставлених на могилах свічок.
Ця картина наповнює душу теплим світлом надії. До цього ти просто розумів, а зараз відчуваєш, що наші померлі близько нас, вони лише перейшли цю межу між земним життям і вічністю, а ця молитва за померлих нас єднає вже духовно…
Проте ці дні насувають ще інші спогади, спогади про забобони під час похоронів, які я відправив на Україні.
За неповні 10 років священства і дияконату довелось мені відслужити понад 100 похоронів.
Хоч це і небагато, але забобони в нашій країні так розповсюджені, що цього мені вистачило, аби ознайомитися наочно майже з кожним з них. Цікаво було навіть прослідкувати походження кожного з забобонів, однак на це не вистачить простору звичайного блогу.
Для початку треба дати визначення, що ж таке забобон. Книжка «Duszpasterstwo w konfesjonale» кс. Станіслава Вітка подає наступне визначення забобонності: «Забобоном є віра і практика ірраціонального характеру а також нерелігійного предмету, хоча і має релігійні форми.» Забобон, отже, суперечить здоровій релігійності. Проте випливає з певної логіки, цю логіку я особисто називаю магічною: «треба зробити це і це, щоб сталося так як я прагну». Магія завжди в своїй основі має філософію: «Нехай буде моя воля, навіть якщо вона не згідна з Божею волею», на відміну від правдивої віри, в якій зажди центром є воля Бога: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк 22,42).
Похорон – це завжди важке випробування для родини, близьких померлого. Біль втрати – це серйозний біль. Дуже часто люди бувають непідготовлені до цього і тому починають слухати різних голосів, передусім активних бабок, які не завжди говорять те, що є істотою віри, а часом «проповідують» відверті забобони і язичництво.
На одному із перших похоронів, які я відправляв ще за мого буття дияконом в Києві, підійшла до мене донька покійного з питанням, що вона має ще покласти до труни: бритву, розчіску чи ще щось, мовляв, це йому «там» ще знадобиться. Жіночка була на вигляд дуже інтелігентна, але те, що вона говорила, викликало в мене суперечливі почуття: або вона настільки пригнічена болем втрати, що не знає сама, що говорить, або завжди сприймала всіх віруючих як затурканих, темних печерних людей. Я схилився до першого, пояснивши собі, що вона пригнічена горем, невідворотністю смерті, що її психіка повинна мати принаймні якусь філософію смерті, щоб не збожеволіти. Я старався як міг потішити цю жінку, сподіваюсь, що це їй додало віри.
Наступні забобони – це забобони, так би мовити, чистої води: закривання дзеркал в домі покійника і на катафалку (дзеркала заднього виду на вантажних авто, які служать як катафалк в селі зав’язують хусточками). Коли приходжу додому, в якому в такий спосіб закриті люстра, то починаю з питання для чого вони так зробили. Дуже часто люди, навіть ті, які щоденно відвідують храм, заявляють (і вважають при цьому, що це думка Церкви), що це для того, аби померлий (себто його душа) через дзеркало не повернувся. Подібно є і з перевернутими табуретами: хтось з родичів під час похорону уважно слідкує за тим, щоб обов’язково перевернули табурети. На моє питання «для чого?», відповідь та сама: «щоб померлий не повернувся до хати». Подібне пояснення і на розхитування труною на порогах дому, або зупинки похоронної процесії на перехрестях (мовляв,щоб померлий попрощався з рідними місцями).
Доходило і до кумедного. Коли я був на дияконській практиці в Бердичеві, служив похорон у певній хатинці. Коли дійшло до винесення труни з небіжчиком, господарі покликали якихось чоловіків, які ледь стояли на ногах, ті, взявши труну, почали її з несамовитою старанністю гойдати на порозі. Легко зауважити міркування господарів: те що вони нетверезі – це не страшно, головне правильно «покачати». Щоправда, це не тривало довго, оскільки я не міг допустити щоб на похороні п’яні виносили труну…
Можливо, не всі традиції самі по собі були забобонами. Хтось із священиків намагався пояснити ці традиції, що вони взяті з православного обряду (хоча підтвердження цьому я поки що і не знайшов), однак навіть якщо це і так, то те, як вони собі пояснюють ці ритуали, робить їх забобонами.
Проте мене і не це найбільше вражає. Вражає те, що люди не звертають уваги на добру духовну підготовку до смерті, не дбають про те, щоб покликати священика перед смертю до вмираючого, щоб той намастив його, висповідав і дав останнє Причастя, щоб ще перед смертю людина поєдналась з Богом. А замість цього шукають якісь «перепустки» до неба, якісь забезпечення, щоб померлий попав туди, куди їм треба, коли насправді вже запізно. Тому на кожному похороні під час проповіді я намагаюсь завжди звернути увагу тих, хто стоїть біля труни свого близького померлого, щоб вони подумали і про свою смерть, щоб ще на землі скористались з милосердя Божого; щоб також не відкладали покликати священика до вмираючого, підкреслюючи, що помогти вмираючому можемо перед смертю, після смерті залишається довіряти Божому милосердю.
Після цих міркувань вертаюсь думками до цвинтарів у Польщі: як же все ж таки чудово йти на цвинтар не з пляшкою горілки чи «сніданком», а зі свічкою. Підійти до могили, згадати свого померлого, запалити свічку і помолитись за нього «Ангел Господній», як же ж хочеться, щоб і наші цвинтарі ясніли в ці дні вогнем тисяч свічок.
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
