Він загинув від рук озвірілого натовпу, що увірвався до його резиденції. Попрощатися з ним прийшов навіть пастир кальвіністів зі своєю громадою, а згодом він буде канонізований та визнаний за святого Католицькою Церквою обидвох обрядів.
«Святий Йосафат Кунцевич. Документи щодо беатифікації: Документи щодо беатифікаці (1623-1628 рр.). Катехизм, укладений Йосафатом Кунцевичем. Правила і конституції, написані святим Йосафатом для своїх священиків» / Упорядкування й переклад з латинської о. Йосафата Романика, ЧСВВ – Жовква: Місіонер, 2010. – 324 с.
Теперішній аж надто секулярний український простір зазвичай не залишає місця для гідного поцінування джерел, що стосуються духовної історії. Хоча вони є не менш важливими (а подекуди й основними) документами минулих століть, ніж джерела світські, а дослідження їх допомагає більш точно відтворити картину доби, надто коли йдеться про доволі суперечливі події.
Отож, книжка «Святий Йосафат Кунцевич. Документи щодо беатифікації…», яка побачила світ стараннями отців Чину Святого Василія Великого, дає можливість більш точно схарактеризувати ситуацію межі XVI – XVII ст., яку М. Грушевський слушно назвав «війною Руси з Руссю».
Той, хто бодай трохи цікавився історією цього періоду, вочевидь, завважував, що вона загалом тлумачиться в нас однобоко, себто подається винятково з позицій православ’я. Справді, від шкільної лави нам методично мовиться про уніатів, які відбирали храми, експлуатували й збиткувалися з православного населення України та Білорусі. Одне слово, були релігійними фанатиками, позбавленими всього людського.
На жаль, у наш час мало що змінилося. Відкриваю розділ, присвячений творчості Івана Вишенського, в підручнику з української літератури за 9 клас (авт. В.І. Пахаренко) і подибую таке: «Послання до єпископів» побудоване на наскрізній антитезі: багатству, можновладності, паразитизмові й духовному розтлінню єпископів, що прийняли унію, протиставлено злиденне існування простого люду, його упослідженість, але високу моральність.
Закономірно постає питання чи замислювалися шановні автори шкільної програми та згаданого підручника про те, як такі рядки читати дитині, що виховується в греко-католицькій родині?
Іван Вишенський, звісно блискучий полеміст – але, по-перше, абсолютно не надається до дитячого сприйняття, тому, якщо вже уведений до вивчення в школі, то потребує виваженого добору текстів і дуже докладних фахових коментарів, а не поверхового аналізу; а по-друге, такий однобокий підхід, себто ігнорування творчості авторів-опонентів, викривлює уявлення про тогочасні події.
Тож запропонована «Місіонером» книжка дає можливість поглянути на історію релігійної суперечки очима іншої сторони, себто Церкви Унійної. Основний масив то́му, як випливає вже із самої назви, репрезентують документи беатифікаційного процесу св. Йосафата, головно свідчення сучасників архиєпископа та свідків вітебської трагедії. А вже крізь призму цих подій відчитується історія становлення З’єдиненої Церкви та взаємини з тогочасною польською владою, урешті, її непрості стосунки з Церквою Православною.
Усе це можна відстежити, спираючись на згадки про зусилля св. Йосафата, спрямовані на відновлення занепалих храмів, його опіку над бідними та хворими, численні візити на Сейми з метою відстоювання прав своєї Церкви. Але чи не найкраще крізь призму свідчень відстежується історія протистояння двох сильних особистостей – архиєпископа Полоцького Унійної Церкви Йосафата Кунцевича й архиєпископа Полоцького Православної Церкви Мелетія Смотрицького, та їхня трагедія.
Вони обоє народилися в Україні: Йосафат – у Володимирі, Мелетій – у Смотричі. Перший так і не зміг отримати належну освіту – але, спраглий знань, він самотужки черпав їх із книг, причому мав таку дивовижну пам’ять, що міг перегодом цитувати їх великими фраґментами. Сучасники навіть стверджували, що «можна було б назвати його хронікою або бібліотекою всіх книжок».
Володіючи лише польською та слов’янською мовами (така назва на теренах тогочасної Польської держави достосовувалася як до української, так і до білоруської), він усіляко сприяв перекладанню джерел, писаних латиною, й ширенню їх серед громади, заохочуючи до прийняття унії.
Його опонент натомість отримав блискучу освіту на Заході, був обізнаний із гуманістичною філософією, перекладав твори Петрарки. Блискучий полеміст, він закликав громаду лишатися вірною батьківській традиції. Кожен із них обстоював свою правду, й суть їхньої трагедії, вочевидь, полягає в тому, що їм довелося жити в час, який не зносив компромісів.
Йосафат загине від рук озвірілого натовпу, що увірветься до його резиденції у Вітебську. Його поховають із почестями, попрощатися з ним прийде навіть пастир кальвіністів зі своєю громадою (попри те, що Йосафат був так само активним противником реформаційної ідеології), а перегодом він буде канонізований та визнаний за святого Католицькою Церквою обидвох обрядів.
З-поміж причин, що призвели до вбивства архиєпископа, назвуть і тексти Мелетія Смотрицького. І той, почуваючись мимовільним призвідцем цієї трагедії, здійснить паломництво на Схід. У його душі станеться злам – уражений людською жорстокість, яку породила релігійна суперечка, він розмірковуватиме над шляхами вирішення ситуації.
Повернувшись додому, напише «Апологію», в якій обстоюватиме зближення Православної Церкви з Римом.
На цю книжку київський православний митрополит накладе анафему, її автора змушуватимуть вибачитися за подібні думки. І тоді Мелетій Смотрицький прийме унію (як напише його перший біограф Якоб Суша, «до цього спонукала безневинно пролита кров Йосафата») і на схилі літ муситиме відрікатися від усього, що так пристрасно боронив замолоду – фактично воюватиме сам із собою…
Звісно не все так очевидно в цій ситуації, як може видатися спершу. Ясна річ, що призвідцями вітебської трагедії не могли бути винятково писання Смотрицького та підбурювання до бунту православними священиками; причин треба дошукуватися також і в діяльності самих отців-василіян. Ще більшою мірою такі виразно антикатолицькі настрої були спричинені політикою польської шляхти, яка, прикриваючись гаслами віри, утискала права українців і білорусів.
І, звісно, докладного вивчення й публікації потребують документи, пов’язані з діяльністю на цих теренах отців-єзуїтів.
З іншого боку, винищення козацтвом католицьких сіл та жорстокі розправи над священиками ЧСВВ (до яких подекуди вдавалися навіть православні пастирі – і ці свідчення подано в книжці) аж ніяк не сприяли замиренню супротивників. Саме до з’ясування цих питань і спонукає запропоноване видання. Бо, як би там не було, – це наша історія
До беззаперечних плюсів видання можна віднести й уміщені в ньому тексти «Катехизму» та «Правил» Йосафата Кунцевича, що дозволить дослідникам більш повно схарактеризувати діяльність архиєпископа. Також варто відзначити вишукане оформлення тому Олени Гижі та добротну мову, що виказує як перекладацьку майстерність світлої пам’яті о. Йосафата Романика, так і сумлінну роботу літературного редактора Маріанни Кіяновської.
Отже, книжка «Святий Йосафат Кунцевич. Документи щодо беатифікації…» є унікальним документом епохи, який сприяє більш повному її відтворенню – і цим вона цінна для науковців. Та не менш важливим є те, що вона дає змогу осмислити, що перехоплювання через край, керування емоціями, а не здоровим глуздом, сліпий фанатизм a priori не призводять ні до чого доброго, а здатний лише руйнувати.
Книга вчить толерантності й уміння дослухатися до думки опонента. А ще – вкотре дає змогу не поділяти минувшину (звісно, тут варто говорити про спільну українсько-білоруську історію, бо сприймалися на ту пору ці землі в рамцях Польської держави як певна цілісність) на «свою» і «чужу», «католицьку» і «православну».
І, можливо, тоді, коли врешті утвердиться таке розуміння, у шкільних підручниках з української літератури поряд із іменем Івана Вишенського з’явиться ім’я Іпатія Потія…
фінансово.
Щиро дякуємо!
