Дайджест

Як я змінив свою думку про Папу

20 Грудня 2010, 18:15 1215


Бенедикт XVI «просто надто чесний»

Червень 1945. Виснаженого 17-річного юнака випускають з табору для військовополонених. Він долає 80 миль по дорозі додому, у палкому прагненні побачити сім’ю і друзів. У свято Найсвятішого Серця Ісуса, під вечір, спускаючись з пагорбів до свого рідного Траунштайну, який знаходиться поблизу кордону з Австрією, він чує музику, яка лунає з церкви святого Освальда. Практично, сцена для голлівудського сценарію.

«У той момент сам небесний Єрусалим не виглядав би для мене прекрасніше», – пише він. Юний Йозеф Ратцінгер знав, що його мати і сестра були у церкві. Ви або я схибили б, відчинили б поспішно двері церкви і кинулися шукати на лавах своїх дорогих родичів. Але що розповідає нам нинішній Папа у своїх «Віхах», коротких мемуарах, виданих у 1997 році? «Я не бажав стати причиною занепокоєння, і тому – не увійшов».

Чому ні? Це було лише одне з величезного списку запитань, які я хотів поставити, і саме те саме питання, навколо якого вишикувалася частина фільму BBC-2 «Бенедикт: Спокуси Папи», який вийшов в ефір наступного тижня, перед прибуттям Його Святості з першим в історії державним візитом Папи до Британії. Найбільш відповідною доступною фігурою для того, щоб відповісти на ці запитання, був 86-річний брат Папи Георг, колишній капельмейстер і канонік Регенсбургського собору, який зараз вийшов на пенсію. Наша знімальна група знайшла добровільного посередника в особі друга сім’ї Маргеріти Рікардо, з якою я зустрівся біля будинку Георга у центрі Регенсбурга.

«Як мені звертатися? – Запитав я, хвилюючись. – Можна я буду називати його гер Ратцінгер?»

Маргеріта ледь помітно змінилася в обличчі. «Ні, ні, – сказала вона. – Вам слід називати його гер Домкапельмейстер [соборний капельмейстер]. У Німеччині приділяють велику увагу титулам».

Це я засвоїв. Дев’яносто відсотків моєї, на «трійку», німецької вже успішно випарувалися, але це слово так міцно врізалося в кору мого головного мозку, що через п’ять хвилин після того, як нас представили, воно само собою справно зіскочило з мого язика.

Тож як з історією із зупинкою біля дверей церкви?

«Мій брат все своє життя глибоко шанував Літургію і знав, що вона – несуча опора у житті Церкви, – сказав мені Георг. – Брат знав, що, коли він увійде до церкви, відразу виникне замішання. Ні, замість цього він лише помолився».

Юний Йозеф пішов додому. Там його чекав батько, а трохи пізніше – довгоочікувана зустріч з матір’ю і сестрою. І, незважаючи на те, що нам належало торкнутися безлічі важливих тем у розмові про світогляд Ратцінгера, це особливо важливо зазначити: повага до естетики літургійного життя, верховенство порядку і чітке відчуття меж дозволеного, відсутність самозамилування й розуміння того, що самоствердження – не головна складова особистої свободи.

Робота над цим фільмом стала для мене чимось на зразок захоплюючої подорожі, насиченої відкриттями. Навряд чи я – єдиний католик у світі, який відчував побоювання після того, як 19 квітня 2005 р. вибір конклаву впав на першого з XI століття Папу-німця (не рахуючи Адріана VI, який народився в Утрехті в 1459 році, коли місто було частиною Священної Римської Імперії). Мене турбувало питання – чи зможе колишній глава Конгрегації Доктрини Віри хоча б трохи стримати свою здатність розколювати паству. Арифметика конклаву – не мій коник, але інтуїтивно я відчував, що у Колегії Кардиналів було занадто багато тих, хто сумнівається в Ратцінгері, для того щоб він зміг набрати потрібну кількість голосів.

Інтуїція помилилася щодо конклаву. Так само, як я помилився щодо Ратцінгера. Не те щоб з моменту обрання Папою він радикально змінився. Просто, коли вам треба зробити годинну програму про одного з найрозумніших і обдарованіших людей на планеті, ви повинні поглянути далі газетних заголовків і злобних випадів у блогосфері. Кажучи коротко, ви повинні поставитися до людини настільки справедливо і неупереджено, наскільки це у ваших силах.

Щось подібне до того, що відчуває зараз Папа Бенедикт, відбувалося колись з Джоном Генрі Ньюманом (John Henry Newman, 1801-1890, англійський кардинал, провідний богослов вікторіанської епохи, беатифікований Папою Бенедиктом XVI – примітка перекладача). Відкриття блискучої гостроти розуму тієї чи іншої особистості часто призводить до того, що різні рухи і течії у Церкві починають змагатися у своїх домаганнях. Вони хочуть володіти цією особистістю, як «своєю власною». І я можу зрозуміти чому. Однак бувають рідкісні випадки, коли ці спроби привласнити собі право на плоди видатного розуму просто розсіюються завдяки його справжньому динамізму і багатогранній обдарованості.

Так, безкомпромісні висловлювання Папи Бенедикта щодо питання гомосексуалізму, його приборкування ліберальних богословів і Motu Proprio 2007 р. про старий чин Римської Літургії (йдеться про папський дозвіл служити Літургію за дореформеним обрядом, який впав у немилість після Другого Ватиканського Собору – примітка перекладача) – все це давало консерваторам приводи позначати галочками виконані пункти у своєму списку бажань і висловлювати схвалення. Але як тоді бути з іншими, радше вже суперечливими моментами, не останнє місце серед яких посідає його слова на захист прав робітників, що пролунали в енцикліці «Caritas in Veritate», і його безкомпромісна критика неоліберальної економіки: «Я хотів би нагадати всім, і перш за все керівникам, покликаним відновити економічний і соціальний образ світу, що найважливіший капітал, який треба зберігати і цінувати – це людина, особистість у її цілісності»(1).

Подібним же чином ті, хто скаржиться на зраду ідеалів Другого Ватиканського Собору і звинувачують нинішнього Понтифіка в неприкритій реставрації та замкнутості, теж повинні дещо пояснити. Як це виходить, що така людина викликає повагу у такої знакової постаті як атеїст і інтелектуал Юрген Хабермас? Причому повагу настільки глибоку, що вони навіть готувалися зійтися один з одним в публічних дебатах. Як виходить, що така людина першу свою енцикліку присвячує глибокому обговоренню людської любові і розмірковує у ній про можливості Ероса і Агапе служити мостом між людиною і божеством? Більше того, як виходить, що цей Папа використовував кожну можливість підкреслити, що захист навколишнього середовища – це не якийсь смутний аспект містичних течій Нью-Ейдж, а невід’ємна частина його власної богословської системи? Причому в цьому Його Святість був послідовний настільки, що в січні викликав багато послів, акредитованих при Святому Престолі і дорікав їм за «економічну і політичну протидію», що призвело до провалу грудневого кліматичного саміту в Копенгагені.

Те, що Йозеф Ратцінгер виходить за рамки очікувань та прогнозів, прекрасно зрозумів італійський сенатор Марчелло Пера, у співавторстві з яким Папа Бенедикт написав книгу про Європу та європейську культуру під назвою «Без коріння». Коли роком раніше я зустрів Пера у самому серці Риму, він розповів мені про реакції його колег-законодавців.

«Існувало сильне упередження, – зізнався Пера. – Кожен очікував, що Ратцінгер проявить себе справжнім Ротвейлером. Я запропонував йому виступити зі зверненням до Сенату. Це був перший випадок, коли нога кардинала ступала в будівлю парламенту, і це було дивно. Він усіх просто зачарував».

Чого саме домагався Пера, будучи безбожником і при цьому наважуючись на співпрацю з Вікарієм Риму?

«Я хотів, щоб усі ці секуляристи задумалися. Вони говорять про абсолютну природу людських прав, але при цьому не мають ні найменшого уявлення про той базис, на якому виникли ці ідеї – я маю на увазі тезу про те, що кожен створений за образом Божим і заслуговує поваги, на чому і ґрунтується людська цілісність».

Проте справжнє задоволення для мене – звернення до праць цієї 83-річної людини. Написані ним енцикліки заслуговують окремої уваги і згадки. Ми ж звернемося до 1968 р., коли вийшла у світ його класична праця – «Вступ до Християнства» – робота, завдяки якій стало абсолютно ясно, що, у розумінні цього м’якого і водночас рішучого баварця, людина не створює своїми зусиллями і прагненнями власну істину. Навпаки, пише він: «Вірити по-християнськи, означає, по суті, довіритися сенсу, що підтримує мене і весь світ, прийняти його як твердий ґрунт, на якому я можу стояти без страху … Вірити по-християнськи, означає розуміти наше існування як відповідь Слову, Логосу, який підтримує і зберігає всіх у світі».

У книзі є прекрасні роздуми про Мойсея, про неопалиму купину, про голос Божий і про насіння осягнення істинного монотеїзму – віри в Бога, яка відповідає, «Я Той, що є», що володіє досконалим буттям, Того, «Хто не називає своє ім’я, як це роблять місцеві божества, божества, що володіють індивідуальною сферою відповідальності, які існують у колі собі подібних божеств і тому потребують імені».

Перенесемося на 40 років уперед – і ось перед нами книга «Ісус з Назарету». Повинен зізнатися, я був наляканий цією працею, оскільки багато з тих, хто приступав до неї і зупинявся на півдорозі, попереджали мене, що «йде важко». Але, як би там не було, якщо щось і підбадьорює читача у сутичці із самим собою, яку він почав, взявшись за цю книгу, так це справжня сила і глибина віри, якими просякнуті ці 335 сторінок.

Ці книги – не варіації на тему магістеріуму, про що Папа Бенедикт нагадує нам у передмові до своєї першої праці: «Кожен має право сперечатися зі мною. Я просив би лише про те, щоб стимулом у такій суперечці були благі спонукання і добра воля, без чого не може бути досягнуто порозуміння».

Відсутність саме цієї доброї волі напередодні візиту Папи, була часом особливо помітна. Причини цього я бачу у трьох факторах, поєднання яких дає гримучу суміш, яка пояснює багато чого: постійно напружені антикатолицькі тенденції тут, у Британії; не широко поширені, але при цьому досить міцні антинімецькі настрої, і, звичайно, суспільний нерв, розтривожений, здається, нескінченними скандалами навколо сексуальних злочинів церковнослужителів.

Останній момент заслуговує на особливу увагу, і в нашому фільмі для BBC ми щиро прагнемо зрозуміти, наскільки справедливо обрушувати усю критику тільки на одного Папу Бенедикта. Людиною, до якої я звернувся з проханням допомогти мені розібратися в усьому цьому, став Джон Аллен, кореспондент National Catholic Reporter у Ватикані, той самий, якого католицький журнал Godspy назвав «шалено об’єктивним». У католицькому світі постійних міжусобиць більшість довіряє здатності Аллена зрозуміти і неупереджено оцінити ту чи іншу проблему. Завдяки цьому його зв’язки у Ватикані – предмет заздрості більшості представників четвертої влади.

Зазвичай Аллен виходить від твердження, що склянка у більшості випадків радше наполовину повна, ніж порожня. Папа неодноразово з різних приводів зустрічався з жертвами домагань, приніс безліч вибачень і обрав політику, абсолютно позбавлену будь-якої терпимості при розслідуванні злочинів, вчинених священнослужителями. Строки давності за цими злочинами були продовжені до 20 років, щоб сприяти кримінальному переслідуванню, і в цьому питанні Католицька Церква випереджає світську владу багатьох держав. Більше того, саме Папа, незабаром після свого обрання, відлучив від служіння Марселя Масьєля, засновника згромадження «Легіонери Христа», після багатьох років, протягом яких збирали свідчення злочинів і розкладу, що вилилося в розслідування владою Ватикану діяльності цього руху. Нічого подібного не відбувалося за Йоана Павла II, і багато хто стверджував, що ще тоді кардинал Ратцінгер робив спроби такого розслідування, але покровителі Масьєля перешкоджали будь-яким подібним починанням. Зрозуміло одне – в тому, що Масьєль довгий час залишався безкарним, вина аж ніяк не кардинала Ратцінгера.

Коли я розмовляв з Алленом у Римі про те, як все це вплинуло на Святішого Отця, він сказав: «Я розмовляв з людьми, які працювали в Конгрегації Доктрини Віри і були присутні під час зачитування документів тієї справи. І вони бачили на обличчі кардинала Ратцінгера вираз огиди, відрази і шоку. Не думаю, що це було грою. Все відбувалося далеко від телекамер, в службовому приміщенні. Я вважаю, він дійсно переживав подібні почуття».

У міру того, як я намагався зрозуміти Йозефа Ратцінгера, з окремих деталей вимальовувалася все більш виразна картина. Залишаючи осторонь питання про величезну персональну відповідальність, я можу сказати, що недавні сплески скандальних справ лягли на плечі глави Католицької Церкви тяжким особистим тягарем. Талант цієї людини найкраще проявляється не в аспектах управління та організації. Він – першокласний богослов і мислитель. Як висловився Джон Аллен, «він повинен відчувати якесь почуття розчарування. Цей розум обдарований талантом упорядкування, створення між А і В логічних зв’язків, що ведуть до слави християнської ортодоксії (тобто істинного вчення – примітка перекладача). Тепер же, коли він поставлений керувати не тільки Церквою, яка, здається, загрузла в різноманітних кризах, але ще і світом, який змінюється кожні 15 хвилин після кожного оновлення у блогах, світом, де обстановка, на яку він намагається реагувати, постійно знаходиться в русі, думаю, у нього є приводи для кепського настрою».

Проте також слід пам’ятати, що це людина, чиї інстинкти пристосовані до пошуку істини. Під час нещодавнього травневого візиту до Фатіми, група журналістів, що знаходилися на борту папського літака, зайняла свої місця, і, коли один з них запитав, чи можливе існування зв’язку між Фатімськими пророцтвами про майбутні страждання Церкви та її нинішніми труднощами, Папа Бенедикт прямо відповів: «Найбільших гонінь Церква зазнає не з боку зовнішніх ворогів. Вони народжуються з гріхів, що творяться усередині самої Церкви. І тому Церква глибоко потребує того, щоб знову навчитися покаяння, прийняти очищення, навчитися з одного боку прощення, але також і необхідності здійснювати правосуддя».

Це була рішуча відповідь тим мешканцям Ватикану, які намагався покласти всю провину на засоби масової інформації, які розповсюджують «дурні плітки». Як сказав мені мій колишній пріор домініканець брат Тімоті Редкліф: «Папа просто надто чесний для того, щоб повірити, ніби у всьому цьому винен хтось інший. Він знає, що це виходить з нашого середовища, і ми повинні з твердістю зустрічати ці негаразди. Все це, на мій погляд, дуже обнадійливо, і я вірю, що такою дорогою ми прийдемо до більш чесної Церкви, до Церкви більш відкритої, до Церкви більше смиренної».

Примітки:

1. (Цитата наводиться за «Енцикліка Caritas in Veritate», Видавництво Францисканців, Москва, 2009).

Фільм Benedict: Trials of a Pope, був показаний на BBC 15 вересня 2010 о 19.00

Марк Дауд, Catholic Herald, Milites Christi Imperatoris

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity