Сьюзен Мосхарт, журналістка й науковець, що спеціалізується на медіаекології, на півроку заборонила своїм дітям інтернет, мобілки, телебачення та відеоігри.
Американка Сьюзен Мосхарт була впевнена, що її діти повстануть проти встановленої нею шестимісячної заборони на технології в домі, але вони погодились на участь в експерименті й стверджують, що їм навіть сподобалось. Історію свого експерименту Сьюзен виклала у книзі «Зима нашого від’єднання» (The Winter of Our Disconnect), що вийшла у видавництві Profile.
«Це неправильно, коли ти мусиш писати своїм дітям, аби вони йшли обідати», – каже 52-річна Сьюзен Мосхарт, журналістка й науковець, що спеціалізується на медіаекології. Наприкінці 2008 року вона була стурбована тим, скільки часу її діти присвячують технологіям. Її 15-річний син Білл весь час сидів до нею спиною, граючи на приставці. Старша дочка, 18-річна Енні, безперестанку зависала в соціальних мережах, а 14-річна Сьюзі, видавалося, зрослася зі своїм ноутбуком, часто проводячи цілу ніч в інтернеті. Коли ж жінка побачила, як її дочка спілкується з друзями за допомогою мікрофона та відеокамери, її стурбованість переросла в паніку.
«Ми перестали бути родиною, – каже вона. – Ми були групою людей, пов’язаних із зовнішнім світом: друзями, роботою, школою, джерелами інформації та розваг. Але ми втратили звичайні, людські зв’язки між собою в реальному просторі та часі». Тоді Сьюзен запровадила піврічну заборону на технології, запропонувавши своїй родині пізнавати життя без комп’ютерів, інтернету, ігрових приставок, телебачення або мобільних телефонів. Звісно, за бажання діти могли отримати доступ до всього цього, пішовши в гості до друзів, одначе від звички щохвилини оновлювати статус у Facebook, пишучи всілякі дурниці, довелось відмовлятися.
Спершу Сьюзен запропонувала своїм дітям грошову винагороду в обмін на такі обмеження, одначе зі здивуванням виявила, що вони не заперечують проти експерименту. Натомість, батьки їхніх друзів уважали, що Енні, Білл та Сьюзі стануть «соціальними відщепенцями чи ідіотами». Коли у відповідь на електронні листи до Сьюзен вони читали повідомлення автовідповідача про те, що вона більше не виходить в онлайн, вони вирішували, що жінка має нервовий зрив.
Розпочинаючи свій експеримент, Сьюзен сподівалась, що він змінить їхнє життя, зблизить їх, знову зробить повноцінною родиною, що вони більше читатимуть, слухатимуть музику, розмовлятимуть тощо. Чимало з цього справдилось – зрозумівши, що мама не жартує, діти почали адаптуватись до офлайнового світу.
Протягом піврічного утримання від технологій родина частіше сідала разом за стіл. Вони більше розмовляли, грали в настільні ігри, ходили в кіно чи ресторани. Енні почала ходити до університетської бібліотеки та готувати. Білл повернувся до гри на саксофоні та захопився книжками Харукі Муракамі. Сьюзі, наймолодша й найбільш технічно грамотна (її старша сестра Енні зараховує її до «і-покоління»), чинила найбільший спротив. На перші шість тижнів вона переїхала до будинку свого батька. Та зрештою дівчина спробувала проводити час окремо від свого комп’ютера та почала спати регулярніше.
Енні, Білл і Сьюзі зустрілись із нудьгою – почуттям, яке не було їм знайоме досі завдяки постійному доступу до розваг в інтернеті. Це зробило їх винахідливішими. Їхня мати вважає, що нудьга – обов’язкова передумова для розвитку креативності: «Якщо все завжди гаразд, ви ніколи не матимете потреби змінюватись, виходити за межі зони комфорту». Сучасні діти, на її думку, не усвідомлюють, наскільки вони залежні від постійних розваг – «так само, як вони ніколи не почувають голоду, бо постійне поїдання чіпсів і горішків відучує їх від нормального харчування». Утім, і сучасні батьки, на її думку, втрачають авторитет в очах дітей: «Ми намагаємось дати своїм дітям усе, але «все» в наш час означає всі можливі ґаджети та цілодобовий доступ в інтернет». Сама Сьюзен відзначає, що почала почуватись значно краще, коли на неї перестав виливатись безперервний потік інформації. В кіно вона насолоджувалась кожною секундою фільму. «Нічого подібного ти не відчуєш, сидячи перед телевізором, який ніколи не вмовкає».
Для Сьюзен експеримент був не лише спробою змінити життя родини: як науковцеві їй було цікаво дослідити, як відреагують її діти. Її надихнув роман «Волден» Генрі Торо, в якому йдеться про добровільне відлюддя. Утім, наслідки досліду відрізнялись від ідеалістичних картин, змальованих у книзі Торо. «Якщо зовсім чесно, часом мені видається, що нічого не змінилось – просто в нас був чудовий період, шість місяців зовсім іншого життя», – зізнається Сьюзен Мосхарт. Хоча позитивні наслідки все ж є. Білл продав свою ігрову приставку, щоб купити новий саксофон, Енні досі воліє вчитись у бібліотеці, а Сьюзі більше не зависає в інтернеті на всю ніч (на жаль, радше через заборону, аніж із власної волі).
Іншим батькам Сьюзен Мосхарт радить не боятись встановлювати обмеження – «аж до витягання штекера з розетки перед сном». Здатність підлітків адаптуватись не слід недооцінювати. Сама ж вона із задоволенням повторить експеримент із відмовою від технологій: «Чекаю на відпочинок від технологій так само, як на заняття з йоги. Я вбачаю в цьому не спосіб життя, а перерву, що допомагає навести лад у голові».
фінансово.
Щиро дякуємо!
