– У Церкві не станеться такого, як в політичному житті: обрали нового президента й курс радикально помінявся. Просто оберуть душпастиря, який тепер вестиме всю паству, буде старшим серед єпископів, об’єднаних у синоді. Парафіяльне життя від цього не зміниться.
У Львові розпочав свою роботу Виборчий Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, на якому буде обрано нового Главу УГКЦ. Що означає ця подія для Церкви та її вірних, хто має найбільше шансів стати наступним Верховним Архієпископом – про це ZAXID.NET розмовляв із директором Релігійно-інформаційної служби України Тарасом Антошевським.
– Вірних УГКЦ зараз найбільше турбує запитання, хто стане наступним Главою Церкви. У розмовах експертів найчастіше серед ймовірних кандидатів називають першого помічника кардинала Любомира Гузара владику Богдана Дзюраха.
– Так, владика Богдан дуже активно останнім часом брав участь у загальноцерковних заходах. Але не варто забувати, що 10 років тому, коли обирали Блаженнішого, то його кандидатура перемогла з перевагою лише в один голос. Тобто, хоча він перед цим і виконував фактично всі обов’язки Глави Церкви, але міг і не стати Верховним Архієпископом.
– Які ж можуть виникнути аргументи проти його кандидатури?
– Старші єпископи можуть сказати: чому це молодий має нами керувати? Коли його висвячували на єпископа, то він був наймолодшим єпископом Католицької Церкви, йому було 38 років…
– А чи існує якийсь, принаймні, умовний «пенсійний вік»?
– Для єпископа це вважається 75 років, коли він не змушений, але може піти у відставку. Для Глави Церкви такого вікового обмеження фактично немає – вони у абсолютній більшості відходять відразу до Господа, а не йдуть на пенсію.
– А щодо віку кандидата?
– Претендувати власне й можна до 75 років. Хоча єпископи можуть піти і на виняток.
– Кандидатом може стати лише єпископ?
– Ні, навіть простий священик, якщо він має принаймні 10 років священичого стажу.
– То, в принципі, як про кандидата ми можемо говорить і про ректора УКУ Бориса Гудзяка?
– Чому ні. Зрештою про нього й говорять. Він є людиною високодуховною й водночас публічною. Він вміє розмовляти з державними чиновниками, твердо й водночас культурно відстоюючи свою позицію. Треба також врахувати, що в нього завершується термін перебування на посаді ректора. Менш як за рік в УКУ мають відбутися чергові вибори. І, по-моєму, він вже не збирається балотуватися повторно.
Також говорять і про отця Івана Дацька як одного із найстарших, найзаслуженіших священиків. І він теж може кандидувати. Є багато священиків, гідних очолити Церкву.
– Яку роль тут може зіграти популярність кандидата серед мирян?
– Такий чинник, безумовно, підвищує рейтинг кандидата. Так, приміром, у Львові досить стрімко набирає популярності владика Венедикт (Алексійчук). Він шанований навіть і поза Греко-Католицькою Церквою.
– А чи були якісь спроби визначити популярність єпископів чи священиків?
– Досі не було такої соціологічної інституції, яка б хотіла це зробити. Так само не було зацікавленості в цьому й у церковних колах. Таке опитування робилося на РІСУ. Але мені цікаво навіть не те, хто стане лідером симпатій, а те, як люди пояснюють свій вибір. Вони хочуть морального авторитета, високодуховну особу, інтелектуальну, котра сміливо працює з мас-медіа, може твердо розмовляти з владою, котра є відкритою до людей, котра володіє кількома іноземними мовами.
– Котрі з єпископів могли б похвалитися найвищим рівнем освіти?
– Наприклад, єпископ-помічник у Дрогобичі – владика Ярослав (Приріз). Він має фундаментальну богословську освіту, знає кілька іноземних мов, довгий час навчався в Римі. Ще священиком від багато їздив по світу як проповідник і реколектант.
Владика Богдан навчався у Римі, Польщі, Австрії. У Польщі він блискуче захистив дисертацію.
Можна також назвати владику Гліба (Лончину) з діаспори, котрий теж відіграє у Церкві значущу роль. Під його керівництвом екзархат в Великобританії якісно розвивається.
– У який спосіб може відбуватися «передвиборча кампанія»?
– Такі дії Церква дуже не схвалює. Я припускаю, що це відбувається на рівні особистих розмов. Хоча після спілкувань з кількома єпископами я зауважив, що вони взагалі не бажають на цю тему розмовляти. Вони намагаються зробити все, щоб обрання Глави Церкви якнайменше нагадувало політичні вибори. Це зовсім інша ситуація, аніж в РПЦ, де було стільки розмов перед обранням нового патріарха.
– Але прості парафіяни (і не тільки) бажали б знати, кого оберуть.
– Тут варто пам’ятати, що у Церкві не станеться такого, як в політичному житті: обрали нового президента, і курс радикально помінявся. Просто оберуть душпастиря, який вестиме всю паству, буде старшим серед єпископів, об’єднаних у Синоді. Парафіяльне життя від цього не зміниться. Східні церкви мають велику соборноправність на місцях. Я не думаю, що в нас буде якийсь новий Глава Церкви, котрий переграє все настільки, що це відчує кожен.
Також не варто забувати, що завдяки діяльності Блаженнішого Любомира Церква набрала чіткий синодальний устрій. Тут Синод єпископів – гармонійний орган, який приймає всі найважливіші рішення консенсусом, в якому не існують якісь категоричні позиція і опозиція, як це бачимо в інших Церквах. Церквою тепер керує не один Верховний Архієпископ – Глава Церкви, а Синод єпископів. Не думаю, що Глава Церкви повстане проти цілого Синоду, його напрацювань. Новий Глава просто буде, у доброму розумінні, змушений продовжити ту політику, яку вів владика Гузар.
– Але наступний Глава може стати патріархом, якщо врешті-решт зусилля з надання УГКЦ статусу патріархату досягнуть успіху.
– Про це ніхто не знає. Варто очікувати, що тиск спротиву Росії буде більшим, аніж бажання Апостольської столиці надати цей статус. Але, з іншого боку, якщо буде обрано молоду людину, і вона достатньо довго буде правити, то хто зна, чи не стане він першим офіційно визнаним Патріархом УГКЦ, яка сама матиме патріархальний устрій…
– Тобто не варто розраховувати, що це станеться за рік-два?
– Я вважаю, що Церква не потребує поспішних кроків, які могли б призвести до революційних процесів. Років 8-10 тому відомий богослов, отець-єзуїт Роберт Тафт порадив УГКЦ діяти жорстко: всі листи, які будуть адресовані не Патріарху, викидати й казати, що такого немає. А якщо хтось буде обурюватися, то посилати його подалі. Можливо, це й був один з методів. Утім, за 10 років предстоятельства Блаженнішого Любомира багато що змінилося. Багато з того, що отець Тафт радив зробити жорстко, було зроблено спокійно й помірковано, тобто по-церковному. Адже будь-які радикальні методи сприяють лише розколам. Еволюційним шляхом вдалося домогтися того, що це питання більше не виникає. Так само було налагоджено співпрацю з Мукачівською єпархією, яка є юридично окремою. Уже в середовищі Мукачівської єпархії організовується рух за відновлення єдності з Києво-Галицькою митрополією. Можливо, на якихось особливих правах, але щоб це все ж була одна Церква.
– А що, окрім задоволення власного гонору, дає УГКЦ патріарший статус?
– Це, як дитина, котра раніше мешкала з батьками, подорослішавши, бажає, не пориваючи добрих, відданих стосунків, жити дорослим життям. Це надає Церкві певних елементів самостійності, зокрема щодо обрання Глави Церкви. А особливо – відповідальності. Зараз Главу Церкви обирають на засіданні архієпископів, і це рішення передається на затвердження Ватикану. Й лише після того, як Ватикан затвердить, кандидат стає легітимним Главою Церкви. Якщо ж обиратимуть Патріарха, то від Ватикану вимагатиметься лише благословення. Окрім того, Патріарша Церква може діяти набагато самостійніше. Хоча канонічно не існує великої різниці між Верховним Архієпископом і Патріархом. Це щось таке, як підмайстер і майстер. Хоча й зараз не відчувається якогось серйозного впливу Ватикану на діяльність УГКЦ, існує радше опіка. І до Риму Церква звертатиметься лише як до верховного арбітра.
– Чи може тепер статися така ситуація, що Ватикан не визнає обрану архієпископами кандидатуру?
– Навряд — останнім часом такого не траплялося…
– Можливо, тому, що Ватикан наперед рекомендує прийнятну для себе кандидатуру?
– Тут радше відбувається читання між рядків: кого вони не хочуть бачити, кого хочуть бачити. Але, швидше за все, виглядає так, що Апостольський престол завчасу знайомиться з потенційними кандидатами, а може, й сам завчасно пропонує.
– Поза всіма названими раніше чеснотами Верховний Архієпископ мав би бути й добрим адміністратором. Хто міг би похвалитися хистом адміністрування?
– Звичайно, без цього Глава Церкви не може бути її якісним «менеджером». Серед владик, які маю такі завдатки, хочу згадати (можливо, тому, що знаю його краще за інших ординаріїв) архієпископа Львівського і нинішнього адміністратора УГКЦ владику Ігоря (Возьняка). Варто зазначити, що йому вдалося навести доволі добрий порядок у Львівській архієпархії. Владика Возняк як адміністратор виявився з твердішою рукою. Окрім того, він є людиною надзвичайно духовною й моральною. Пам’ятаю, як одного разу мені треба було з ним терміново зустрітися. Тоді саме відбувався Синод в Брюховичах у Реколекційному центрі. Ми поїхали туди з одним священиком і довго шукали владику Ігоря. Його не було ні в кімнаті, ні поруч з іншими єпископами, ніхто не знав, де він є. Лише згодом нам сказали, що він з вервичкою ходить і молиться. Тобто він – владика молитви.
– Наскільки Глава Церкви має вміти знаходити контакт із владою, політиками?
– У будь-якому випадку єпископ, який працював в Україні, впорається з цією справою краще, аніж той, хто працював за кордоном. Зрештою, Церква має Боже і людське начало. Президенти змінюються, а Церква має жити своїм повноцінним церковним життям. Якщо президент ставиться до неї негативно, то в цьому немає нічого страшного, це – виклик, це лише спонукає до того, щоб зсередини загартованіше, краще працювати. Водночас, із боку Церкви було б немудро йти на відкритий конфлікт із владою. Зараз наші владики дуже часто звертаються до позиції митрополита Андрея Шептицького. Він, приміром, міг увійти в конфлікт із німецькою окупаційною владою. Що б це дало? Чи повстали б вірні Церкви проти цієї влади? У більшості випадків вони й так її не сприймали, але мали сумний досвід радянської влади й бачили не менші жахіття. Тож Греко-Католицька Церква не йшла на гостре протистояння з владою, але твердо діяла як моральний авторитет і критикувала владу за негідні вчинки. Тому нацисти були жахливо обурені політикою Шептицького, але, враховуючи його авторитет, не могли його відверто знищити, як цього однозначно хотіли.
– Але повернімося до ймовірних кандидатів. Серед них звучить ім’я єпископа-помічника Київської архієпархії отця Йосифа (Міляна).
– Так, він має досвід організації великих заходів, він – людина публічна. Його шанують, люблять. Він може виступати і як ведучий свята, організатор великого заходу. За останні півтора року він активізував побудову патріаршого собору в Києві, і це також треба вміти. Загалом це людина, котра зуміла створити про себе позитивний образ, особливо серед молоді та інтелігенції.
– Можна сказати, що ми вже пройшлися по всіх головних кандидатах?
– Не зовсім. Кожен єпископ тією чи іншою мірою є ймовірним кандидатом. От, наприклад, є владика Степан (Меньок). Зараз так, на рівні анекдоту, говорять, що саме він має стати новим Главою Церкви, бо він – з Донецька. Зі старійшин є владика Юліян ( Вороновський), єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Дуже поважна людина, моральний авторитет для цілої Церкви, хоча не є дуже публічним. А загалом ми не можемо спрогнозувати плани Святого Духа щодо УГКЦ. Тому не хочу відкидати, що новим Главою стане хтось, хто тут не згаданий.
– Про те, як відбувається процедура виборів, ми описали на нашому сайті. Але цікаво знати. Що станеться, якщо єдину кандидатуру таки не буде обрано?
– Я думаю, що владикам вже хочеться обрати і 27 числа святкувати його інтронізацію. Якщо не станеться чогось екстраординарного, то, думаю, що все відбудеться досить швидко. Я не знаю точно, чи вже є відоме ім’я єдиного кандидата. Проте припускаю, що серед єпископату немає якоїсь серйозної конкуренції.
– Цього «єдиного кандидата» мало б визначити якесь ядро в Синоді, до якого б входили найавторитетніші єпископи, таке собі церковне «політбюро»?
– Я думаю, що в Синоді немає жодного «політбюро», є лише авторитетні єпископи, до яких інші можуть дослухатися.
– Кого можна вважати такими авторитетами?
– Передовсім – це сам Блаженніший. Його слово прозвучить дуже авторитетно.
– Яким може бути перше завдання новообраного Глави Церкви?
– Він готуватиме Церкву до Великодня – найбільшого християнського свята в році. Я не передбачаю, що найближчим часом він запровадить якісь кардинальні адміністративні зміни. Адже це пов’язано і з втратою часу, і з фінансовими затратами. Можливо, згодом він висуне на вищі посади людей, які, на його думку, можуть стати корисними для Церкви. Можливо, будуть створені нові напрями діяльності. Треба, на моє переконання, серйозно активізувати медіа-діяльність Церкви. Треба подумати про підтримку християнських рухів знизу, за зразком діяльності молодіжної комісії.
– Багато хто бідкається, що Блаженніший вибрав не найкращий час для зречення.
– Я теж спершу мав таке відчуття. Проте на своїй прес-конференції Любомир Гузар настільки зумів заспокоїти людей, він так виступав, що зумів переконати всіх присутніх, що все добре. Мовляв: не переживайте, я нікуди не йду, нікуди не подінуся, все буде добре! Ну як можна йому не вірити?!
Любко Петренко, Світлана Жаб’юк, ZAXID.NET