Як сильно Бог нас полюбив

Роздуми над Словом Божим на четвер V Великоднього тижня 

Як полюбив Мене Отець, так і Я полюбив вас; тож перебувайте в Моїй любові (Йн 15, 9)

Мені часто доводиться бачити, що багато християн, докладаючи великих зусиль для того щоб любити, так і не можуть любити. Вони борються з почуттями гніву, агресії, нетерпеливості чи образи. Чому? Можливо тому, що кожна людина змагається зі своїми проблемами, своїми болями, а коли у тебе щось болить, то ти навряд чи будеш думати про проблеми ближнього. Також, можливо тому, що часто, намагаючись любити, ми починаємо реалізувати свої хибні уявлення про любов до ближнього.

Перше з цих хибних уявлень — це те, що любов дорівнює жалості. Але якщо запитати будь-кого: ти хочеш, щоб тебе жаліли, чи щоб любили, — то напевно більшість обере другий варіант. Мало хто з нас хоче, щоб нас просто жаліли. Чому? В жалості ми дуже часто проявляємо свою зверхність. Приміром: я в порядку, а ти — ні, я можу тобі  допомогти й зі своєї ласкавості тебе жалію, а коли я тобі допомагаю, то я ліпший за тебе. Саме це усвідомлення може викликати в серці людини почуття задоволення собою. Отже, постава жалості в стосунку до іншої людини пов’язана з гординею. Любов теж жаліє, але дещо в інший спосіб: не зверху і не з низу, а збоку. Тобто — реалізує почуття солідарності та акцептації людини такою, якою вона є: з її добрими чи поганими сторонами. Любов оберігає почуття власної гідності іншої людини так само як і своє власне. В Біблії любов Бога до людини часто порівнюється зі зворушливою любов’ю матері до своєї дитини: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, Я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди переді Мною» (Іс 49, 15-16). Тут ми бачимо ще одне відрізнення милосердної любові від жалості: любов пам’ятає про того, кому допомагає, бо кохана особа важливіша від мого дару. А жалість думає про себе, вона замкнута на собі. Єдине, про що вона пам’ятає — це про себе. А людина, якій допомагає, є лише засобом відчути себе «милосердним». Згадаймо, чи не хотілося нам колись докорити комусь: «Скільки добра я вам зробив (ла)»?…

Справді, ніхто з нас не є досконалим. Ліпше намагатися любити, ніж взагалі нічого не робити. Однак, якщо ми дійсно хочемо навчитись любити по-справжньому, то ми повинні перші прийняти Божу любов, дозволити Богу полюбити нас. Ми ж навіть часто не хочемо цього зробити: адже хочемо, щоби Бог нас любив згідно з нашими уявленнями про Нього і про себе. Доказом цього служать наші нарікання. Ні, не на Бога, а на життя: на умови життя, на наших близьких, на себе. Нарікаємо, бо це розбігається з нашим уявленням про щастя, про світ. Але також нарікаємо, бо не віримо, що навіть у цьому всьому Бог нас любить. У нас в голові не вміщається, що Бог може любити нас в бідності: чи то духовній, чи емоційній, чи матеріальній. Ми відкидаємо самі себе, але переносимо це почуття відкинутості також на Бога, пояснюючи собі, що ці почуття відкинутості у мене саме тому, що Бог мене відкинув. Відтак не дозволяємо Богові любити себе.

Проте, щоб згадати про свою гідність і любов Бога, достатньо поглянути на хрест: подивись як Бог тебе полюбив — Він не пожалів свого Сина заради Твого вічного щастя!

Пригадай також собі ці слова: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, Я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди переді Мною». (Іс 49, 15-16)