Про Блаженного Папу

Роздуми, навіяні візитом патріарха Московського і Всієї Русі Кіріла до першої столиці України

Читаючи про останній візит патріарха Московського і Всієї Русі Кіріла до першої столиці України, мені пригадався візит Його Святості Івана Павла ІІ до України. І зовсім не в контексті тодішніх можливостей фотошопу.

Нагадаю, що остаточний термін візиту Івана Павла ІІ в Україну було визначено як 23-27 червня 2001 року. У днях тижня – субота, неділя, понеділок, вівторок і середа. Тоді центральна влада не подарувала задля такого жодного вихідного! У Львові, правда, місцеві чиновники були поблажливими, і Львів в ті дні «офіційно» не працював.

Мушу визнати, що до візиту Папи готувалися ретельно. Готувалися як в Україні, так і у Ватикані. Так, напередодні візиту Івана Павла ІІ 15 червня до Риму їздив кардинал Любомир, тодішній глава УГКЦ. В Україні готувалася в найпершу чергу держава, бо Папа – ще й глава держави Ватикан.

Задовго до візиту Папи президент України видав розпорядження, яким утворив Організаційний комітет з підготовки та проведення державного візиту, який очолив Міністр закордонних справ Анатолій Зленко. Організацію візиту контролював особисто Леонід Кучма. Уряд затвердив кошторис витрат на забезпечення візиту глави держави Ватикан на загальну суму 3313 тис. гривень, з яких 1932 тисячі гривень становили витрати на забезпечення громадського порядку. Забігаючи наперед, саме оці старання держави були помічені усіма, хто супроводжував Папу. Із Ватикану прямо тоді визнали, що навіть в Латинській Америці чи Іраку з безпекою на зустрічах із Папою було вільніше.

До приїзду Папи готувалися, більше ніж старанно, інші християнські Церкви. Хто в межах Всеукраїнської Ради Церков, а хто – самостійно. З цієї події в УГКЦ, наприклад, було поширено Пастирський лист католицьких єпископів до духовенства і вірних з нагоди закінчення Великого Ювілею 2000 року Різдва Христового, який 13 грудня 2000 року підписав Любомир Гузар як Єпископ-Помічник Глави УГКЦ. Папа Іван Павло ІІ оцінив старання кожної Церкви, і з усіма бажаючими погодився зустрітися.
Зокрема, 24 червня Папа мав зустріч в Національній філармонії з представниками Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Блаженніший Любомир спочатку сказав «кілька слів про те, ким ми є», бо зібралися тоді керівники шістнадцяти найбільш поширених в Україні Церков та релігійних організацій.

Папа Іван Павло ІІ від щирого серця дав високу оцінку діяльності Ради. Призадумався, а чи могла б бути насправді демократичною та держава, яка повністю не шанує релігійної свободи громадян?

Закономірно, що «нема справжньої демократії там, де нехтують однією з основних людських свобод». Зосередив увагу присутніх на невідкладному завданні соціальної та моральної перебудови країни, бо «тільки у дусі пошани до релігійної свободи можливо будувати суспільство у повністю людському вимірі». Перед присутніми згадав про «жахливу данину крові», про Бабин Яр, про масове вбивство євреїв, про злочини проти мусульманської громади в Україні. Про татар, вивезених із Криму в азіатські республіки Радянського Союзу.

На цій зустрічі не було представників від Української Православної Церкви, проте свою лепту в організацію візиту ця Церква таки внесла. Зокрема, перед візитом Святішому Отцеві написав Митрополит Володимир (Сабодан) з наполяганням відтермінувати поїздку Папи в Україну у зв’язку із невирішеними проблемами, пов’язаними із розвитком Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Його Святість, звісно, відписав… з проханням зустрітися: «Щоб підкреслити прагнення єдності, щиро бажав би зустрітися також і з Вами, Достойний Брате, щоб через братні обійми особисто виказати Вам любов, яку плекаю до Вас і до всіх вірних Української Православної Церкви».

А ще пригадується прес-конференція керівника справами УПЦ владики Митрофана, який тоді попередив, що «ми влаштуємо молитовні стояння і всенощні бдіння біля врат Київо-Печерської Лаври і Святої Софії, бо це наші святині». Таке, певно, було продумано на той випадок, якщо Понтифік дуже наполегливо рватиметься до Києво-Печерської Лаври.

Думаю, що до величної християнської української святині нині Блаженному Папі, певно, таки кортіло, але що поробиш: не судилося. При такому пригадалася одна подія, яка мала місце в 1959 році, часі, в якому свобода совісті не дуже пошановувалася: за обміном досвіду до Києва приїхала американська делегація працівників поштового зв’язку.

Задля візиту поважних п’яти зв’язківців США Міністерством зв’язку СРСР окремо було затверджено програму прийому, в якій, окрім відвідин Київського поштамту, ознайомлення з роботою двох міських відділень зв’язку, однієї контори та приміського відділення зв’язку, обов’язково було передбачено … відвідання Києво-Печеської Лаври. Добре, що хоч американцям поталанило!

Деякі православні, роздумуючи вголос про візит Понтифіка до України, оперували поняттям «канонічна територія». Час показав, що мислення категоріями «канонічних територій» і конфесійної приналежності виявилося дуже зручним для маніпулювання. Проте, Патріарх РПЦ Алєксій ІІ навіть звинуватив Папу у порушенні етикету, бо, мовляв, Папа «не тільки глава держави, але і глава церкви», а в таких випадках «зазвичай питається згода або очікується запрошення» з боку провідної релігійної організації країни.

За логікою російського Патріарха в Україні такою релігійною організацією є УПЦ Московського патріархату, в якої Святіший Отець і мав ніби попросити згоди. Звісна річ, що така логіка без найменшої логіки, бо говорити, що Київська Церква є канонічною територією Московського патріархату якось не приходиться, а «документу про приватизацію» нашої території Російська Православна Церква зацікавленому Божому люду не показувала. Поки що…

Все-таки 23 червня 2001 року в 12.30 в аеропорті «Бориспіль» приземлився спеціальний літак, який привіз в Україну Його Святість Івана-Павла II. Відразу по прильоті Святіший Отець щиро зізнався, що «довго очікував цього візиту й ревно молився, щоб він міг здійснитись. Нарешті, з глибоким хвилюванням і радістю, я зміг поцілувати улюблену землю України!». Дорогих йому українців обійняв усіх: від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Сімферополя!

Кожен крок Його Святості в Україні пам’ятаємо і нині. Чи то молитва до Зарваницької Богородиці, під чий покров Святіший Отець віддав свою подорож. Чи то його зустріч із діячами політики, культури, науки та підприємництва, на якій кожному нині Блаженний Папа сказав своє Слово. Папа Іван Павло ІІ навіть читав нашу Конституцію і дав високу оцінку «тому факту, що преамбула Конституції України пригадує своїм громадянам «відповідальність перед Богом»! Чи багато в Україні опісля звернення Його Святості уваги зважають на преамбулу Основного Закону України?!

Говорив тоді Папа Іван Павло ІІ і про нановоздобуту нашу незалежність, яка відкрила багатообіцяючий період, що «зобов’язує громадян поставити собі за мету «будувати рідну хату» – Україну, як любив пригадувати Митрополит Андрей Шептицький». Про сильні духовні корені попри спокуси беззаконня і корупції. Про щирий заклик до єдності християн. «Нехай же християни третього тисячоліття постануть перед світом з одним серцем і з однією душею!».

А його слова політичним діячам: «Приймайте завжди близько до серця долю убогих і всіма законними способами дійте так, щоб кожному був запевнений доступ до справжнього добробуту!». Чи до тих, хто займається науковими дослідженнями: «Нехай буде постійним попередженням жахлива суспільна, економічна та екологічна чорнобильська катастрофа! Технічні можливості мусять бути поєднані з незмінними етичними цінностями!».

Нашим промисловцям та підприємцям слов’янський Папа побажав: «дивитися на особу, а не на прибуток, як мету кожної економіки, щоб була пошанована людська гідність; діяти завжди в легально, яка є гарантією справедливості!». Хіба не актуально?! Я про Україну і на сей раз!

27 червня о 18.10 розпочалася «зворушлива хвилина прощання» Папи Івана Павла ІІ з Україною. Його Святість подякував людям за щирий прийом та гостинність, «про які ніколи не зможу забути». Україні – «що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд». Висловив побажання, «щоб Україна як повноправний член увійшла до Європи», проте згадав Тараса Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Приймали Папу Івана Павла ІІ на вищому рівні. З почесною вартою, гімнами, залпами гармат – це зі сторони Держави. І «Кохаємо тебе», «Укріпи нашу віру», «Серце Марії перемагає». І навіть – «Сибір вітає Папу!»… – зі сторони її громадян. І обдарували Його Святість найщиріше. Першим подарунком Папі став рукописний молитовник як символ підпілля УГКЦ. Львів’яни, окрім ікон та інших духовних атрибутів, подарували книгу дитячих листів на адресу Його Святості.

Святіший Отець віддячив. Своєю перфектною українською мовою. Пісенькою у Львові про дощик, сонечко… Папа співає, однак не перед такою кількістю і «так довго і так добре Папа ніколи не співав!».

До України приїхав підготовленим. Українською історією. Як Церкви, та і України. Згадав кардинала Йосифа Сліпого – «героїчного ісповідника віри, який зазнав суворого ув’язнення аж протягом 18 років». Подякував Богові «Церкву, яка дихає двома легенями східної й західної традиції».

Його Святість не раз згадував Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького. В оцінці митрополита пригадав попередника Папу Пія ХІІ, який сказав, що його (Шептицького) благородне життя було перерване «не настільки глибоким віком, як стражданнями його душі як Пастиря, що зазнав ударів разом із своїм стадом».

Я не кажу, що про ним же беатифікованих мучеників Віри Христової Іван Павло ІІ знав більше, ніж я знаю про них нині! Не раз цитував Тараса Шевченка! Пригадував Григорія Сковороди: «Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов».

Будучи в Україні, Блаженний Папа не говорив про спільний якийсь світ: чи то ватиканський, чи взагалі італійський. Він перший зі світу сильних висловив свою солідарність та молитовну співучасть моїй нації на 70-ту річницю «сумних подій голодомору», де ті події назвав «божевільним смертоносним задумом», а «житниця Європи», вже більше не змогла прогодувати власних дітей, які гинули мільйонами».

А ще тоді Святіший Отець Іван Павло ІІ зробив особистий дарунок хворим дітям – передав в дар Київській міській лікарні №2 обладнання для дитячого операційного блоку та для реанімації новонароджених. Ну, скажіть: кому в Україні таке не сподобається! Тому-то, опісля візиту 57,6% українських громадян позитивно віднеслися до приїзду Іоанна Павла II до України (перед візитом приємно налаштованих було 44%).

Блаженнішого Любомира (Гузара) через десять років в нинішньому часі запитали, як вплинув візит Його Святості до України на українську владу та український народ. Про владу Його Блаженство не міг «сказати точно», бо за десять років вона змінилася. А про народ – пригадав, що напередодні десятої річниці питають його здебільшого про ті події.

То й не дивно, бо Блаженного Папу любили. І через те, що це, певно, перший понтифік, який умів вибачатися. Підрахували, що усього з моменту обрання Папою Іоанн Павло II вибачався з різних причин приблизно 100 разів.

Найперше, здається, вибачився перед італійцями за погане володіння їхньою мовою Перед китайцями вибачався за допущені католицькою церквою помилки часів колоніалізму. Вибачався перед індіанцями та африканцями. Перед юдеями за антисемітизм церкви.

У 1992 році публічно вибачався перед покійним не одне століття Галілео Галілею, оголосив рішення інквізиції помилковим і реабілітував вченого, повернувши йому «право бути законним сином церкви». Потім були реабілітовані Джордано Бруно, Савонарола, Ян Гус і Мартін Лютер.

У зверненні до жінок щиро каявся у співучасті церкви у їх пригніченні, приніс вибачення за несправедливість і дискримінацію в оплаті праці, кар’єрі і у всьому, що стосується демократичних прав і обов’язків громадян. У 1995 році від імені католицької церкви попросив пробачення за зло, вчинене «братам з інших конфесій». У Києві відразу ж по приїзді в аеропорт визнав провину за «помилки, довершені католицькою церквою у далекому і недавньому минулому».

Отакий-то спогад лишився про Папу Івана Павла ІІ. Правильніше – про Блаженного Папу…

Надія Князев, Українська правда. Життя

Усі фото АР