Журналістам поки що нічого розповісти українському народові про вкрадений маєток президента.
Я милуюся кручами Межигір’я майже щодня. Правда, на відстані кількох кілометрів — із протилежного берега Київського водосховища. Але навіть звідси легендарна прихватизована місцина, прегарний шмат унікального історичного ландшафту, що перейшов із державної власності до рук підставних осіб, пов’язаних із родиною Віктора Януковича, справляє враження.
Мої колеги-журналісти з руху «Стоп цензурі!» дуже хочуть потрапити на територію маєтку, щоби побачити на власні очі, в яких умовах живе президент України. Вони організовують публічні акції та раз у раз нагадують главі держави про його обіцянку.
Команда Януковича, у свою чергу, робить усе для того, щоб нога жодного нелояльного журналіста ніколи не ступила на заповідну землю Межигір’я. Днями замість обіцяної рік тому всім охочим журналістам екскурсії у президентський маєток там відбулось інтерв’ю для кількох ЗМІ, принципи добору яких викликають багато запитань. Зокрема, як було роз’яснено, з-поміж Інтернет-видань було дібрано «найбільш рейтингове» — за дивним збігом це — «Оглядач», що належить представникові влади Михайлові Бродському. Можливо, це генеральна репетиція, і обіцяна екскурсія таки відбудеться, просто місця в автобусах вистачить, скажімо так, не всім, а лише «рейтингово»-лояльним.
Я розумію колег. А я не поїхав би, навіть якби запросили. Просто не розумію, навіщо. Для кого?
Логічна відповідь — для суспільства. Щоб аудиторія тих ЗМІ, де працюють або в які дописують журналісти, довідалась про розкіш Межигір’я і знала, куди насправді йдуть державні гроші, бла-бла-бла. І зробила подальші електоральні висновки.
Але Межигір’я, окрім хіба що палацових інтер’єрів, було описане вздовж і впоперек, навіть сфотографоване з повітря відчайдушними колегами, які не побоялись політати над урочищем на дельтаплані. Українці обрали Януковича президентом, уже знаючи, що він загарбав державну резиденцію. Кількість гектарів, метраж нерухомості, висота парканів і видова структура фауни межигірського парку не були таємницею, а трасу із спеціальною смугою, виділеною суцільними лініями, віддавна звуть «дорогою Януковича». І що?
Ми що, сподіваємося здивувати своїх земляків тим, що людина, чиєю першою школою життя була виправна колонія, людина, яка зробила кар’єру у злодійській радянській і не менш злодійській пострадянській системі, щось украла? Послухайте радіо. «А ну быстрее, брат, налей за бизнесменов и врачей, за музыкантов и воров…» Подивіться телевізор — спритні злодії та жорстокі грабіжники є позитивними героями десятків серіалів, об’єктами наслідування і заздрощів. «Вор» — це людина, яка не боїться брати від життя те, що, як вона вважає, належить їй, що вона, на її думку, заслужила. І незважаючи на такі умовності, як закон, — окрім свого тюремно-злодійського «закону». Медіа чимало зробили й роблять для популяризації злочинців, хоча немає сенсу робити їх винними, як і шукати винних взагалі.
Тому Януковичу нема чого боятись везти журналістів у Межигір’я. Він усього лише взяв те, що йому сподобалось, і зробив вигляд, що так і треба. Він діяв цілком відповідно до морально-етичних норм свого народу. Він не зробив нічого особливого. Тому спокійно дивиться в очі суспільству, і його погляд означає: «Якби ви були на моєму місці, ви вчинили б так само».
А що, неправда?
Не взяли б Межигір’я, якби воно погано лежало у межах нашої досяжності? Ну гаразд, Межигір’я — не наш масштаб (Янукович усе-таки — велика людина і довго до цього йшов), але державну квартирку, яку можна «записати на себе», давши на лапу якомусь клерку? Клаптик землиці під помідорчики? Трохи податків, які можна не платити? Лікарняний, коли насправді не хворі? Відро цвяхів із цеху? Батон ковбаси з м’ясокомбінату? Пачку ксероксного паперу з роботи?
Адже він теж ніби й не в нас украв: Межигір’я було державне, а отже нічиє. Прості смертні не мали туди доступу, отже в них нічого не пропало. Ми, беручи щось у держави (або «роботи») чи недодаючи щось, легко виправдовуємо себе. Почувши від товариша, як йому вдалося спіонерити щось на роботі, ухилитись від податків чи проїхатися зайцем, ми або змовчимо, або навіть похвалимо його, змовницьки демонструючи, що також уважаємо себе вищими за всі ці умовності.
«Не красти» не належить до переліку вимог українського виборця до своїх обранців. «Красти, але в міру», «красти, але трохи залишати нам», «красти, але ділитися» — ось стеля його електоральних побажань. Межигір’я цілком підпадає під визначення «в міру»: воно має територію, обмежену парканом, і не стосується пересічного виборця безпосередньо.
Звісно, крім Межигір’я, Янукович і його команда вже вкрали дуже багато, і вкрадуть іще більше — зокрема й безпосередньо у виборців, які привели їх до влади. Порівняно з матеріальними цінностями, які невпинно перетікають із наших кишень у їхні, Межигір’я — невинний сувенірчик, на зразок тієї ручки, яку нещодавно так скандально злямзив чеський президент. Але навіть якщо всі неправедні діяння влади стануть явними, це однаково нічого не значитиме для українців, поки заповідь «не вкради» не має для них змісту.
Нормальне й моральне ставлення до злодія, «вора» — зневага, а не заздрість. Зневажати того, хто нажився на чужому (навіть державному), треба не тому, що ми не маємо його «набутку», а тому, що він, учинивши так, утратив те, що залишається в нас, — чесність. Це, звісно, матиме сенс лише за умови, якщо ми не крадемо. Для цього треба, щонайменше, припинити красти.
Позаяк факт злодійства не викликає сумнівів, інвентаризація вкраденого родиною Януковичів повинна цікавити слідство (яке, сподіваюсь, колись буде). Мені як громадянинові бридко в цьому копирсатись. Мені як журналістові гірко, що крадіжка викликає здебільшого схвалення й заздрість, і не хочеться стимулювати ці почуття в аудиторії. Тому я не поїду в Межигір’я, навіть якщо запросять. З іншого берега Київського водосховища ця місцина виглядає значно привабливіше.
Отар Довженко, Novaukraina.org
фінансово.
Щиро дякуємо!
