Яке щоденне життя жінки легкої поведінки? Що вона говорить, чим займається, які у неї стосунки з Богом?
«Уявляв, що повія – це людина, котра усіма думками заглиблена у порнографію, еротику, статевість, вона хвора, не дбає про себе, а займається цим із бажання, чи примусу», – говорить о. Василь Поточняк, сьогодні виконавчий секретар ПМВ УГКЦ, колишній Пасторальний координатор українців греко-католиків в Італії, на практичному місійному семінарі для семінаристів УГКЦ, котрий відбувся у кінці червня 2011 р. у Львівській духовній семінарії Святого Духа.
Священик розповідає про ситуацію у цій ділянці праці, яка має різний «текст» за кордоном та в Україні.
«На чужині ти гостро розумієш, що ці люди, – твої вірні. Те, що відбувається там з ними, – не на рівні жартів. Деякі розповідають, що цілу ніч сидять, прикуті до батареї, обслуговують клієнтів. Наприклад, в селі, в якому живе 500 людей, чоловіки після роботи приходять ввечері на каву, відтак піднімаються до цієї жінки на другий поверх – і так роками», – розповідає священик.
– Торкаюсь цього питання, бо ми зустрінемось з цим і в Україні. Тут також є «жінки вулиці», але ними ніхто не займається. У нас, звичайно, менше, бо заробітки не такі аж великі, та й ці жінки більше скриті в готелях, а ось за кордоном це дозволяється в багатьох країнах, або толерується, тому там це дуже видно. У нас, в Україні, цими людьми ніхто не займається, можливо, священики, монахи, чи монахині приватно. Я особисто не зустрів жодної праці з жінками легкої поведінки в Україні ні в Католицькій Церкві, ні в Православній. Був один симпозіум на цю тему, який організовувала Конгрегація у справах мігрантів та іммігрантів, на який з УГКЦ Блаженніший Любомир делегував мене. Не знаю більше жодних організацій, які займаються ще цими питаннями.
– В Італії, натомість, цілі структури опікуються тими людьми, тому що ми розуміємо, що це найбільш нещасні люди, бо у в’язниці термін перебування – 10 років, а тут – до смерті. Служачи в Італії нашим вірним, зголосився помагати Римо-Католицькій Церкві. Мене попросили опікуватися жінками легкої поведінки, серед іншого, тому, що володів слов’янськими мовами і міг з ними спілкуватися.
– При Католицькій Церкві в Італії є кілька церковних товариств, які займаються виключно жінками легкої поведінки. Таке товариство колись заснував священик Дон Бендзі і за своє життя «з дороги забрав» 10 тисяч жінок легкої поведінки, з котрих, за його словами, близько 500 залишили цю справу, понад 9 тисяч повернулися назад до цього «ремесла». У Римі, наприклад, є монастир, який має 10 двоповерхових будинків, де таких жінок поселяють на місяць-два, відтак приховано десь переводять. Є також монастир, який тільки ними займається. Так є по різних містах.
Ділячись особистим досвідом, прийшов до запитання без відповіді, яке постало перед ним: «Чому ці жінки не можуть це залишити, навіть маючи бажання?»
– Належав до церковної організації «Дерево Киринея». Це було церковне товариство, зареєстроване в державі. Наша праця полягала на тому, щоб могти поспілкуватися з ними. Моїм першим шоком було те, що 90 % дівчат-проституток, котрим ми ставили запитання, чи ти хочеш з нами поспілкуватися, бачачи священика, не відвертались, а відповідали – «Радо». Ми виходили, ставали в коло, давали каву тій людині, котра говорила, що замерзає, і починали розмовляти, запитувати. Ми не говорили про гріх, не говорили про Бога, про це не йшлося, а просто запитували: «Як ти почуваєшся?», – на що вона одразу відповідала: «Не маю виходу».
– Мене вразила одна старша жінка, котра сказала: «У мене восьмеро дітей в Румунії, я не можу заробити на них, поможіть мені якось фінансово, я завтра звідси піду». Пригадую, як інша говорила, що як іде на таку працю – завжди молиться, бо знає, що це може бути останній день в її житті. Майже кожна просить порятунку. Одна полька говорить: «Я вже хочу повертатись у Польщу, чоловік каже привести гроші, а я не можу заробити: вдень прибираю, а ввечері – тут». На загал люди говорять: «Я не знаю, чому я тут є». Вони запитують про Бога, про віру. Багато з них є «нормальними» людьми, котрі потрапили туди або внаслідок примусу, або себе ментально так примусили, що не можуть повернутися. За ніч в середньому розмовляли з 30 особами. Запитували: «Чи не хотіла б залишити», – усі відповідають: «Так, радо». Давали візитку, де була адреса Церкви, яка займається цими людьми. Завершенням нашої розмови була пропозиція разом помолитися. Ставали в коло – і молилися. Важко було молитися, було таке враження, що це наруга над Богом, «перли свиням». Коли ти бачиш жінку легкої поведінки, спершу це асоціюється з еротизмом, збудженням. Коли ж починаєш з тими людьми спілкуватися – відчуваєш співчуття, драму, смерть, трагедію. Це «живі трупи», які стоять на дорогах, там вже давно немає нічого жіночого, вони переводять через своє тіло велику кількість людей, за їхніми словами, 20-30 осіб за ніч. Ці люди не знають, як туди зайшли і не знають, як звідти вийти. Та маленька розмова до п’яти хвилин, яку ми мали з ними, давала їм хоч крихту радості. Я був приємно вражений і дуже здивований, що вони після цього приходили до нас у будній день сам на сам на розмову. Одна із них, котра дуже важко пережила цю драму, аж після чотирьох років почала зі мною відкрито розмовляти. Допускаю, що у тих людей, котрі тим займаються, щось відбувається на рівні психіки. Закликаю не судити їх, не сміятись з них, бо наркотик – це слабше, дія пройде і людина може якийсь час спілкуватись, а ці люди як в тумані, вони до себе «не пропускають».
– Пригадую, як одна жінка із Сербії попри наші переконання, вмовляння, говорить: «Я маю онкозахворювання, завтра іду на операцію, може, і не виживу, помоліться за мене, але я інакше не здатна заробити».
– Відповіддю на наші слова-вмовляння і переконування залишити цю справу, була реакція однієї негритянки: «Ви християнська країна, ваші чоловіки християни, католики, нас експлуатують, а ви хочете нас спасати? Ідіть до ваших чоловіків, котрі нас купують, бо мають гроші, і спасайте їх, бо вони будуть мати у своєму житті більше пекло, ніж ті, котрих вони використовують тільки тому, що мають гроші. Ви, Західна Європа, нас експлуатуєте, бо ви все зробили, що «гріш» керує в цьому світі», – «кричала» її душа.
– На кожній конференції піднімаю питання: «Ми завжди говоримо про жінок легкої поведінки, але не говоримо про чоловіків легкої поведінки, католиків, християн, православних, котрі користають, бо мають гроші. Якби не було попиту – не було б товару», – зауважує священик.
«Для мене з цього досвіду постало найбільш загадкове питання: «Чому вони з того не бажають виходити?» Склалось враження, що ці люди закодовані», – завершує о. Василь.
Іванна Рижан, palomnyk.at.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
