Про що це інтерв’ю? Про мобільний телефон в сповідальні, про 30 секунд на сповідь, про сповідника як про автомат з кока-колою і про те, «чого від мене хоче священик?».
Розмова з отцем та доктором наук Пьотрем Йорданом Слівінським, засновником Школи для сповідників, духовним керівником, реколекціоністом світських та богопосвячених осіб.
– Чи пам’ятаєте, Отче, своє перше чергування в сповідальні?
– Це не був якийсь особливий момент. Тільки сидів довше ніж було потрібно: два рази по годині.
– А чи траплялася така ситуація, коли б Ви хотіли втекти зі сповідальні?
– Ні. Проте неодноразово відчував свою безпорадність, бо по-людським міркам ситуації виходила за всілякі межі. Однак, коли я входжу до сповідальні, то розумію, що не входжу туди сам. Зі мною Ісус. Покровитель, який супроводжує мене в житті, св.Леопольд Мандіч говорив зазвичай: «Як на мені стула, то я нікого не боюся». З великою покорою повторюю ці слова, я спокійний і знаю, якщо Господь присилає мені каянника, то такого, якому зможу допомогти.
– Отче, чи трапляється таке, що священик плаче в сповідальні?
– Трапляється. Часом важко не зворушитися, коли слухаєш людину, яка пригнічена великими муками або людину, яка відчула на собі велику Божу дію.
– Існують також ситуації, які викликають велике роздратовування в сповідника…
– Одного разу в каянника задзвонив мобільний телефон. Він не виключив його. Перепросив і відповів на дзвінок, «вирішив» свою справу, а потім продовжив сповідь. Це мене дуже роздратувало – «як він ставиться до таїнства!», – подумав я. Проте вдалося використати ситуацію для того, щоб дізнатися чим живе ця людина.
– А Ви берете з собою мобільний телефон до сповідальні?
– Зазвичай беру. Кілька тижнів після тієї ситуації забув навіть його виключати. Почувався по-дурному. В сповідальні я виключаю мобільний. З іншого боку, він мені часом потрібен. Буває, що каяннику потрібна інша допомога. Тоді дістаю телефон і шукаю номер телефону, наприклад, психолога чи фахівця з консультації.
– Що почуває священик після декількох годинах сповіді?
– Особисто для мене сповідь – частина нормального життя. Нічого надзвичайного, це фрагмент мого служіння, – вид особливої зустрічі з людиною. Відчуваю величезну вдячність Богу, коли виходжу з сповідальні. Тому що люди сюди приходять, коли потребують пробачення, дуже його прагнуть, а щедрий Бог ним їх обдаровує. Чудово, коли хтось приходить через багато років і відчуває цей дар на собі. Звичайно, що часом з’являється втома. По четвергах буває сідаю о 17, а виходжу о 22, але перед вступом в орден я працював в іншій формі і теж втомлювався.
-Чим відрізняється така робота від іншої?
– Можна сказати, що це свята праця. Бог робить великі речі. Проте, як і до кожної іншої роботи, ми вносимо сюди свою слабкість. Колись в Великий Тиждень я задрімав в сповідальні. Сповідаю і несподівано чую слова каянника: «А зараз священик заснув». З чим ще борюся? Стараюся стримуватися від вибухів агресії. Мій багаторічний духовний отець говорив мені, що коли сповідаю, то не маю кричати, бо Бог же не кричить.
– Ви виглядаєте на дуже сумирну людину. Важко мені уявити, як Ви знервуєтесь в сповідальні …
– Будь-яку людину може роздратувати легковажне ставлення до всього. Інколи каянник сприймає мене як автомат з кока-колою: «Будь ласка, Отче, швидше, бо я поспішаю. Так довго чекав в черзі. Якщо Ви маєте сказати щось важливе, то в мене є 30 секунд». Якесь таке сприймання, – як нежива істота в сповідальні. Не сприймаю такої поведінки як особисту образу, швидше за все, це проблема ставлення до Бога. Дехто розцінює сповідь як ритуал або виконують…вказівку жінки. Колись я йшов у напрямку до сповідальні з паном, який попросив його посповідати. Я спитав в нього, чого він хоче сповідатися? А він мені на це: «Жінка сказала». Треба дякувати Богу за таку дружину, але краще б пан сам собі це сказав.
– То може варто таких каянників відсилати без відпущення гріхів?
– Все залежить від того чи людина хоче навернутися. Потрібно пояснювати, пропонувати рішення, але коли немає жалю за гріхи та бажання навернення, не можна відпустити гріхи, бо така сповідь була б недійсною. Трапляється, що хтось приходить з страхом. Довго не був. Тоді завжди пояснюю, що Бог є завжди по стороні каянника, Церква і сповідник теж. Це одна велика ліга проти гріха. Я теж не прокурор, як деякі мене сприймають. Не шукаю доказів і вірю каяннику. А якщо хтось бреше, то сповідь і так буде недійсною.
– …а з іншої сторони завдяки таїнству Покути відбуваються великі речі?
– Зустрічаю людей, які попри величезні проблеми самі виховують дітей, мають хворих близьких. Буває страждання зібрані в житті однієї людини. Важко не повірити, коли такі люди попри все зберігають міцну віру. Це формує.
Часто відкриваю, що Бог говорить до мене через каянників. Колись я посварився перед чергуванням з старшим. Приходжу до сповідальні, а тут приходить підліток до сповідальні, стає на коліна і говорить з великою щирістю і усвідомленням, що був неслухняним. Співставляю це зі своїми переживаннями. Знаю, що повинен перепросити. Не одноразово Бог промовляв до мене таким чином. Коли я сповідав в Італії, прийшов до мене чоловік і ділився зі мною своїми переживаннями. Потрапив на Месу і Слово Боже вдарило в конкретний момент життя! Захоплюючим є те, що люди діляться своїми переживаннями і під час виконання таїнства покути.
– Багато хто, однак, не відкриває цієї чудової Божої дії
– Можна це помітити під час іспиту совісті. Це проблема погляду на ціле своє життя. Якщо дивиться на нього тільки через перспективу гріха – що те було погано, се було погано, – то такий іспит совісті може поламати життя. Треба побачити в ньому зло, але теж потішитися добром навіть невеликим. Не треба шукати добра розміром в Ейфелеву вежу. Приготування доброго супу, розмова з кимсь, відкриття для себе доброї книги, слухання концерту Баха, – все це теж добро. Просте, звичайне, яке існує – і це потрібно собі усвідомлювати. Тоді погляд на наше життя стає ширшим. Бо можу усвідомити собі зло, яке чиню і постановити для себе як виправитися, однак, потрібно дякувати і за добро. Це як би ми перестали дивитися чорно-білий телевізор, а почали дивитися кольоровий. Багато християн все бачать в чорно-білому кольорі і через це не помічають кольорів Божої дії. Але їх можна побачити під час кожної сповіді.
– Чи вважаєте, що священик повинен мати «відпустку» від сповідальні?
– Якщо священик роздратований, не панує над собою, то повинен навіть перервати сповідь, навіть коли стоїть велика черга до нього. Інакше може когось поранити. Маю друзів, які коли доходять до такого стану, то покидають сповідальню на якийсь час. Я теж маю свій максимальний час, протягом якого здатен добре виконувати свій обов’язок. Думаю, це близько 4 – 5 годин. Бо це є велике зусилля. Весь час треба бути зосередженим. Одне вухо має слухати каянника, а інше – Бога. Зазвичай молюся, коли слухаю гріхи. Кожного разу потрібно змінювати рівень комунікації, мову, щоб порозумітися. Весь час треба прикладати зусилля для побудови діалогу, пристосовуватися до особи.
За матеріалами: Przewodnik Katolicki
фінансово.
Щиро дякуємо!
