Екскомуніка на практиці

Теорії мають одну особливість: вони не завжди діють в практиці. Особливо ті, які стосуються людської поведінки. Це добре ілюструють хоча б психологічні дослідження, в яких основні психологічні закони весь час перевіряються. Людина настільки змінна і складна істота, що навіть одна зміна в умовах в рамках дослідження, може призвести до цілком несподіваного результату…

В такій ситуації важко сподіватися, щоб відлучення від Церкви принесло результат. Хоча теоретично може допомогти кожному монаху, а в практиці – різне трапляється.

Я не винний!

В психології говориться про існування механізму, що провину ми перекладаємо на обставини. Якби мій співробітник знову не поклав тієї папки на мій стіл, то я б не розізлився і не сказав іншому співробітнику «пару лагідних» слів.

Той приклад показує таку «спіраль зла», хтось робить щось погане мені, навмисно чи ненавмисно, але я дратуюсь і далі передаю цю злість. Батько кричить на матір, матір на мене. А я дам стусана Сірку, який вкусить сусіда. Слова з Євангелії про підставлення другої щоки не говорять, що треба піддаватися насильству, але про можливість зупинити цю спіраль на собі.

Щоб відлучення від Церкви подіяло, то, по-перше, монах має бути настільки покірний, щоб не бунтуватися, а також настоятель повинний бути дуже переконаний в правильності свого рішення, щоб конфлікт не вплинув негативно на всю спільноту.

Я не раз була в ситуації, коли конфліктувала з одним з батьків і отримувала покарання, потім через наполяганні на своїй невинності, втягувала і іншого, а ще дідуся з бабусею.

Направити когось на правильний шлях під час виховання дуже складно, але можна створити довірливі стосунки, завдяки яким цей процес проходитиме спокійно. Навіть маленька дитина може жити і усвідомлювати те, що батькам можна довіряти, а якщо зробить щось погане, то покарання буде справедливе та батьки любитимуть його і швидко пробачать. В такій ситуації легше дійти до висновку, що це власна провина.

Коли ж немає довіри …

Настоятель є настільки ж важливим для спільноти, як батько для родини. Має вирішальний голос в багатьох питаннях, займається так само питаннями «виховання», або ж допомагає монахам по дорозі до Бога. «Вид відлучення від церкви і кари взагалі повинен залежати від тяжкості провини, цю тяжкість може оцінити тільки настоятель» [RB 24, 1-2].

Батько в родині відповідальній за формування совісті в молодої людини. Сумління є не тільки важливим в щоденній діяльності, але його голос може зблизити (або часом віддалити) від Бога. Відповідальність настоятеля така сама. До ордену прийшли люди, які хочуть прожити життя в дусі правил святого Бенедикта, дійти до Бога. Настоятель є людиною, яка має створити їм таку можливість.

«Настоятель повинен ретельно піклуватися про заблудлих братів, бо лікаря потребують не здорові люди, а хворі (Mt 9,12). (…) Настоятель має присвятити цьому завданню дуже багато уваги і запобігати втраті довірених йому овець» [RB 27, 1; 5].

Це складне завдання. Так само, як родині Бог довіряє виховання сумління Своєї дитини, так і настоятель покликаний далі формувати це сумління. Попри все він має легше завдання, бо непокірний монах може залишити монастир і ніколи до нього не повернутися. І хоча спільнота може глибоко переживати відхід одного з братів, але біль однозначно буде меншою ніж коли дитина втече від батьків. Отже, маємо перед собою збунтованого монаха, який спільноту обрав добровільно і дитину, яка «отримала» батьків згори.

Безумовно, важче виховати дитину ніж формувати вже певною мірою сформоване сумління монаха. Але в обох випадках кожне зловживання залишає глибокий слід в психіці людини, і чим більшою була довіра до старших, тим глибший слід.

Поганий пастир

«Повинен пам’ятати, що має бути опікуном хворих душ, а не тираном здорових. Нехай боїться грізних слів Пророка, в яких має чути голос самого Бога: «Що було жирне, брали для себе, а що було слабке – відкинули. Добрий пастир наслідує батьківську турботу: який залишив 99 овець і пішов шукати одну, яка заблукала. Настільки він співчуває її слабкості, що прагнув краще взяти її на свої святі плечі і сам відніс її назад до стада» [RB 27, 6-9].

Коли ми завдаємо клопотів вихователям – це наша проблема. Гірше, коли ті, хто мав нам допомогти, зраджують нашу довіру. Ісус прийшов до хворих, а не до тих, в кого було все добре. Довіра може зникнути, коли ми бачимо, що особа якій ми довіряли, не збирається нам хоч якось допомогти.
Пережила якийсь час назад розчарування, пов’язане з спільнотою. Нічого не сталося, просто наш зв’язок обірвався, коли я перестала приходити на зустрічі. Протягом року говорила з тими знайомими декілька разів. Що сталося? Коли ходила на зустрічі мала враження, що знайшла своє місце на землі, а коли зі мною було погано, перестала приходити, – і через це перестала існувати.

Зараз можу собі уявити, як глибоко може розчаруватися людина, яка чекає на підтримку, а особа, яка, здавалося б, мала допомогти, не робить цього. Може статися, що настоятель визнає, що не хоче докладати зусиль і буде уникати важких питань. Може статися, що священик не відпустить гріхів «так, бо так», замість того, щоб порозмовляти з каянником і його скерувати на добру дорогу. Знаю одну ситуацію, коли один з моїх знайомих через певні причини не отримав відпущення гріхів, але священик так з ним поговорив, що незабаром пішов на сповідь і отримав відпущення. А скільки разів трапляється навпаки? Сама колись панічно боялась піти на сповідь, і воліла краще не піти і жити в тяжкому гріху, чим пережити ситуацію, в якій священик з грюкотом залишає сповідальню…зараз я з цього сміюся, але такий мій підхід і багатьох інших осіб не береться нізвідки! Людей, які не дбають про свою паству може бути не багато, але через них втрачаються зусилля багатьох турботливих.

Можливо не буде справедливості на цьому світі, а по іншій стороні вже так. Однак, палка має 2 кінці і нас за погане ставлення до нашої пастви – навіть, якщо відповідаємо тільки за свою родину, – теж може чекати несподіванка з іншої сторони….

Тиран здорових

Як далеко це може зайти? Так далеко, що слабкі залишаються зі своїми проблемами сам на сам, а здорові так дістають по задку, що їм навіть не хочеться продовжувати добрі ініціативи. Такі приклади можна наводити і наводити. Вистачить хвилинку подумати, подивитися, почитати газети, щоб побачити приклади того, скільки ідей нищиться через правила, людську заздрість, через те, що не приносять грошової вигоди.

Що можемо зробити? Завжди можемо молитися. Що ще? Робити своє. Чинити правильно. По другій стороні все з’ясується, а тимчасом залишається діяти по принципу «аби у всьому був Бог».

Наталя Світ, tyniec.benedyktyni.pl