Цього тижня минає два роки, як я залишила рідну домівку та «помандрувала» в сонячну Італію. Щоправда, не по туристичній візі. Хтось із читачів подумає: що це – два роки, в порівнянні з моїми сімома, десятьма… Я знаю таких, що не пройшли випробування «Італією» і двома тижнями.
Але, мабуть, ми маємо бути там, де знаходимось в цей момент, і це є провидінням зверху. Ця стаття не буде черговим відгуком на серію статей «Мафія, піца і я» та «Мафія, піца і секс».
Словами з цієї статті я не хочу ще раз доводити, що життя в Італії сіре, з присмаком розчарування, самотності та безнадії (слова з одного коментаря на лист читачки). Я не хочу ще раз писати, що в цій країні ми без прізвища. Мене в селі, де проживаю, кличуть «бьонда». Працюємо як роботи-автомати. Ніхто не прислухається до нашої думки. Я не хочу повторювати слів з інших листів-статей моїх співвітчизниць. Сама знаю та саме це пережила. Не хочу плакати в цьому листі, та переводити все на сумні ноти.
Я хочу поділитись досвідом, як я долаю «розчарування» та «безнадію».
Перша моя робота була в маленькому селі на 200 жителів, скоріш за все це хутірець. Я навіть не мала можливості вчити мови, тому що не було з ким спілкуватись. Моя баба мала олігофренію, постійно кричала та говорила на неаполітанському діалекті у своєму хворобливому та нікому не відомому світі. Жителі хутірця мене спочатку сприйняли як «цоколу», хто знає це слово, – зрозуміє. Чому так сприйняли? Тому що жінку-українку вони по-іншому не сприймуть. Такий менталітет, мабуть. Це тепер вони кажуть: ми тебе поважаємо та будемо поважати. Цікаво, як би вони відповіли на моє запитання: де була ваша повага раніше?
Я не про повагу італійців до українок. Адже, як постелимо, так і виспимось. Я про те, що коли приходив вихідний день, я не мала куди піти. Але і не хотіла повертатись до цієї хати, де працювала. Це була самотність, якої не передати та не описати. Не було зацікавленості виходити і просто проходитись вулицею, або посидіти в парку на лавочці. Не допомагало ані вишивання, ані плетиво гачком. Це зараз я до свого вільного часу ставлюсь по-іншому.
Проживаю я на Амалфітанському узбережжі. Місце, куди з’їжджаються туристи зі всього світу. Одного разу я подумала: якщо люди платять гроші за те, щоб приїхати сюди, то чому я, проживаючи тут, не використовую цю можливість. Жартую: моє життя в Італії – як постійна відпустка. Я в цей момент хочу забути всі образи, які я чую від моєї сіньори, котра не пересувається після операції на хребті, та ще й має «проблеми» з головою. Намагаюсь не думати про те, що виконую брудну роботу з червоним дипломом, здобутим знаннями, а не купленим в одному із вузів. Хочу забути багато інших речей, які принижують гідність.
Тому ще з минулого року почала використовувати всі рекреаційні та туристичні ресурси, які знаходяться на цьому мальовничому узбережжі. Відкрила для себе гори Латтарі. Минулого року на карті узбережжя я віднайшла місце з каплицею, яке називається Санта Марія дей Монті (висота 1050 м над рівнем моря, це одна з найвищих вершин цих гір). Це було на десятий місяць мого перебування в Італії. Це був переломний момент: психологічно не було можливості залишатись і працювати тут, та з фінансового боку – додому було їхати ще рано. Я собі дала обітницю, що піду помолитись на цю гору. Я не буду писати, чи молитва допомогла. Можливо, те, що я виконала обітницю, яку поставила перед собою. Але результат не забарився – я окріпла духом, віднайшла сили, я врешті-решт поміняла роботу на кращу (та яка краща? тут всі роботи однакові).
І з того дня, з тієї мандрівки я «закохалась» в ці гори. І зараз я чекаю чергового вихідного дня, щоб «прокласти» новий маршрут. Хочу додати, що розчарування та безнадія в моєму житті минули, а самотність таки не полишає мене. Тому що піднімаюсь у гори сама. Знайти товариство тут складно. Багато чинників впливає на це. Є жінки, які за станом здоров’я не готові підніматись в гори. А гори люблять зібраних людей та однодумців. Тому тут, в Італії, серед наших українок тяжко створити клуб за інтересами. Хтось скаже, що я цим втікаю від реальності. Але я навчилась таким чином відпочивати, а головне – не падати духом.
Минулої неділі в честь того, що два роки проживаю в цьому краю, я запланувала новий маршрут до монастиря Святого Домініка. Взявши записничок та ручку, розпочала писати цю статтю, ще коли піднімалась гірською стежкою. Роздумувала, це буде звичайне туристичне оповідання, де опишу красиві та мальовничі панорами та краєвиди? Чи, можливо, інші слова ляжуть на папері?
Ми, «страньєри», в Італії чи іншому куточку Землі, блукаємо своїм «нами обраним» шляхом не день та не годину. Багато з нас йдуть цим шляхом емігранта все життя. «Вибираємось» з багнюки, гордо плечі розправляємо, але на шляху ми цьому зостаємося та повільно йдемо далі. Ми згадуємо дні прожиті та зазираємо в минуле. Тішимося, що підростають діти, мусимо жити та життю радіти. Та в душі ми спокій не завжди знайдемо. Вже й сивина закрадається у волосся і до старості вже не далеко. В житті ми кожен своїм шляхом йдемо. В когось цей шлях широкий та легкий, а комусь випадає кам’яниста та вузька стежка. Східці довели до старого монастиря, з церквою Святої Марії, завжди відкритою для туристів.
Піднімаючись на гору, я піднімаюся на зустріч із собою. При цьому я не лише випробовую себе, свої фізичні чи моральні можливості. З тієї чи іншої причини не всі можуть дійти до кінця. Бо не хочуть побачити себе такими, якими вони є, втікають від самих себе. Адже, спинаючись гірським хребтом, людина продирається до своєї сутності. І це є головним у цих захоплюючих походах у гори.
Коли відважилася вперше піднятися в ці гори (гори Латтарі є інші, ніж наші Карпати, більш подібні до Кримських гір), спочатку подолала доволі приязний гостинець, потім гірську, всипану каменем дорогу, а потім ледь не до самої вершини довелося дертися гірською стежкою. Чим ближче до вершини, тим йти стає чимраз важче. Маємо не забувати, що кожен з нас має свою вершину. Якщо ми не опануємо вершину, так і не побачимо, де ж ми перебуваємо, не побачимо своєї величі та своєї малості, не побачимо величі світу.
Перебуваючи у долині, подорожній ніколи не знає, що ж відкриється за поворотом гірської дороги чи за скелею. Дорога відкриває нові ландшафти. Але це не тільки краєвиди, а й нові перспективи, нові горизонти. І, врешті, незвідане і невивчене. Підйом змінює оптику людини. Вона бачить далі і краще. Краще бачить і себе, і те, що її оточує. Підйом в гори може принести щось нове, щось незвідане, що не вкладається в наші уявлення про себе та світ, світ, в якому ми живемо.