На зустрічі випускників через 20 років після закінчення школи я мала враження, що ми опинились у якомусь відділі скарг і нарікань, – сказала одна жінка.
– Наш клас був, як мені здавалося, такий самий, як усі інші, отож я ніяк не могла втямити, чому саме нам випало стільки сумних доль. Я слухала, що розповідають однокласниці, пам’ятала, які то були гарні й пригожі дівчата, і дивувалася, що з ними зробили ці двадцять років – така дрібничка з точки зору Всесвіту…
Ми розповідали одна одній про свої розлучення – дурні розлучення… Відмінниця Янка, про яку наш учитель фізики казав, що буде щасливий, як вона запросить його до Швеції, коли отримуватиме Нобелівську премію, – була тричі розлучена. Вона мене запитала, чи я не могла б їй позичити на білет назад, бо її колишній чоловік перед розлученням вичистив усі рахунки, а вона, що більше, ще й мусила сплатити за нього якісь борги… Працювала вона в їдальні якоїсь фабрики, а вищого навчального закладу навіть після другої спроби не закінчила.
Більшість із нас мала дітей, які не приносили своїм матерям особливої радості й постійно хотіли «грошей, грошей і ще раз грошей», як сказала друга «надія нашого класу», Аліса.
Лише одна з нас, Сильвія, з якою я в школі сиділа за однією партою, не нарікала. Вона слухала майже цілий вечір, не приєднуючись до розмов. Так, немовби не хотіла – як мені здавалося – розповіддю про своє щасливе життя дратувати решту.
Отак вона слухала, як ми розчарувалися в тому і тому, і які ми скривджені, і як нам усі все роблять назло, і як потрапляємо з одного скрутного становища в інше. Мовчки дивилася на цей котел безпорадності, в якому ми всі варилися…
– Ой, дівчата, якби ото людина завжди знала, що коли має зробити, то було би супер, – сказала Анка, яка стала товста, як дві себе колишніх, хоч і раніше була досить-таки пухлява.
Я поглянула на Сильвію. Вона дивилася так, немовби хотіла щось сказати, але стримувалася. Так, немовби була певна, що нам цього казати не варто.
Ми домовилися, що Сильвія в мене заночує. Я після розлучення живу сама з трьома дітьми, а оскільки відсудила в чоловіка квартиру, то в домі не бракує місця. Його так багато, аж інколи мені видається, що я самотня…
Перш ніж лягти спати, я заварила чаю, і ми пішли на балкон його випити. Вдивлялись у сутінки червневого саду, у гарячий нічний небозвід, і несподівано я відчула себе сімнадцятирічною дівчиною, і що кожна зірка – лише на відстані руки… Балакали…
А потім – перш ніж ми підвелися, аби перед світанком нарешті піти спати, – я згадала про вчорашню зустріч: що Сильвія точно хотіла щось сказати Анці, я це чітко по ній бачила… Сильвія мовчала.
– Ти що, завжди знаєш, яке рішення потрібно прийняти? – провокаційно запитала я. Вона посміхнулася. Кивнула головою.
Я дивилася на неї, не розуміючи. Ще попереднього дня вранці, як я її побачила, вона мене вельми здивувала: виглядала так, ніби одна-єдина з нас не постаріла… А крім того, насмішкувато говорила я подумки, крім того ще й міну таку корчить, немовби знає щось важливе, якусь надзвичайно точну вагу людських учинків, і ніколи в житті не мала сумнівів… Вона виглядала так, ніби їй – учениці, яка нічим не вирізнялася, – вдалося відкрити те, до чого не дійшли навіть наші відмінниці.
– Ти що, справді завжди знаєш, яке рішення прийняти? – Сильвія знову кивнула.
– Скажеш мені?
– Я думаю, – Сильвія крутила в пальцях чайну ложечку, – що ти мене не зрозумієш. Я не казала цього дівчатам: гадаю, з мене тільки сміялись би.
– Спробуй зараз, може, зрозумію, – заохотила я. – Я вже добряче зіпсувала собі життя, і принаймні ті роки, які ще переді мною, хотіла би якось зносно провести.
Сильвія поглянула на мене. Її обличчя у півтемряві було знову таке молоде, таке дівоче, як двадцять років тому. Це обличчя раптом покрасивішало, немовби зсередини його осяяло якесь внутрішнє сонце…
Вона говорила повільно, немовби не договорювала слів, немовби переказувала мені промені того сонця.
– Знаєш, завжди, коли я хочу щось зробити, щось важливе, то запитую в уяві: якби я це зробила, чи усміхнувся б до мене Ісус.
З книжки Едуарда Мартіна «Радості для душі»
Джерело: DEON.pl
Переклад: CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
