Подібно до Ігнатія Лойоли, Франциск Ассізький до навернення жив світським і легковажним життям. Хоча він не був серйозно поранений у бою, Франциск тяжко захворів після звільнення з полону, і так само, як Ігнатій, під час одужання глибоко усвідомив, який розпусний і безглуздий спосіб життя вів до цього моменту.
З моменту усвідомлення обидва чоловіки радикально змінили свій спосіб життя. Франциск рішуче розірвав родинні зв’язки й обрав новий життєвий шлях — крайню покуту та бідність. Навернення Франциска було таким радикальним, що його друзі та родина вирішили, що він збожеволів.
Подальша історія нам відома: як він мандрував сільською місцевістю в пошарпаному одязі, проповідуючи покаяння (навіть тваринам), як почув заклик Ісуса «відбудувати Його Церкву», і як його радикальний та радісний спосіб життя привабив безліч послідовників.
За два роки до смерті Франциск став першим відомим святим, який отримав стигмати,а всього через два роки після смерті Церква проголосила його святим. Мало хто зі святих пережив таке переображення святістю, як Франциск Ассізький.
Чому Франциск порвав зі своєю родиною?
Як нам розуміти рішення Франциска — чоловіка, який колись сказав: «Ми повинні бути слугами, покірними кожній людині заради Бога», — розірвати всі зв’язки зі своєю родиною, своєю плоттю і кров’ю, заради радикально нового способу життя? Звісно, ми розуміємо, що послух Божій волі стоїть вище над волею нашої родини, особливо коли йдеться про покликання. Але загалом такий розрив здається… немилосердним. Навіть егоїстичним. Чи залишив Франциск після себе біль спустошення? Чи прирік своїх бідних батьків страждати від смутку та самотності до кінця життя лише для того, щоб прийняти свій радикальний спосіб життя — такий, що милосердно відповідав на потреби кожного зустрічного, але не на потреби його власної рідні?
Ми не знаємо точних деталей того, як саме Франциск розірвав зв’язки з родиною. Але ми можемо уявити, що серце його запалало глибокою любов’ю до Христа, і тепер він дивився на свої обставини з перспективи вічності, а тому нічого так не хотів, як того, щоб його родина також дивилася на них з цієї перспективи. Його рішення не було легковажним, і його не можна таким вважати.
Франциск розірвав зв’язки з рідними не тому що вони були жорстокими, принижували його або насміхалися над ним — хоча все це теж правда. Він покинув їх не тому, що вони турбували його, або тому, що вони були занадто упереджені, або тому, що з ними під одним дахом було нестерпно. Якби його прагнення піти було пов’язане з будь-чим із цього переліку, у своїй новознайденій святості Франциск неодмінно прийняв би це з радістю, як можливість терпіти приниження й страждання, наслідуючи Господа.
Ні, могла бути лише одна причина, чому Франциск «обтрусив порох» зі своїх ніг і пішов геть: його родина відкинула Добру Новину, якою Франциск жадав поділитися. Відкинувши його, вони відкинули самого Ісуса Христа.
Це відкидання мабуть було для Франциска жахливим тягарем. Він не «умив руки» бездушно й недбало; безумовно, він відчував смуток, який носив у серці протягом усього життя. Цей Божий чоловік, який мав дар привертати навіть увагу тварин, був абсолютно безсилим, коли йшлося про його власну родину. Для них слова, які він проповідував, були марними. Вони надавали перевагу звичним розвагам і легковажності над життям у чистій та істинній радості. Вони відкинули мир, який Франциск відчайдушно намагався їм запропонувати.
Супровід у молитві та жертві
Отже, Франциск пішов. Але що ще він міг зробити?
Одного разу він сказав: «Почніть із того, щоб зробити необхідне; потім зробіть все можливе; і раптом ви побачите, що робите неможливе».
Франциск почав з необхідного: обтрусив пил зі своїх ніг. А потім він подумав: «Я не можу достукатися до них проповіддю; але що я можу зробити?» Саме тут Ісус дає чітку відповідь, здатну одразу зняти важкий тягар з серця Франциска: він має спокутувати й жертвувати за рідних.
Ймовірно, саме це нове одкровення спонукало у ньому нестримне бажання здійснити кожен акт покути, який він тільки міг вигадати. Тим, хто слухав, він проповідував. За тих, хто не слухав, він каявся й складав жертви, водночас екстремальні й драматичні — аж до отримання ран Самого Христа.
Саме завдяки своїм проповідям, а також молитвам і покаянню святий Франциск Ассізький зумів завоювати для Христа незліченну кількість душ. Можливо, він зрештою навіть завоював для Нього родину, з якою давно порвав зв’язки.
«Дух Господній спочине на всіх, хто живе таким чином і наполегливо йде до кінця. Він назавжди перебуватиме в них», — навчав святий Франциск.
Переклад CREDO за: М.К.Голбрук, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
