В інтерв’ю для Vatican News єпископ-номінант Паризької єпархії св.Володимира (УГКЦ) розповідає, чим для нього є єпископське служіння, на кого він бажає рівнятися і як визначатиме пріоритетні напрямки розвитку єпархії.
Навчати, провадити і освячувати — ці три дієслова, які описують участь Церкви у потрійній місії Христа, становлять також стержень єпископського служіння. Окрім цих фундаментальних завдань, владика-номінант Ігор Ранця, нещодавно призначений єпископом Паризької єпархії св.Володимира (УГКЦ), прагне також «бути батьком для своєї єпархії, для священників, для мирян» і «бути прикладом у вірі».
— Владико, чим є для Вас єпископське служіння?
— Дякую за це запитання, але я ще не дуже добре знаю: мені тільки належить це відкрити, зрозуміти і потім якось реалізовувати. Очевидно, що я читав про це, також і під час написання докторської дисертації, і можу сказати, що є три стержні єпископського служіння: навчати, провадити і освячувати. Тому в цьому треба буде діяти. А якщо це узагальнити, то бути єпископом — це, передусім, бути батьком для своєї єпархії, для священників, для мирян. Це означає бути прикладом у вірі.
— На кого з єпископів Ви би хотіли рівнятися у своєму служінні?
— В нашій Церкві є багато гарних прикладів єпископського служіння: самовідданого, ефективного, успішного, смиренного. Період підпілля вчить нас служити в екстремальних умовах. Тому я думаю, що прикладів не бракує. Але якщо конкретніше відповідати на це запитання, то я бачу три єпископські фігури, між якими буду себе шукати. Перший — це Львівський митрополит владика Ігор Возьняк. Дуже приваблює його постава єпископа, його манера, його спосіб промовляти, молитися. Наступний —митрополит Борис Ґудзяк, перший єпарх у Парижі. Серед іншого, мене дуже приваблює його спосіб брати відповідальність, яку він не обмежує лише територією своєї єпархії, а дивиться ширше і діє ширше. На мою думку, це співзвучне з декретом Другого Ватиканського собору Christus Dominus про єпископське служіння. Третя постать — це владика Гліб Лончина [ред. — дотеперішній Апостольський адміністратор єпархії], який завершує своє служіння у Паризькій єпархії. Він є прикладом єпископа смиренного, невибагливого, доброго, із великою довірою і любов’ю до людей.
— Владико, чи Ви вже думали про те, на які напрямки розвитку єпархії Ви б хотіли найбільше звернути увагу?
— Очевидно, що я ще не думав про це так системно. Але ми маємо в єпархії певну традицію соборування: ми щороку збиралися на собори, в яких беруть участь духовенство і миряни. Це було трішки перервано через ковід, через війну, через цю тривалу вакантність єпископського престолу. Але загалом маємо таку традицію, що ми разом — єпископ із народом Божим — плануємо певні напрямки.
Очевидно, що напрямки нашого розвитку не можуть бути суто автономними, адже УГКЦ має стратегію-2030 «Надія, до якої кличе нас Господь», яка вже нам задає певні напрямні. Визначаючи ці напрямки, я буду також радитися з Блаженнішим Святославом. Наша єпархія, згідно з канонічним правом, має право мати свого митрополита, а ми його ще тут не маємо; тому я буду звертатися до Блаженнішого як до нашого Митрополита.
Але я вже знаю, що серед ключових і пріоритетних буть такі три. Перше — увага на наших священників. Вони є розпорошені по великій території, потребують підтримки; багато з них перевантажені. По‑друге, це буде, очевидно, служіння у зв’язку з війною та її наслідками. І по‑третє, я вважаю також, що треба присвячувати буде належну увагу євангелізації. Адже Церква, єпархія, щоб вона розвивалася, ми повинні проповідувати Боже слово і маємо знаходити нових учнів, послідовників Христа.
— Скільки священників є зараз у єпархії?
— У нас є 34 священники й диякони.
— Є богопосвячені?
— Маємо трьох редемптористів і чотирьох сестер Згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії
— Владико, в чому полягає особливість душпастирства УГКЦ на теренах, які охоплює ваша єпархія?
— Окрім Франції, наша єпархія включає також Бельгію, Нідерланди, Люксембург і Швейцарію. Це велика територія, де мешкає понад сто мільйонів осіб. У цьому контексті ми є розпорошені: неповних 50 спільнот по всій території в чотирьох мовних контекстах: французько-, нідерландсько-, німецько- та італомовному. Це багатокультурний простір, де українці досить «загублені», і виклик передусім полягає в тому, як із цим душпастирством до них дійти.
Я також розумію, що є певні очікування щодо нашої єпархії з боку УГКЦ. Їх висловлював Блаженніший Святослав ще при інтронізації владики Бориса Ґудзяка. Йшлося про те, щоб ми були простором, який презентує Україну в цьому контексті, щоб ми були тими, хто наближає Україну і, наприклад, ту ж Францію, яка пов’язана з Анною Ярославною. Увесь цей контекст задає душпастирські особливості: ми маємо шукати, як виконати нашу місію, як знаходити нових учнів Христа; а тим, що вже є в Церкві, — як їм допомагати поглиблювати віру, як підтримувати і зцілювати наших новоприбулих з України, які постраждали від війни.
— Ви торкнулися теми війни… Вас призначили єпископом у час війни. Якого значення це набуває для Вас?
— Для мене це передусім великий виклик, тому що цього не вчать по семінаріях чи навіть на курсах молодих єпископів — у яких я, мабуть, братиму участь. Очевидно, що душпастирювання у зв’язку з війною має бути серед пріоритетів: моїх і всіх наших священників. Це передбачає, серед іншого, допомогу біженцям, допомогу Україні. Ми мусимо також думати про те, як поширювати правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, щоби протидіяти пропаганді. Мусимо бути максимально присутніми в місцевих контекстах. Але, з іншого боку, ми не можемо відмовитися від наших звичних аспектів церковного життя: має розвиватися богослов’я, мають навчатися семінаристи, мають розвиватися нові форми душпастирства, відповідні часу. І тому треба буде правильно визначати у своїх пріоритетах, як справді максимально зосередитися на душпастирюванні у зв’язку з війною і на допомозі Україні — але, з іншого боку, робити так, щоби все церковне життя тривало.
Також я хотів би додати, що в єпархії є особливий проєкт душпастирства війни: створити в Лурді духовний центр зцілення ран війни. Ми лише почали працювати над реалізацією цього проєкту і нам допомагає Філадельфійська архієпархія, зокрема владика Борис Ґудзяк. І ми будемо старатися, щоб наш, так скажемо, «український Лурд» якнайкраще служив, щоби зцілювати рани, лікувати душі наших людей, які постраждали від війни.
— Владико, які моменти з періоду Вашої юності, молодості й подальшого формування, загальнолюдського і духовного, на Вашу думку, найбільше Вам допоможуть у здійсненні єпископського служіння, а зокрема, тих трьох завдань єпископа, про які Ви говорили?
— Можливо, моя відповідь видаватиметься дивною, але це досвід праці у Львівському національному університеті ім.Франка. Я народився у селі Опільському, на той час Сокальського району, нині Шептицький район. Там закінчив перший клас школи. Моя родина була завжди греко-католицькою, практикувала віру мірою того, як це було можливо в час Радянського Союзу. Але я дуже вдячний батькам, які заклали в мені глибокі християнські принципи. Шкільні роки я провів у селищі міського типу Жвирка, там закінчив школу, сформувався — бо в Опільському я мешкав дуже короткий час. Перед тим, як піти до семінарії, я навчався у Львівському національному університеті на географічному факультеті, і там працював п’ять років. Це був досвід у світському університеті, де відбувається і навчання, і провід і, може, не освячення в сакральному сенсі, але наука, пошук правди, — що у певному сенсі освячує, возвишує. І мені це дуже допомагало вже в служінні на парафії та у служінні як протосинкела єпархії. В перші роки священства я вважав, що університетський досвід був втраченими роками; але зараз, навпаки, я бачу багато переваг, бо це розширило мій спосіб бачення і допомагає по‑іншому дивитися на різні речі.
— Владико, Ви би хотіли ще щось додати?
— Я би хотів подякувати Синоду єпископів і Блаженнішому Святославу за цей вибір, який схвалив Папа Лев XIV. Це великий кредит довіри до мене, і я буду старатися з Божою допомогою реалізувати завдання, які від мене очікуються.
фінансово.
Щиро дякуємо!
