Активна присутність батька має вирішальне значення для розвитку його сина, зокрема в період дозрівання. На жаль, у нинішні часи зв’язок батько-син належить до найбільш поранених і наражених на рани суспільних стосунків. Чимало сімей зазнають фізичного або психологічного браку батька, що нерідко призводить до трагічних наслідків.
Попри значний вплив феміністичних організацій, у більшості сучасних сімей батьківство усе ще організоване асиметричним чином, тобто мати надалі є головною опікункою дітей, а батько залишається на певній дистанції, часто з огляду на прагнення домогтися професійних успіхів. Батьки обов’язково повинні супроводжувати своїх синів-підлітків у їхньому розвитку, аби допомогти їм досягти чоловічої зрілості.
Якщо син позбавлений батьківської допомоги, то цілком імовірно, що він виросте чоловіком з обмеженим усвідомленням того, що саме означає бути мужчиною. Якщо батьки підводять у процесі впровадження синів у вік чоловіка, це може призвести до тривалого поранення стосунків батько-син.
Але чи цей зв’язок був поранений завжди – чи, може, це відносно нове явище в історії людства? Складно установити точно, як виглядали ці зв’язки в минулі століття. Натомість є докази того, що структурні зміни у способі організації економіки в індустріалізованих суспільствах справили величезний вплив на ці стосунки.
Роберт Блай у книжці «Залізний Джон» (де він досліджує зв’язок батько-син) підштовхує до думки, що промислова революція стала переломом у стосунках поміж батьками й синами. Доти сини брали участь у праці, діяльності й житті своїх батьків. Вони знали, що їхні батьки роблять і як проводять час. Блай стверджує, що завдяки спільній праці батько немовби підвищував самооцінку сина. Іншими словами – син не був змушений тратити решту свого життя на здобування поваги свого батька, оскільки батько вже ставився до нього з повагою; оскільки існувала сфера докладання зусиль, у якій син уже самоствердився, здобув усвідомлення власних здібностей. Коротше кажучи, він не був змушений самостверджуватися як чоловік.
Ця модель сімейного господарювання, де батько навчав сина навичок праці, аби потім трудитися пліч-о-пліч, існував у сільській Європі й Америці до кінця XVIII століття, коли промислова революція впровадила велетенські зміни у структуру суспільства та сім’ї. Зникло батьківсько-синівське партнерство у праці, адже чоловіки, жінки й діти почали працювати на фабриках і шахтах. Час і умови праці призвели до загибелі тодішніх схем сімейного життя.
Разом із розвитком такої моделі праці сини мають нині набагато менший контакт зі своїми батьками, ніж їхні ровесники двісті років тому. «Татусі нерідко виключені з процесу виховання дітей з огляду на працю, яка робить так, що вони знаходяться не вдома більшу частину дня, нерідко допізна. Внаслідок цього постає порожнеча у стосунках батько-син, оскільки сини фізично не мають змоги спостерігати, як їхні батьки працюють і як реагують на те або те, отже – правду кажучи, не знають, якими людьми їхні татусі є насправді. Брак достатнього і значущого контакту з батьком чинить так, що син стає нездатним створити собі правильну і здорову модель власної чоловічості. Через це чимало підлітків, які входять у вік дозрівання, мають фальшиве або щонайменше неповне уявлення про те, що значить бути мужчиною. Вони визначають себе як особистість на підставі професії, суспільного статусу, речей, якими володіють, тобто на підставі того, що роблять, із ким знайомі, що мають, – а не того, ким вони є. Така життєва позиція впливає на їхні подальші стосунки з дружинами, дочками, іншими чоловіками та жінками, а зокрема – з їхніми власними синами», – пише Майкл Сміт у своїй книжці «Поміж батьком і сином».
фінансово.
Щиро дякуємо!
