О сьомій розпочинається ранкова Служба Божа в храмі чи простіше – Рорати, тому мушу кожного ранку о шостій розбудити дітей, щоб не запізнились. Сама атмосфера ранкової тиші в неосвітленому храмі лише при світлі свічок налаштовує на передсвятковий лад очікування чогось незвичайного і таємничого, очікування приходу Бога.
Зо три десятки дітей щоранку, як і мої, встають і біжать до храму, бо розпочався Адвент. Кожного дня ранесенько, крім суботи і неділі, і ще крім 6 грудня, бо саме в цей день до нашого храму до дітей приходить святий Миколай на вечірню Службу Божу.
Кожного року на спомин святого Миколая приходять дуже багато дітей, але цього разу храм був переповнений дітьми, яких я ніколи раніше не бачила ані на катехизах, ані на дитячій недільній Службі Божій. Бабусі вважають своїм обов’язком раз у рік привести дітей на «халявні» цукерки. Ні, мені не шкода цих цукерок, які так щедро роздає 6 грудня священик, бо ніби не моїм коштом куплені. Але мені шкода тих дітей, яких бабусі не навчили хоча б хреститись, коли заходять до церкви, чи ставати на коліна в знак пошани перед Пресвятою Євхаристією, чи хоча б зняти головний убір. І що ж тоді виходить, що бабусі, ходячи до храму, мріють про рай і спасіння, а своїм дітям та внукам цього зовсім не бажають. Бо не навчають найголовнішого: віри і молитви.
Цього року тільки святий Миколай переступив поріг, як діти ледве не знесли його разом зі священиком, боячись не отримати пакунку з солодощами. Не було ні пісень, ні віршиків, які традиційно розповідають переодягненому в святого, а була некерована стихійна сила, яка взагалі не розуміла де і чому вони тут. Це страшно, бо це схоже було на роздачу їжі молоденьким мавпочкам у зоопарку, які, побачивши цукерку, уже не володіють собою.
Зранку на Роратах діти теж ледь дочікуються до кінця Служби, щоб витягнути щасливу частинку пазлу, де буде написано Ісус чи Марія, бо це означає, що цього дня вони зможуть забрати Дитятко Ісуса додому на цілий день і ввечері уся родина молиться перед Ним. Але ця ранкова штовханина і сльози моєї малої донечки, коли їй не дістається Ісус, мене радують, бо я бачу щастя у дитячих очах, коли Бог поряд, і вони приносять Його додому у свої сім’ї. Що принесуть невіруючі діти після дня святого Миколая, крім цукерок, я не знаю. І від цього стає якось зовсім моторошно.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
