Історія святої з пригодницького роману

Незабаром буде канонізовано Катерину Текаквіта – жінку клану черепахи племені могаук.

Повідомлялося, що незабаром відбудуться наступні канонізації та беатифікації. У світових новинах тепер часто пишуть, що Катері Текаквіта стане «першою корінною американкою», яку Церква залічить до грона святих. Щоправда, при цьому забувають про святого Хуана Дієго Куаухтлотоатціна – можливо, для нинішніх ЗМІ ацтеки «менше корінні американці», ніж індіанці, а може, просто звичка така, проголошувати все підряд «першим у Церкві»…

Хоч би як там було, а історія життя нашої героїні цілком могла би стати основою для пригодницького роману, – пише у своєму блозі Олег-Михаїл Мартинов. Вона народилась 1656 року в тому самому місці, де за десять років до того прийняв мученицьку смерть місіонер-єзуїт Ісаак Жоге (Жог), а саме – в Оссерненоні, укріпленому поселенні племені могауків, на території нинішнього штату Нью-Йорк. (Інколи місцем її народження ще вказують поселення Гандауге або Гандавага, Caughnawaga, але насправді це лише інакша назва цього самого місця. До речі, зараз там стоїть місто Орісвілл. Легко припустити, що серед тих, хто убивав місіонера, було чимало її старших родичів…

Батько її був індіанець-могаук, мати – полонена християнка-алгонкінка з племені абенакі. Батьки її померли від віспи, коли дівчинці було чотири роки, а виховували малу тітки й дядько, який, по-перше, був поважаною особою, а по-друге, люто ненавидів християн. Заміж її хотіли взяти багато хто, оскільки прийомна дочка вождя – в будь-якому разі «вигідна партія», проте вона на таких умовах заміж не хотіла.

Між тим, остання третина XVII століття – час, коли між могауками і французами, які тоді закорінювалися в Новому Світі, тривала запекла війна: 1666 року французи спалили всі індіанські поселення в центральній частині нинішнього штату Нью-Йорк, в тому числі й Оссерненон. Саме в таких умовах Текаквіта прийняла хрещення, у 20-річному віці, на Великдень 1676 року. Єзуїт-місіонер Жак де Ламбервіль дав їй при хрещенні ім’я святої Катерини Сієнської, а індіанці вимовляли його на свій спосіб: Катері, з наголосом на перший склад.

“ По смерті сліди віспи чудесним чином згладилися з обличчя святої

< Достовірних портретів, можна сказати, немає, тим більше що обличчя дівчини було сильно побите віспою – це не сприяє художнім зображенням. Через віспу, перенесену в дитинстві, вона ще й бачила погано, настільки, що й саме її ім’я – Текаквіта, з наголосом на другий склад, – означає «та, що на все наштовхується». Втім, пишеться, що по смерті сліди віспи чудесним чином згладилися з обличчя святої.

Катері стала проявляти незвичну, видатну побожність. Ну а «захват» дядька та інших родичів з приводу її хрещення був такий, аж незабаром їй довелося втікати у місію Канаваке, що на території сучасного канадського штату Квебек. Тепер цей шлях можна подолати години за чотири на автомобілі, а тоді історія її втечі була нічим не гірша від сценарію пригодницької кінострічки. У підготовці втечі брали участь індіанці-християни, а дядько та родичі, осідлавши коней, переслідували втікачку з рушницями в руках…

Коротше кажучи, потрапила дівчина в згадану місію. «Посилаю вам скарб, бережіть його», – таку записку передав о.Жак де Ламбервіль своїм співбратам у Квебеку. Життя в тій місії було просте: зранку – свята Меса, о третій пополудні читали Вечірню, ще можна було приходити в каплицю й молитися перед Святими Дарами, а весь інший час – звичні господарські клопоти. Ще якось Катері їздила зі збройним загоном на зимове полювання. Всім подобалося, як вона працює: ревно і старанно, ніколи не скаржилась на втому.

А ще їй було виявлено велику честь. Катері прийняли у Братство хранителів віри – організацію індіанців, які слідкували за тим, щоб їхні співбрати не впадали знову в язичництво. Здається, організація була суто чоловіча, і прийняти в неї дівчину, до того ж молоду і недавню приїжджу в місії – це справа не повсякденна…

Якось Катері побувала у Вілль-Марі – нинішньому Монреалі. Тоді це було всього лиш поселення довкола форту, яким керували нещодавно засновані отці-сульпіціани. Там вона познайомилася з монахинями і запрагнула бути такою, як вони. Однак тоді це могло викликати хіба що сміх – дуже вже важко було уявити, щоб дівчина з племені могаук жила в монастирі. (Люди Церкви та їхні погляди міняються набагато повільніше, ніж змінюються обставини життя та вимоги часу. Приблизно з таких само рацій, як і Катері, не був допущений до священства темношкірий Мартин де Поррес.) До того ж, невідомо, чи вона була грамотна – згадок про це немає, а в монастирі вимагалося вміння читати. Так чи інакше, а 25 березня 1679 року Катері, не вступаючи в жодну монашу конгрегацію, склала обіт чистоти.

Потім Катері захворіла – туберкульоз. Індіанці не мали імунітету проти таких хвороб. Становище було безнадійне. Отці-єзуїти приходили до неї зі Святим Причастям, а при дверях вартували члени Братства хранителів віри. Катері попросила принести їй найкращий, вишитий одяг – аби належно вбратися, як наречена для свого Нареченого. Їхні заручини відбулися 17 квітня 1680 року, в день Великої Середи. Останніми словами Катері були «Iesos konoronkwa» – «Ісусе, я люблю Тебе». Напис на її похованні зроблено такий: Ownkeonweke Katsitsiio Teonsitsianekaron – «Найпрекрасніша квітка, яка коли-небудь розцвітала серед червоношкірих».

Вшанування Катері Текаквіта виникло одразу по її смерті. Загалом беручи, воно виросло з тієї пошани, якою її оточували за земного життя. Однак процес її беатифікації був довгий. Формально він розпочався аж 1884 року, й лише 1943-го Папа Пій ХІІ проголосив Катері «високочтимою» (перший крок у процесах прославлення). Так, це було зроблено у вельми відповідний час: ушанування «расово неповноцінної» особи… Беатифікував її 1980 року блаж.Йоан Павло ІІ. Тепер ось Папа Бенедикт XVI проголосив наближення канонізації цієї індіанської діви. Deo gratias!