Роздуми

Час

29 Грудня 2011, 14:19 3106


Нерідко заохочення з амвону «Не втрачайте час, моліться» викликають (вибачаюся) приховане роздратування. Справ безліч, робота, сім’я, ну й добре тому безсімейному священикові – який, власне, покликаний молитися – говорити про час на молитву!

 

Тому запис у блозі Петера Крейфта (англізовано його звуть Пітером Кріфтом, хоч він сам не раз підкреслює голландське прочитання свого прізвища) привертає увагу своїм, так би мовити, розумінням фізики часу й молитви.

Крейфт/Кріфт викладає філософію в Бостонському коледжі та Кінг-коледж у Нью-Йорку, він доктор філософії і, як сказано в його персональному блозі, «регулярний дописувач у кількох християнських виданнях». Це скромно, бо він автор 67 книжок і знаний в американському католицькому товаристві реколекціоніст. І що ж він написав про ЧАС?

Останнім часом я запізнююся зі здачею рукопису видавцеві. Мої виправдання? – чи не найпоширеніші в Америці: «Не мав часу». Перевірмо цей вислів. Чому нам усім здається, що на все замало часу, й поготів – на молитву?

Я постійно почуваюся винуватим за це, і підозрюю, що більшість із вас – також. Гадаю, найбільшою перепоною в наших стосунках із Богом (після гріха, звісно) є оце «нема часу». Якби я віддавав своїм дітям стільки само часу, скільки й Богові, то мене могли б притягнути до відповідальності за погане поводження з дітьми і зловживання. Якби я проводив із дружиною так само мало часу, як і з Богом, то в неї були б усі підстави розлучитися зі мною і покинути мене.

Крім того, ми з власного досвіду знаємо, що коли віддаємо Богові час, то ми щасливі. Коли дуримо Бога – дуримо самих себе. Ми знаємо це з тисячі набутих досвідів. І все одно ми продовжуємо втікати від Бога, від спілкування з Ним, від молитви – так, немовби вона була найгіркішими ліками з усіх. Ми настільки боїмося мовчання й перебування на самоті, необхідних для особистої молитви, що віддаємо їх найжахливішим злочинцям, яких лиш може сприйняти наша уява: замкненим в «одиночках!»

Чому нам видається, що ми маємо не так багато часу, як наші предки? Фактично бо, ми маємо рівно ту ж саму його кількість: двадцять чотири години щодня. Технології мали б додати нам велетенську купу додаткового часу. Безжурний час мав би просто сочитися з наших існувань. Ох уже всі ці винаходи для заощадження часу! Вони все зробили з точністю до навпаки. Що більше штучок для заощадження часу ми маємо, тим менше часу в нас є. Що ж пішло не так?

Наші пра-прабабусі витрачали багато часу, власноруч виполіскуючи білизну; ми ж просто натискаємо кнопку пральної машини. Нашим прадідам доводилося вирощувати, вистежувати, забивати власну їжу; ми ж купуємо її в супермаркетах, відчиняємо дверцята мікрохвильової пічки й натискаємо кнопку. І все-таки ми пограбовані й позбавлені часу набагато більше, ніж вони. Чому?

У більшості древніх суспільств багаті мали рабів для виконання ручної праці, тож вони самі могли насолоджуватися вільним часом. Сьогодні машини замінили рабів, а ми все одно маємо менше часу, а не більше. Чому?

Тут не місце для загальної діагностики захворювань сучасного суспільства (хоча, згадаю побіжно, глибинні підказки-натяки можна знайти в «Думках» Паскаля, зокрема в розділі «Про суєтність людини»). Але це місце для діагностики наших виправдань, чому ми не молимося, і моя думка – що цей діагноз матиме багато різних застосувань.

Ми не маємо часу на молитву тому, що наші думки про час і молитву – помилкові. Ми ставимо час і молитву в зворотне співвідношення. Гадаємо, що час визначає молитву, тоді як молитва визначає час. Думаємо, що брак часу становить причину браку молитви, але то нестача молитви є причиною нестачі часу.

Коли маленький хлопчик дав Христові п’ять хлібин і дві риби, Господь їх чудесним чином помножив. Він робить те ж саме з нашим часом – але тільки тоді, коли ми Йому віддаємо цей час у молитві. Це буквально – чудо, і я знаю, як воно стається, зі свого не раз перевіреного досвіду. Щоразу, коли я кажу, що надто зайнятий, аби молитися, – мені видається, що часу замало, я майже нічого не зробив і відчуваю, що я вимотаний, поневолений часом. І щоразу, коли я кажу, що надто завантажений, аби НЕ молитися, коли віддаю Христу трошки свого часу-хліба і часу-риб, Він їх чудесним чином помножує, і я ділю з Ним панування над часом. Я поняття не маю, як саме Він це робить, знаю лише, що Він це робить, раз за разом.

І доки я відмовляюся пожертвувати Йому мої хлібини й рибу, я дурень. Така поведінка означає саме те, що означає первородний гріх: духовне сходження з глузду, безумство, вибір маління радості, ставлення пекелка вище за крихітку неба.

Нам треба відновити нашу духовну врівноваженість. І величезним кроком у цьому напрямку є правильне мислення про час. Він є немовби декораціями у виставі. Справді, декорації є важливою частиною вистави, визначаються нею. Однак ми частенько думаємо навпаки: гадаємо, що вистава визначається декораціями. Вважаємо, що тема, суть, дух вистави полягають у цих матеріальних декораціях, замість того щоб думати навпаки.

Це як із думкою, що душа знаходиться в тілі. Насправді ж тіло знаходиться у душі. Так сказав св.Тома Аквінський. І відколи рух матеріальних тіл вимірюється часом – водночас рух душі вимірюється молитвою. Час насправді перебуває в молитві, радше ніж молитва у часі. Молитва детермінує, і змінює, і чудесним чином примножує час (наші хліби і рибу).

Однак молитва помножує час лише тоді, коли ми присвятимо наш час, пожертвуємо його. Оце і є камінь спотикання. Ми боїмося жертви. Це різновид смерті.

Всі справжні релігії світу базовані на жертві, на готовності померти. Лише обманні релігії поп-психології оминають цей факт. Навіть погани й політеїсти знають цей факт. Найпопулярніший бог Індії – Шіва-Руйнівник, а найпопулярніша богиня – Калі, його жіночий відповідник. Навіть індуси розуміють важливість «духовної хірургії», страждання, смерті, жертви. Як же можуть християни – після Голгофи – менше знати про це? Наш Господь багато разів учив нас, що як не візьмемо свій хрест і не підемо за Ним, то не зможемо бути Його учнями.

Це, можливо, означає певні страшні й тяжкі речі; але однією з простих і легких речей з того, що означає жертва, є присвячення нашого часу Богові. Адже час – це життя: «життєвий час».

Все дуже просто: аби створити час для молитви, ми маємо зруйнувати час для чогось іще. Ми маємо щось убити, щось відкинути, чомусь сказати «ні».

Що саме зробити? Дозвольте мені зробити просту, пересічну й радикальну пропозицію: телебачення. Вбийте телевізор. Проживіть без нього місяць. Такий мій виклик вам. Якщо ви не можете цього зробити – це означає, що телебачення стало вашим наркотиком, а ви – узалежнений. «Людина – раб того, що не може відділити від себе, хоча воно й менше, ніж вона сама», – сказав Джордж Макдональд.

Всі, кого я знаю – самотні й сімейні, хто це зробив (добровільно), вельми щасливі з цього. Хоч би як там було, але телевізор – це велика каналізаційна труба; навіщо засмічувати свої мізки й душі найгидкішою продукцією найфанатичнішої антирелігійної еліти нашого суспільства? Навіть якщо вам немає заради чого принести телевізор у жертву, все одно було би добре пожертвувати телебаченням – заради морального й інтелектуального здоров’я. А найголовніша причина з усіх – присвятити цей час молитві. З’ясуйте, скільки годин на тиждень ви дивитеся телевізор, і принаймні половину цього часу віддайте на молитву. Ви отримаєте потрійну користь: очистку від сміття, час на молитву, і ще трохи вільного часу в запас.

Альтернативою цього є ментальне рабство, яке ми бачимо довкола, жорстке поклоніння з сумними наслідками: неспокій і метушня без досягнення омріяного – тому що «воно» перебуває поза часом, без варіантів; воно у вічності. Сучасний світ нещасливий через те, що не має точок дотику до вічності. Справжнє щастя – це передсмак вічності.

Вічність не в майбутньому, вона вже зараз. Майбутнього не існує – все ще не існує. Один із найсміховинніших – і найуспішніших диявольських обманів полягає в тому, що ми маємо присвятити наші життя гонитві за тим, чого в нас ще немає, замість того, щоб радіти тому, що в нас є. Це робить нас рабами часу, нереального майбутнього, назавжди, оскільки «завтра – це день, якого ніколи немає».

Найперше правило молитви, найважливіший її крок, це не те, «як молитися», але щоб зробити це одразу; не вдосконалюватися й не звершувати молитву, а просто розпочати її. Коли машина рушила – вже легко покерувати нею в правильному напрямку; але дуже важко завести її, коли вона заглухла. А молитва у нашому світі глохне.

Отож кидай це читання й почни молитися. Прямо зараз.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

молитва

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: