Фабіола

Головна героїня повісті – молода знатна римлянка, перед якою поступово, через довгі складні пошуки відкриваються християнські істини. На тлі епохи, що увійшла в історію як час жорстоких переслідувань християн, читач пізнає життя язичницького Риму і християнської громади.

«Фабіола», що з’явилася друком у 1854 році, принесла її авторові – архиєпископові Ніколасові Патрикові Вайзмену – широку популярність. Цей твір було перекладено багатьма мовами. До уваги читачів – перший український переклад.

Автор: Ніколас Патрік Вайзмен

Видавництво: Свічадо

Де придбати:

1. Скориставшись послугою «Книга-поштою»: а/с 808,м. Львів, 79008;

2. За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com;

3. На сайті «Свічадо».


4. За телефоном (032)235-73-16;

5. У крамницях «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа». Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

Уривок із книжки «Фабіола»

Наша оповідь починається у вересневий вечір 302 року з Різдва Христового.

……У кружґанку сиділа літня жінка. На її спокійнім задумливім обличчі, яке засвідчувало стійкість і силу духу, уважний спостерігач помітив би відбиток колишніх втрат і нещасть. Її майже сиве волосся було зачесане просто й охайно; звичайна була на ній одіж – без прикрас, розкішної вишивки, золотих оздоб, які так пристрасно любили багаті й знатні римлянки. Лиш тонкий золотий ланцюжок обвивав її шию, ховаючи під тунікою щось цінне для жінки. Вона вишивала на коштовній тканині, час до часу позираючи на двері та прислухаючись до кроків. Із кожною хвилею обличчя її ставало все стривоженішим, аж поки не спалахнуло радістю: вона впізнала кроки того, на кого чекала так нетерпляче – свого сина.

Юнак, який увійшов до кружґанку, мав чотирнадцять літ, хоча виглядав значно старшим завдяки високому зросту та гарному обличчю, на якому вже був відбиток духовности і пробудженої думки. Відчувалося в ньому зародження твердої волі та сильного характеру. Юнак був убраний у звичайну для римлян одіж – коротку, до колін, туніку. Кругла золота кулька – знак неповноліття – висіла на його шиї. За юнаком ішов служник і ніс сувої пергаменту. Вочевидь, син повертався зі школи.

Привітавшись із матір’ю, він сів біля неї.

– Чому ти затримався, синку? – запитала вона. – Сподіваюся, не було ніяких неприємностей?

– Так, мамо, ніби все гаразд. Я тобі розповім: ти ж знаєш – я нічого від тебе не приховую

Жінка посміхнулася, а він продовжив:

– Перше те, що я сьогодні отримав вінок за декламацію. Наш учитель Касіян запропонував нам тему: «Істинний філософ повинен пожертвувати своїм життям за істину». Мої товариші прочитали свої твори і, скажу тобі чесно, вони видалися мені страшенно сірими й холодними. Та хлопці не винуваті: хіба можна написати про те, чого не знаєш? А слово «істина» їм незрозуміле, вони не знають його змісту. Адже їхнє життя таке далеке від того, щоби в нім хоч трохи було істини. А вчення, яке їм у цьому допомогло б, вони не пізнали. Я ж, пам’ятаючи про тебе і батька, натхненний тим, у що вірю, написав твір дуже швидко і почав його читати вголос. Та не встиг прочитати й кількох рядків, як наш учитель здригнувся і, нахилившись до мене, тихо промовив: «Обережно, моє дитя, тут є вуха, які почують і не забудуть».