Якось православний владика розповів мені про одного зовсім молоденького священика. Коли уперше люди побачили його у сільській маленькій капличці, то не могли стримати свого невдоволення, бабці зітхали, що, мовляв, що ж з нього за священик, йому ж ще у ляльки гратись. Церква була маленька, але здавалась пустою, так мало приходило людей. Минуло кілька років, священик зустрічав владику уже у новому побудованому храмі, великому і просторому. Було свято, але здавалось усе село прийшло до церкви, у храмі не вистачало усім місця і люди стояли на колінах прямо на холодних мокрих сходинках, а службу він цей зовсім молодесенький священик, на якого усі ті скептичні бабці дивились ледве не з благоговінням.
І мені подумалось , що церква, парафія починається не з нас, вірян, не з новенького побудованого храму, а з священика, який щиро вірить, що може змінити і навернути цей, потопаючий в гріхах і невірі світ. І саме від нього залежить чи проросте у нас це малюсіньке зернятко віри, чи пустить коріння, чи може буде затоптане нашими сумнівами. Напевно, ви мені скажете, що це – неправда, що до храму ми ходимо до Бога, приходимо з усвідомленням для чого і куди ми прийшли. Мабуть ….
Але як бути тоді з тими зраненими життям чи хворими душею, до цього моменту зовсім невіруючими людьми? Хто їм допоможе почути Бога, хто делікатно навчить слухати тишу і чути Господа , коли здається , що його зовсім немає? Хто мовчки вислухає, хто навчить сповідатися, не приховуючи гріхів, хто розповість, що ж таке гріх?
Моя віра зростала поступово, рік за роком, день за днем, але у той момент, коли я ще не була впевнена, чи чує мене Господь, чи потрібна я йому з усіма своїми гріхами, поряд був той, хто розгледів у нас віру, якої ми з чоловіком навіть не очікували від себе, той хто крок за кроком делікатно навчав нас довіряти, молитися і вірити, що усе в нашому житті до кращого, що будь-яке випробування – це не кара, а можливість змінити або побачити щось непомітне, але важливе…
Ви бачили ангелів–охоронців наших душ, які ходять по землі? А я бачу, як наш земний ангел втомлено і важкою ходою іде з конфесіоналу, як щасливо посміхається на різдвяній зустрічі родин, називаючи по іменах усіх дітей, які галасливою юрбою стрибають навколо нього, як проводжає нас після служби на сходах храму, і радість та почуття вдячності наповнюють моє серце… І я посміхаюсь, і дякую Богу за те, що колись давно Він покликав цього священика і привів до нас. І молюсь, неправильно і егоїстично, щоб наш улюблений отець не став єпископом, бо тоді його від нас заберуть. І похапцем додаю: Ну, хіба що Папою Римським,але в далекому майбутньому, ну хай в дуже далекому…
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
