Антиутопія — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії (вигаданого місця, де існує ідеальне суспільство). Зазвичай антиутопія характеризується пригноблюючим суспільним контролем з боку авторитарного або тоталітарного уряду.
Антиутопія вже давно посіла почесне місце у світовій літературі, кінематографі та історії. Удаване щасливе суспільство, насправді контрольоване й залякане, знайшлося не тільки на сторінках творів Орвела, Бредлі та Хакслі, але також і в сумній реальності вже неіснуючого Радянського Союзу чи в ізольованій КНДР. Проте акценти сучасної антиутопії змінюються. Якщо колись у її фокусі було знищення людської волі та гідності тоталітарним режимом, то сьогодні репресивною машиною зображають не суспільну чи політичну систему, а релігію. Точніше – християнство.
Переглянувши науково-фантастичні фільми, про які йтиметься далі, я зазнав легкого шоку, але потім зрозумів, що вони ідеально вписуються в пропаганду ідей Алістера Кроулі у сучасному шоу-бізнесі. Нагадаю: містер Кроулі був відомим окультистом, ґуру сексуальної магії, зв’язковим із потойбічним світом, але найбільше відзначився ідеєю телеми – «Роби, що хочеш, і це буде весь закон». Цей девіз, що переріс у своєрідну релігію, поєднання окультизму, східного й західного містицизму, спонукає людину шукати свою «істинну» волю, причому «істинність» визначає сама ж людина. Тому й не дивно, що монотеїстична релігія з її «обмеженнями» стає поперек дороги «істинній волі». Саме такий висновок випливає з численних мультимедійних продуктів шоу-бізнесу по всьому світу.
Пастир (Priest)
Ця стрічка є сумбурним поєднанням фантастики, вестерну і вампірської теми. У пост-апокаліптичному світі, після обтяжливої війни з вампірами-мутантами, люди оселились у великих містах під захистом «церкви». Решта землі – це величезна пустеля, що постала внаслідок ядерної війни, й там нечисленні поселенці намагаються щось вирощувати. Хоча мешканці міста в більшій безпеці, проте вони налякані й стурбовані, а «церква» контролює всі аспекти їхнього життя. Головного героя – Пастиря (точніше, Священика), ветерана війни з вампірами, непокоять кошмарні сни, після яких він дізнається про напад на його найближчих родичів на пустирищі. Він просить «благословення» піти на їхні пошуки, але «вище духовенство» забороняє йому це, неустанно повторюючи: «Хто йде проти Церкви, йде проти Бога». Не маючи жодного вибору, Пастир «іде проти Бога» й поспішає на допомогу родичам.
Пастир розриває вервичку: символ «бунту проти Бога»
Цей кічовий і доволі прямолінійний фільм дуже часто відсилає глядача до реалій Римо-Католицької Церкви – у ньому є молитви, розарії-вервички, «кабінки для телесповіді», монаші чини і звернення «монсеньйор». Церква зображена як тоталітарний стрій, її лідери – владні й егоїстичні кардинали, які через свою впертість і обмеженість змушують головного героя «піти проти Бога» задля порятунку рідних. Творці фільму просувають бунт проти віри ще далі: навіть у масовій культурі є свідомість, що нечисть поборюється силою Бога – свяченою водою чи знаком хреста; проте Пастирю вистачає власного бойового уміння та підтримки товаришів – і все вдається!
Отож ідея зрозуміла: навіть у боротьбі проти нечистої сили Церква не потрібна, головне – робити те, що вважаєш за потрібне.
V означає вендетта
Цей фільм багато хто з читачів CREDO бачив і пам’ятає сюжет, проте мало хто знає, що історія терориста V основана на однойменному британському коміксі 1980-х років. В оригіналі – фашистська партія Норсфаєр керує Британією після атомної війни за всіма канонами антиутопій: репресії, пропаганда і контроль усіх і всюди. У концтаборах опиняються чорношкірі, гомосексуалісти й активісти лівих партій. Головному герою, таємничому V, вдається втекти з концтабору, і він здійснює свою грандіозну помсту – убиваючи одного за одним очільників влади, прагне повалити ненависний режим і встановити у своїй країні анархію.
Головну ідею коміксу було докорінно змінено. Творець «Вендети» Алан Мур (який, до речі, є церемоніальним магом) зізнався, що новий сценарій – це «…фантазія про героя з американськими ліберальними поглядами, який бореться проти держави, керованої неоконсерваторами. Комікс “V означає вендетта” був не про це. Він розповідав про фашизм, анархію і про Англію». Сценаристи Ваховські замінили фашистів на радикальний християнський уряд, категорії репресованих звели лише до сексуальних меншин, анархіста V перетворили на борця за індивідуальне самовизначення (також і сексуальне).
Це частково можна пояснити сублімацією одного з братів – Лоренса, який наприкінці 90-х переживав кризу сексуальної ідентифікації і зрештою «перетворився» на сестру Лану. Ваховські, маючи польські корені, напевно знали позицію Церкви щодо руху сексуальних меншин. Можливо, це спонукало їх зробити християн фашистами, які придушують усе нетрадиційне. Символом партії Норсфаєр у фільмі було обрано лотаринзький хрест, який, з одного боку, є символом спротиву Франції фашистській Німеччині, а з іншого – знаний як патріарший чи архієпископський хрест, обов’язковий елемент кардинальських гербів.
Патріарший хрест як символ тоталітарного режиму
Це ще один випадок, коли Хрест став каменем спотикання для сучасного суспільства і зокрема телеми – суб’єктивної свободи волі. Проте, змінивши суть антагоніста цієї історії – партії Норсфаєр, Ваховські створили парадокс. Бунтар V залишився у масці Ґая Фокса: католицького екстреміста, який 1605 року брав участь у невдалому замахові на короля Джеймса І, щоб відновити в Англії католицьку монархію.
Сьогодні, зокрема завдякі інтернет-групі Anonimous, маска Ґая Фокса стала символом боротьби із «системою» і, слава Богу, не асоціюється з «Вендетою» у завуженому баченні вже-не-братів Ваховських.
Еквілібріум
Один з моїх улюблених фільмів, попри переконаність, що він створений учасником (-ами) невідомого окультного ордену, аби представити їхнє сприйняття Церкви та релігії. Події фільму, знову ж таки, відбуваються після Третьої світової війни. Новий тоталітарний режим звинуватив людські емоції у виникненні конфлікту, тому жителям заборонено мати будь-які предмети, що хвилюють уяву, а крім того, вони регулярно вживають заспокійливе. Деспотична верхівка, на чолі з Отцем, знаходиться в Раді Тетраґраматону й контролює кожен крок жителів міста Лібріа. Протагоніст, тобто головний герой фільму – Джон Престон – є учасником елітного загону боротьби з підпіллям і «всіма, хто відчуває». Підчас одного з рейдів він помічає, як його напарник читає томик поезії, і безжально його вбиває. Проте згодом Престон перестає вживати транквілізатори й переживає справжню бурю емоцій, навіть встигає закохатись у жінку, але її страчують на його очах. Тому він вирішує приєднатися до руху опору і вчинити замах на Отця.
Нібито типова історія в стилі Орвела, скажете ви, але будете неправі. Диявол завжди криється в деталях, а «Еквілібріум» – чудовий приклад езотеричної притчі, у якій справжня суть прихована під поверхнею явного. Ключ до розгадки становить Рада Тетраґраматону. Раніше я навіть не задумувався над суттю другого слова цієї назви; проте коли дізнався, то все стало на свої місця.
Отож Тетраґраматон у єврейській містичній традиції – це святе ім’я Бога, яке складається з чотирьох літер YHWH (הוהי). Тому Раду очолює Отець (Бог у юдео-християнській традиції). Спецзагони боротьби з опором звуться «клериками», тобто це духовенство. Символом режиму є тевтонський хрест. Мері О’Браян, яку встигає покохати Престон, спалюють живцем, що відсилає мало тямущого в історії, але напакованого легендами глядача до «вогнищ інквізиції». У першій сцені, коли Престон убиває свого напарника, той читає збірку поезії нобелівського лауреата Вільяма Єйтса. Чудово! Але мало хто знає, що Єйтс був гарячим шанувальником теософії, особисто зустрічався з Оленою Блаватською і впродовж 15 років був учасником, а потім головою знаменитого Магічного Ордену Золотого Сходу в Лондоні (до нього належав і Алістер Кроулі). Ця сцена символічно представляє віковічну війну між нібито обмеженим духовенством і нібито «просунутими» магами.
Колега Престона ховає обличчя за книжку окультиста Єйтса
Кульмінацією фільму стає спроба замаху на Отця, проте коли Престон потрапляє у заповітну кімнату – виявляється що той ніколи не існував, і всім процесом заправляє віце-консул. Це пряма алюзія на твір відомого теософа Лімана Франка Баума «Чарівник країни Оз», у якому головна героїня Дороті дізнається, що легендарний Чарівник Смарадового міста – просто клоун, шарлатан який хоче повернутися додому в Омаху. Ці дві сцени-близнючки виражають одну й ту саму теософську максиму: все, що каже тобі релігія про Бога, – брехня, там Бога немає, шукай його в собі.
Алістер Кроулі називав себе пророком нової ери Хора (єгипетське божество), в якій людство зверне більше уваги на самореалізацію і самоусвідомлення. Домінуючими аспектами стануть індивідуальність і пошук індивідуальної істинної волі. Інколи я думаю, що цей вік таки настав: пресування мізків щодо «кар’єрного росту», «самовдосконалення», культ індивідуалізму й гедонізму справді процвітають. А Церква Христова – стоїть на заваді цим хибним і, насмілюся сказати, демонічним ідеям.
Тому всі згадані фільми порівнюють Церкву з диктаторським урядом, який поширює брехню і заважає людям здобути «цілковиту свободу». Проте навіщо сьогодні західному, пост-християнському світу, де Церква дискредитована й ігнорована, такі фільми? Чи це виконання правила «добий лежачого»? А можливо, Церква ще не настільки ослабла, щоби демонічний телемізм повністю охопив нашу цивілізацію?
Певне одне: війна Церкви з окультизмом і магією продовжується, хоча методи боротьби стали іншими. Якщо раніше найбільшою вадою телебачення та шоу-бізнесу був надмір насильства й еротики, то сьогодні цей список поповнився пропагандою окультизму. Можливо, ця пропаганда (поки що) не є такою сильною і явною, проте я не здивуюсь, якщо Церква стане антагоністом наступної антиутопії.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
