Сповідь – це не тільки якийсь обряд, формальність або передсвяткова традиція. Це також не безплатна альтернатива візиту до психоаналітика. Таїнство покути і примирення – це особиста, ба навіть інтимна зустріч із милосердним Богом, Який хоче дарувати нам прощення, бо любить нас як Батько.
Немає гріха, який не може бути відпущений, якщо тільки людина щиро жаліє про скоєне, уповає на Бога і прагне прощення. Але щоб Він міг нас простити, ми повинні зайняти щодо Нього правильну позицію. Нею є позиція віри, яка покладається на те, що Бог любить мене так сильно, аж навіть пожертвував життям свого Сина, аби тільки я міг бути спасенний. У практиці таїнства примирення ця віра виражається в акті довірливого і щирого визнання своєї гріховності перед Богом.
Іспит совісті – не самовиправдання
Найважливішим моментом таїнства сповіді є не те, що відбувається в конфесіоналі, а те, що було раніше, – до сповіді. Тоді, коли в особистій тихій молитві, в іспиті совісті й акті жалю я визнаю перед Богом свої гріхи і прошу Його про пробачення. Цей акт відбувається у глибокій таємниці та інтимності тільки поміж мною та Богом. Він часто набирає форми внутрішнього діалогу, в якій стара людина, поневолена гріхом, бореться з новою – формованою в правді та прагненні до святості.
Що цікаво: саме на цьому етапі відбуваються найбільші зловживання, які полягають у «саморозгрішенні», переконуванні себе, що те чи те не є гріхом. То не сором перед священиком підштовхує затаїти або проминути гріх на сповіді, а страх перед правдою про себе самого – або страх перед Богом, фальшивий образ Якого ми ставимо перед собою. Бо ж якби ми вірили, що Бог не хоче карати ані засуджувати, а тільки прощати і спасати, то страх поступився б місцем довірі.
В акті жалю я не повинен дискутувати з Господом Богом і переконувати Його, що є гріхом, а що ні; я повинен смиренно погодитися з Тим, Хто промовляє до мене через своє слово і голос совісті. Якщо Бог каже, що щось є гріхом, то воно ним є, навіть якщо всі твердитимуть інакше.
Справжній жаль
Жаль не можна спроваджувати тільки до самих почуттів. Біль душі й неспокій часто супроводжують сокрушення, але вони не становлять його суті. Часто нам важко жаліти про скоєння гріха, бо ж він був приємний і ми б навіть охоче його повторили. Або ж нам «жаль» тільки прикрих наслідків гріха і того, що перед лицем спокуси ми виявилися слабкими, а тепер через це маємо страждати. Або «жаліємо», що гріх не сповнив наших очікувань, і надодачу ще й відчуваємо докори сумління. Тільки Святий Дух під час тривалого процесу освячення через правду формує наші почуття і вчить нас по-справжньому страждати і плакати – не так над собою і своїми гріхами, як над тим, що ними ми поранили Бога.
Іспит совісті полягає в шуканні правди про себе і своє життя, а також про Божу любов, бо тільки у її світлі ми зуміємо побачити цю правду. Першою умовою щирого іспиту совісті є довірливе віддання себе в руки Бога. Тільки в позиції беззахисності й віри в Божу любов можна увійти в глибину свого сумління. Аби щиро себе оцінити, потрібно подивитися на себе очима Христа, Який не проти мене, а хоче мене вилікувати; Він не суддя, а адвокат у моїй справі перед Богом. Треба також побачити, що кожен гріх уже пробачений і стертий спасительною смертю Христа. І прийняти надію, яку нам дає перспектива воскресіння.
Сповідь та її наслідки
Визнання гріхів у сповідальниці – це момент найбільшого стресу і приниження: я маю сказати комусь про свої слабкості, про те, що мене звинувачує і представляє у найгіршому світлі. Розбивається на друзки світлий образ, який ми не раз так старанно творимо, аби гарантувати собі добре самопочуття і повагу інших. Боячись сорому перед священиком, важко бути готовим визнати свої помилки, прийняти поставу довірливого смирення і беззахисності – у надії на Боже милосердя. Внаслідок цього ми часто застосовуємо різні «димові завіси» або впадаємо в духовний параліч. Тому в конфесіоналі так часто чути визнання чужих гріхів («бо зять завжди…»), упевненість у власній безгрішності («я ж нікуди не ходжу, чим я можу згрішити?»), применшення гріхів («ну, я нікого не вбив») або рішуче заперечення фактів («я точно не пропускаю Мес»).
Природний наслідок сповіді – прагнення і рішення виправитися. Це щире бажання полишити гріх, або принаймні нагоду до нього, розпочати працю над собою і змінити поведінку. Відшкодування – це прагнення виправити скоєне зло: однаковою мірою Богові – у формі покути, як і ближнім – найкраще через щедре чинення добра.
Більшість євангельських притч, багато зустрічей Ісуса з людьми – це прекрасні уроки й заохочення до розкаяння та прийняття Божого милосердя. Ісус знає, що ми хворі на гріх, що ця страшна епідемія посилюється, і – що гірше – ми призвичаюємося до неї. Замість того, щоб лікуватися, переконуємо себе, що це щось настільки поширене, що навіть нормальне. Шукаємо різних засобів, які дозволять приховати симптоми і знімуть біль. Але це тактика самовбивці: якщо відкинемо лікаря й ліки, то ніщо не врятує нас від духовної смерті. Лікар – Христос, медогляд – іспит совісті, операція – визнання гріхів, терапія – сокрушення, ліками ж є покута. Все це доступне у таїнстві примирення. Скористаймося цим шансом.
Переклад CREDO за матеріалами Różaniec
фінансово.
Щиро дякуємо!
