Хто з вас любить гострі відчуття, екстрим? Щоб аж у вухах гуділо, а серце бухкало так, ніби має вискочити. І щоб від тиску в очах робилось темно…
Якщо хтось являється любителем таких станів, то… хай стає вчителем і йде викладати до школи. З класу, десь так, сьомого починаючи. І не в приватні школи, а в звичайні – великомістські. А щоб максимально забезпечити бажані відчуття, хай предметом не буде грізна математика (та й хто її просто так візьме і потягне?), фізика, укр. мова, а щось, в загальній свідомості, більш пересічне – щось, що в уяві ні учнів, ні їхніх батьків не має високого наукового статусу. Може це була б музика? Може малювання? Уявляєте собі музику і малювання в старших класах? Дисципліну, присутність на уроках і заангажування учнів?.. Ну, ось.
Але щоб ще трішки ускладнити, то хай це буде урок… релігії. Катехиза. Ви думаєте, що такий «одуховлений» предмет сам собою краще посприяє навчальним ефектам і дисципліні серед учнів (підкреслюю – беремо звичайних, середньостатистичних учнів з міста)? Не виключено. Принаймні на першому-другому уроці, бо потім…
Питання введення уроків релігії (етики, моралі) в українській школі на сьогоднішній день таке ж далеке і неосяжне, як горизонт. Миттєвого прибутку державі такі починання не дадуть, бо це був би найвагоміший аргумент, і дарма, що значна частина суспільства потопає в духовно-моральній катастрофі, а поточних організаційних клопотів від введення такого уроку значно побільшає. Ну, бо що саме мало б викладатись на такому предметі? Хто компетентний писати шкільну програму про те, «що добре і що погане»? Врешті, хто його викладатиме?
Ще раз зазначу: суть питання не в тому, чи такий предмет взагалі має бути! Щодо цього немає жодних сумнівів. Питання в тому, чи він має бути в школі? Припустімо, як віддалена перспектива.
Тому, як приклад, в досить загальних рисах, пропоную подивитись на наших сусідів – на Польщу. Звичайно ж, Україна не Польща. Наш релігійний і суспільний досвід відрізняються. Але спільного в нас також дуже багато. А отже, варто придивитись ближче. І подивитись пропоную не згори вниз, не від теорії до практики, а навпаки, життєвіше – безпосередньо на досвід. Цей останній (досвід), можу запропонувати власний…
Відразу, як тільки я приїхав в Польщу – а це було на початку 2000-х – мене дуже здивувало, що там релігія («релігія» – «катехеза», тут і далі вживатиму як синоніми) викладається в школі як звичайний предмет. Звичайний і трохи незвичайний, але про це згодом. Правда, присутність на ньому добровільна. Якщо учень і його батьки вважають, що краще ходити на такий предмет, то учень відвідує уроки. Як ні, то може ходити на етику. А ще може не ходити ні на етику, ні на релігію. Тобто все добровільно.
Наступна річ, яку я почув, що часто урок релігії в школі – це жах! Особливо для священників. «Учень може робити все (права дитини!), а вчитель нічого (повага до прав дитини)». Так мені хтось тоді сказав. І це не було таке далеке від істини…
Потім я дізнався, що оцінка з релігії не впливає на підсумковий бал. Чи в тебе «2», чи «5» – на твою середню оцінку це не впливає. На щастя – передусім для вчителів – десь 3-4 роки тому Міністерство Освіти Польщі виправило цю ситуацію і оцінка з релігії почала враховуватись до підсумкового середнього балу.
Під час семінарійного навчання до нас час від часу доходили різні тривожні звістки про боілісні події, які траплялися із священниками в школі. На одному отцеві, наприклад, учні тестували заповідь «підстав іншу щоку». Інший, плачучи від безрадності, виходив з уроку. В когось шестикласник бігав на уроці по партах з вереском: «Єстем шатанем! Аааа!» Ще іншому наложили відро зі сміттям на голову. В когось кидали корками від пива. Одного разу цілий клас ПТУ прийшов на урок із гумовими контрацептивами на голові. Не кажучи вже, власне, про масу різних двозначних коментарів, жартів та провокаційних питань. Знаю декількох, які мусіли після роботи в школі підліковувати нерви.
Одним словом – райдужна перспектива вчити релігії в школі не напувала оптимізмом. Справжні тобі джунглі.
Що ж до мого власного досвіду, то болісний стереотип шкільних жахіть починав поступово кришитись під впливом декількох десятків годин практик в школі, ще впродовж навчання в семінарії. На п’ятому курсі я з трьома(!) колегами, під наглядом досвідченого вчителя, був на практиці в одній із Варшавських шкіл. Це були класи, які відповідали б нашим 9-им. Вік непростий… Але там я поволі починав бачити і розуміти, що не все так однозначно, як розповідали інші.
Проте найґрунтовніший викладацький досвід я почав отримувати з вересня минулого року, коли сам, без підстраховки інших вчителів та присутності друзів, опинився віч-на-віч зі стихією старших класів. На мій уділ припало їх п,ять.
Звичайно ж, як приходиш до школи, думаєш – принаймні я так думав – «Не знаю, як там інші, але я буду їм другом. Я зможу їх зрозуміти. Вони зможуть зі мною поговорити, висловитись. Я їм без проблем дозволю творчо виразитись. Мої уроки будуть для них цікаві. Я мав обмаль таких можливостей в школі. Їм я дам те, чого в старших класах не мав я». І яка ж найперша несподіванка мене чекала стосовно сподівань? Дуже просто – байдужість. І зі здивуванням я побачив, що їх таке не цікавить! Яка там дружба, яка там власна думка? Навіщо? Те найкраще, що в їхньому розумінні я міг для них зробити, це… відчепитись, дати спокій і дозволити перекатувати домашні з польської та математики. Все.
Чудово, правда? Хлюп болісною реальністю. Ясна річ на такі «прості» умови я погодитись ні зовнішньо, ні внутрішньо не мав змоги. Тому й почалася шкільна класика – вчителі вимагають, учні уникають.
Треба уточнити, що моя школа – це, так би мовити, об,єднання двох видів шкіл: старших класів звичайної школи і класів чогось середнього між ПТУ і Технікумом (будівельна галузь). Тому й відповідно контингент учнів різний.
Перші уроки були адаптаційні. Я придивлявся до учнів, учні придивлялись до мене і вирішували: бути їм на релігії чи йти на етику. Побачивши в мене мінімальну принциповість стосовно того, що на уроці релігії я і вони намагатимемось займатись… саме релігією, а не домашнім завданням з математики та англійської, і що оцінки будуть за мінімальні зусилля, а не за саму присутність на уроках, частина відразу ж чкурнула на етику. Були й такі, які з етики перейшли на релігію. Але вже в жовтні. І чи дійсно вони ходили у вересні на етику, я не став перевіряти.
Впродовж декількох перших тижнів я побачив, що класи, як і люди, між собою помітно відрізняються: профільні від звичайних, трохи старші від трохи молодших; відрізняються за здібностями, за поведінкою, за співвідношенням хлопців і дівчат і т.д. Ці різниці автоматично примусили мене випрацьовувати і застосувати індивідуальний підхід до кожного класу. Одна й та сама тема в кожному класі проходила по-різному і вимагала за кожним разом нового зусилля, іншої еквілібристики. Кожний наступний урок, який бажалось провести на належному рівні примушував ніби диригувати оркестром: ти сам, перед тобою група непередбачуваних підлітків і тобі потрібно: представити інформацію сьогоднішньої теми. Тобто звернути увагу, зацікавити, вибрати відповідні методи – зробити так, щоб щось в них залишилось. Намагатись підтримувати зацікавленість принаймні впродовж 30 хвилин. Допитливих і небайдужих підбадьорювати, нагороджувати. Заважаючих і агресивних «присаджувати» (і як виявляється, негативні оцінки не дають бажаного результату! Оце попробуй!). Кожні 3 хв. втихомирювати загальне мурмотіння. І вперед, вперед. Весь час в русі і зусиллі – триматись на плаву. Перестаєш робити зусилля – тонеш. І декілька разів я повністю тонув…
Стосовно «триматись на плаву». Я відкрив, що це вміння, крім самої підготовки до уроків, значною (якщо не найзначнішою) мірою залежить від молитви. Якщо вранці, скажімо, ґрунтовніше – понад міру – молюсь, то потім в школі, різні можливі учнівські підколки, байдужість і хамливість, проходять майже безболісно і я не втрачаю – теж, майже – витримки. Тому в плані духовному, школа гарно мобілізує.
Найгірше те, що навіть якщо переважна більшість учнів хоче слухати і намагається це робити, то завжди в класі знайдеться один або двоє унікумів, які роззброять дисципліну. І з такими найгірше. Бо їм, як то кажуть, хоч коли на голові теши. Пресловута ложка дьогтю. На них найважче вплинути.
Цікавим відкриттям для мене було те, що класи майбутніх будівельників – зазвичай досить простих, якщо не сказати простацьких, хлопців, не орлів в науці і поведінці – священика, виявляється, шанують більше, ніж здібніші, креативніші і навіть часами вихованіші учні з інших класів! Якось так складалось, що багато креативу учнів звичайних класів перло в напрямку уникання будь-якого зусилля і намагань відлинювати від науки (в цьому плані від часів коли я був старшокласником – нічого не помінялось)). Конкретні ж хлопці з короткими стрижками і в напівспортивному одязі спокійно і дієво розуміли та сприймали прості і чіткі комунікати вчителя. : «Це можна, це ні. Це право, це ліво. Це добре, а оце от – зле». Все. Ніякого пустомельства. Сказано – зроблено. Тому в загальному, на тлі інших емо-старшокласників, я був позитивно здивований. Молитва на початку уроку мовилась всіма і голосно. Відповідь на питання, чому ти ходиш на релігію?, у більшості була: «Бо вірую в Бога», а не: «бо звик», як в більшості звичайних класів.
Симптомом ментальності таких хлопців міг би бути ось такий кумедний випадок. На одному уроці, темою якого було «Пізнання Бога зі створеного світу», в одному із звичайних класів, замість вступу я спробував організувати дебати. Одна учениця представляла аргументи за існування Бога, інша проти. Клас спонтанно поділився на прихильників і противників поданої тези (йшлось не стільки про їх світобачення, скільки про азарт дискусії). Кожен міг висловитись і в загальному урок був вдалий. Підбадьорений таким результатом я те ж саме спробував застосувати в технікумі. Але… ефект був марний. Бажаючих подискутувати не знайшлось. Я їх спробував знайти. «Ні, ні, отче. Навіщо?», – не розуміючи мого наміру, казали хлопці. «Що за дитячий садок? Кому що доказувати? Навіщо?». «Ну, як дитячий садок?», – намагався я пояснити потребу діалогу, звертаючись до одного крислатого школяра. «Ну, ось підійде до тебе хтось на вулиці. Скаже, що Бога нема, бо його не видно. І що ти тоді? Що відповіси? Він ще скаже, що священики розказують байки, бо їм так треба говорити, і все. І що ти на це?» – питаю я його намагаючись достукатись. «Що, що?», – обурився він. «То я такого…» – і не закінчивши речення, зробив виразний коливально-штовхальний боксерський рух правою частиною корпуса і рукою із затиснутим кулаком! Аж таких сильних аргументів я не сподівався! Він заступився і за Бога, і за священика! І вся тут тобі апологетика і діалог закінчуються. «Що? Бога нема!? Священики байки розповідають!?» В макітру, і без балачок!
Одразу ж уточнюю – такий підхід в «діалозі», звичайно ж, неприпустимий. Я його тут просто наводжу із здивуванням та прикладом комізму ситуації:)
Що ж стосується школи як цілісності, то значна частина часу вчителя йде на… папери. Повно-повно всього: журнали і плани, теми і заміни, цілі і оцінки, прописом і цифрами, перами і гелями, чорними-червоними. Присутність і відсутність, відсутність присутності, зміна відсутності на еSку запізнення. Оцінки поведінки, загальні уваги, дрібненькі помітки, висліди виправлень. Підписи і записи, вписи і виписи. Журнал з факультативних годин. Дати і плани, методи і символи. Ради-педради і їх протоколи (вибори, зміна шкільного статуту). Лікарські звільнення учнів. Заміни. Збори батьківські, різні пояснення – усні, письмові. Підсумки, висновки, всі чергування. Запис осіб, що курили в вбиральні. Зламані крісла і парти у класі – знову пояснення (усні й на картці). Нота дирекції, лист від міністра. Податки, квитанції, видруки цифр. …Ну і якби не прихильний і дружній педколектив із пані директор на чолі, на допомогу і підказку яких я завжди можу розраховувати, то в цій купі формальностей і писанини я б ще з перших викладацьких тижнів остаточно б погруз…
Одним словом: бути вчителем, викладати релігію в школі в Варшаві, це кропітка, болісна але й цікава робота. Те, що найбільше мене мотивує бути там, це можливість проголошувати, принаймні якось, учням милосердя і любов Господа. Багатьом з них воно потрібно, як повітря і це видно неозброєним оком. Чи я роблю це вдало, не мені оцінювати. Чи всі чують? Не знаю. Чи всі слухають? Невпевнений. Просто «сію». Проте якщо хоча б комусь одному з них це допоможе, вбереже, підтримає і колись, можливо, вирине в пам,яті, як можливість повернення, то без сумніву варто це робити. Може це і є єдина, а принаймні одна з найвагоміших, рація присутності уроків релігії в польській системі освіти.
Тому, опираючись на досвід власний та інших викладачів, в загальному питання доцільності уроків релігії (етики та моралі) в школі в Україні, навіть в площині теорії, залишається відкритим. Звісно, ідеальної моделі не буде (якщо буде, взагалі, хоч якась). Щось ставатиметься коштом чогось. Тому, якщо дійде до діла, то слід продумати і зважити всі плюси та мінуси i з покорою та за натхненням Святого Духа прийняти найвластивіше рішення.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
