Уже за місяць у Кракові відбудеться черговий Всесвітній день молоді. На згадку для тих, хто був на попередніх Днях, і на заохочення для тих, хто ще вагається, чи їхати, пропонуємо розповідь про досвід минулого паломництва до Ріо-де-Жанейро, 2013 року. 27 представників України мали нагоду взяти участь у цьому дійстві.
Ми знаємо, що паломництво — це особливий час Господньої благодаті: виняткова нагода слухати й почути Слово Боже, розпізнавати покликання і утвердитися в ньому. Сприятливий час для навернення і можливість зустріти Ісуса Христа. Хто думав, що це туристичний виїзд, — мав достатньо підстав, щоб швидко розчаруватись.
Для учасників, у переважній більшості з Києва, а також із Хмельницького, Рівного, Сум та Ужгорода, стартовим майданчиком стала Варшава. Звідти ми 21 липня, пересідаючи на інший літак у Парижі, вирушили до Ріо-де-Жанейро. Політ із Парижа на здоровезному «Боїнгу» пасажиромісткістю понад півтисячі чоловік тривав 11 (!) годин із перетином 5 часових поясів та екватора.
У Бразилії ми приземлилися вдосвіта, але Ріо нас зустріло похмурим небом і мрякою. (Така погода там о цій порі року — дарма, що зима, — як казали автохтони, була хіба лиш за царя Тимка…)
Першу половину паломництва ми жили в гостинних сім’ях вірян із парафіїї Санта Лусія в досить скромній дільниці міста — Гарденья Асул. Потрісканий асфальт разом із липкими тротуарами, а також деренчання латиноамериканського шансону із забігайлівок у декого з нас викликали чіткі асоціації з батьківщиною.
Загальний розпорядок ВДМ був такий, що до обіду в нас були тематичні катехизи, зустрічі, молитви та Меси. Все це відбувалося в тій же парафії Санта Лусія, настоятелем якої вже сім років, був місіонер із Кракова — отець Роберт Хшонщ. Крім нас у парафії перебувало ще близько 200 паломників із різних польських дієцезій та спільнот.
Зазвичай після обіду ми виїжджали в місто. Треба сказати, що пересуватися незнайомим, багатомільйонним мегаполісом та ще й в іншій країні, не знаючи ні мови, ні місцевих «транспортних» звичаїв 30‑особовій групі виявилось не так то й легко. Зупинки не позначено, але їх треба знати, щоб гукнути шоферу, де зупинитися; посадка здійснюється на передні двері, а виходиться на задні; розкладів руху немає, і т. д. На щастя, крім численних волонтерів, ми мали двох друзів, які несли нелегку ношу мовного та організаційного порозуміння. Вони обоє бразилійці: один — семінарист Кам’янець-Подільської семінарії «Редемпторіс Матер», що знаходиться у Вінниці, — Хобсон, a другий — висвячений у травні 2013 р. неопресвітер Києво-Житомирської дієцезії, з Семінарії «Редемпторіс Матер» у Києві — Лукас. (У кожному наступному місці, де Лукас служив Месу, ми мали нагоду отримувати приміційне благословення). Обоє чудово опанували українську мову, пісні, звичаї та жарти, тому стали не тільки допомогою, а й оздобою цього паломництва.
Перша зустріч із Папою Франциском на Копакабані — найвідомішому пляжі Ріо-де-Жанейро — відбулася в четвер 25 липня. Дорога туди нам зайняла багато часу. Як потім виявилось, для транспорту перекрили вулиці, тому певну частину дороги треба було йти пішки. Кільканадцять хвилин перед початком зустріч ми саме дійшли до початку набережної і зрозуміли, що ми в самому кінці й ближче підійти нам не вдасться. Та ще й перехід на другу сторону вулиці перекрили… Несподівано посеред натовпу почалась якась метушня. Люди кинулись до перегородженої проїзної частини — і зовсім неочікувано для нас, із-за якихось брам і будівель з’явився папський кортеж. Ми також почали жваво протискатись до огорожі й зовсім близенько, під радісний вереск і вітання паломників, побачили, як повз нас проїздить Папа Франциск! Це було тим більше надзвичайне враження, що повністю несподіване! Далі Папа, махаючи прочанам рукою, поїхав до великої, освітленої сцени. Більша частина з нас залишилась на місці і брала участь, дивлячись трансляцію на одному з великих екранів, які стояли кожні кількасот метрів уздовж пляжу.
Цікавий факт. Під час одного з проїздів Папи вздовж Копакабани нам вдалося кинути йому українську футболку! Папа простягнув руку, але в льоті футболку схопив не він, а охоронець, який перекинув її в салон папамобіля. Потім ми читали на сайті CREDO, що всі речі, які дарують Папі, йдуть або в музей Ватикану або, найчастіше, нужденним.
Я б одразу звернув увагу на те, що Папа казав на ВДМ. Розумію, що це зробити непросто. Тим більше, що кожен, хто хотів, міг усі трансляції, підсумки, короткий зміст, коментарі відслідкувати в ЗМІ (тепер також можна все в інтернеті прочитати і передивитись, хоча слухати й читати це одне, а бути там і чути — це інше). Мені найбільше запам’яталась проповідь на Хресній Дорозі: про хрест, як вираз любові Ісуса, що у стражданнях людина не сама. А про гомілію на недільній Месі я скажу нижче.
Хресна Дорога була в п’ятницю ввечері на вулиці, яка прилягає до Копакабани, — Авеніда Атлантіка. Там було сконструйовано 14 великих стоянь на відтинку майже кілометра. Кілька десятків людей несли хрест і прапори різних країн. При кожному стоянні стоянні читався фрагмент Святого Письма, а актори відтворювали коротке дійство, пов’язане з темою страждання, захисту життя, експлуатації людини, наркотиками тощо. Після слів Святого Отця був час для адорації Хреста.
Наступного дня, в суботу, ми спробували зайняти місця якомога ближче вівтаря. І, в масштабах усього 4‑5‑кілометрового пляжу, нам це вдалося. Черниці, які раніше зайняли собі маленьку діляночку, великодушно поступилися нам невеличким її клаптиком.
Традиційно на ВДМ із суботи на неділю відбувається чування, тому того разу ми серед мільйонів інших паломників ночували на пляжі. На щастя, наше місце було за кільканадцять метрів від океану, тому великі й довгі хвилі нам не заважали.
Декотрі з нас одразу вмостилися спати, інші ще допізна ходили освітленим пляжем і набережною серед тисяч і тисяч інших паломників, які або так само відпочивали в своїх кольорових спальниках, або сиділи й балакали групками, або сновигали в усіх напрямках, дивлячись, щоб не наступити на сплячого. Сотні прапорів і барв, тисячі справжніх облич, де кожне промовляє власною історією та підтверджує, що він живе, бо його Хтось дуже хотів. Надзвичайне враження: йти і помічати обличчя зустрічного, когось, кого, бачиш уперше і, можливо, востаннє, — розуміючи, що якби не це паломництво, то ніхто б не подумав про існування одне одного, що відстань між домівками — тисячі кілометрів, але притому відмінності між нами мінімальні, є той самий Дух, є одна мова, й це видно неозброєним оком… Хтось раптом тебе гукає! Зустрічаєш знайомого на іншому континенті! З кимось знайомишся, хтось питає, звідки ти, і просить сфотографуватися з українським прапором (до речі, я був здивований, але наш прапор молоді бразилійці та аргентинці впізнавали досить добре). Зустрічаєш американців зі смугастим зірковим прапором і жартома питаєш: «Вер а ю фром? Юнайтід Стейтс?! Вер іс іт?» Хтось пропонує «чєндж» якоїсь дрібнички, хтось просить помолитися, хтось просто привітно махає…
Наступного дня Меса була об 11.00. Проте щоб нам, священникам, дістатися принаймні до підвищення, на якому споруджено вівтар, — було годі й мріяти. І це враховуючи те, що ми з о. Юрієм Семою не були останніми, хто здолав потрійні перевірки та ідентифікації.
ЗМІ подали, що на недільній Месі на Копакабана було 3,5 мільйона людей.
У гомілії Папа говорив про відвагу, щоби йти і робити учнями всі народи, щоб бути відкритим і не боятись, бо Ісус не тільки йде поруч, але й випереджує тих, хто проголошує Добру Новину. Слова Святішого Отця були прості, чіткі, а тому особливо промовисті й легко входили в пам’ять.
Наприкінці Папа Франциск запросив усіх охочих на наступну зустріч до Кракова, після чого поблагословив мільйони присутніх. Так ВДМ у Ріо поволі закінчувався…
Наступного дня, після того як Святий Отець повернувся до Рима, для учасників паломництва з Неокатехуменальних спільнот було організовано традиційну вже зустріч покликань із засновниками Дороги: Кіко Аргуельйо, Кармен Ернандес та о. Маріо Пецці. Очолив зустріч архиєпископ Ріо-де-Жанейро монсеньйор Орані Жоро Темпеста. Були присутні шестеро кардиналів, близько 70 єпископів і 90 тисяч молоді з усього світу.
Такі зустрічі проводяться для того, щоб після проголошення Папи кожен, хто відчуває, що Господь його кличе, міг це виразити, і щоби потім Церква своїм благословенням та молитвою ним опікувалась.
Після представлення всіх — приблизно сотні — присутніх народів (також України) була Літургія Слова. До Євангелія про воскресіння Лазаря проповідь сказав мон. Темпеста, закликаючи молодь у Церкві бути відкритою на діяння Христа.
На — можна сказати — центральне питання того дня, поставлене Кіко, про те, хто відчуває, що Бог його кличе до пресвітерату, — підвелися близько трьох тисяч хлопців, а до богопосвяченого життя — дві з половиною тисячі дівчат. Спочатку хлопці, а потім дівчата вийшли на подіум, де після молитви отримали благословення з рук кардиналів та єпископів, що було підтвердженням дбання Церкви про їхнє покликання й турботи про його остаточне розпізнання та утвердження.
На наступні п’ять днів після зустрічі покликань ми, розпрощавшись із гостинними бразилійцями й парафією св. Люсії, переїхали жити в хостел на Копакабані, звідки наша група відвідувала різні куточки Ріо. Ми були на горі Корковадо — під славнозвісною статуєю Христа Спасителя. Навколо Корковадо росте найбільший у світі міський заповідник із тисячами видів рослин, а з гори відкриваються захопливі краєвиди на місто й океан.
Також ми були у ботанічному саду Ріо-де-Жанейро, де зібрана одна з найбільших колекцій екзотичної флори з різних куточків світу.
Особливою подією були відвідини духовної семінарії «Редемпторіс Матер». Прийняли нас надзвичайно гостинно (з українськими піснями включно!) Ректор семінарії — о. Маркос Андрес, висвячений в Варшаві, під час навчання у семінарії три роки був на місійній практиці в Україні — звідси й сентимент.
Для нас була підготовлена Євхаристія в семінарійній каплиці, а потім вечеря, де ми могли поспілкуватися і поділитись враженнями.
А ще ми були в старій мальовничій дільниці міста — св. Тереса, на порожньому в цей некарнавальний період року Самбадромі, найбільшому у світі стадіоні — Маракана. Щодня були на пляжі, купались, засмагали і смакували кокосовим молоком.
Ще під час перебування Папи ми побували в здоровезній, схожій на індіанську піраміду катедрі, молилися в старому, з часів Колумба, монастирі францисканців. Якраз у тому монастирі ми зустріли групу українців із бразилійської діаспори. Деякі з них — третє покоління народжених у Бразилії — вже слабенько розмовляли українською, але все одно ходили з жовто-блакитним прапором.
Варто також згадати, що одного разу на Копакабані, побачивши жовто-блакитний стяг, до нас підійшов симпатичний український священник з австралійської діаспори. Розпитував, цікавився, розповідав про себе, дивувався, чому так мало видно українських прапорів, бо ж в Бразилії живе близько п’ятсот тисяч українців, і в сусідній Аргентині багато. А на кінець, почувши, що з нами є двоє смаглявих українських бразилійців — ми, жартуючи, мали на увазі Хобсона і Лукаса — і, видно, добре не зрозумівши, про кого мова, з характерним акцентом підсумував: «Вші ми ріжьні, але вші ми українчі!» Це була фраза дня!
Ще однією незабутньою подією для нашої групи паломників стало вінчання. Пара наречених із Києва вирішила одружитися під час нашого перебування в Ріо.
Церемонія відбулася в капличці одного з храмів неподалік нашого хостелу. Після привітань молодята запросили нас на святкування до одного з ресторанів на узбережжі. Після пісень і забави вечір закінчився спільними фото на березі океану.
Такі загальні нариси нашого паломництва на Всесвітній день молоді‑2013 і зустріч із Папою. Кожен з присутніх набув власний досвід цієї події. Для кожного, своєю мірою, він залишиться незабутнім і, сподіваюся, для кожного —й не обов’язково тільки для учасників — ВДМ сприятиме нагоді відкрити або зміцнити особистий зв’язок із Христом.
*
22 вересня 2013 року на 76 році життя заснув у Господі один з учасників нашого паломництва — професор Мар’ян Мацєєвський. Професор полоністики Католицького університету в Любліні, керівник кафедри літератури Просвітництва і романтизму, видатний знавець творчості А. Міцкевича і Ю. Словацького. Людина, яка, зробивши блискучу наукову кар’єру, віддала своє життя проголошенню Доброї Новини. Бувши першим катехістом і відкриваючи Неокатехуменальну Дорогу в Грузії, Словаччині, Литві, він понад двадцять років до останку був мандрівним катехістом в Україні, віддзеркалюючи своїм життям і покорою любов Бога. Для автора статті це один із кільканадцяти найдорожчих людей в житті… Всіх сердечно прошу пам’ятати про нього в молитві. Хай з Богом спочиває!
За допомогу в підготовці статті до публікації, а також за вибір фотографій, сердечно дякую моїй дорогій сестрі Юлі Кащук.
фінансово.
Щиро дякуємо!
