Про красу

Як не бачу — душа мре, а побачу — з душі пре.
Народне прислів’я.

Хто знає німецьку? Що означає «Lebensraum»? Щедрий дядько Google сказав мені, що це «життєвий простір».

Наш зовнішній і внутрішній життєвий простір, сама людська сутність сконструйовані на основі певного принципу. Цей принцип зветься — lex naturalis (навіть без дядька Ґуґла знаємо, що це природне право).

Наступне. Складовою сущого, проявами його цілісного існування, є правда, добро і краса. Це різні складові, прояви існування єдиного буття.

Це уточнення термінів. Тепер щодо сформулювання проблеми.

Через медійний Lebensraum наш внутрішній Lebensraum здригається від відомостей про якусь несусвітенну фразу або витівку знаного співака чи актора. Співак або людина мистецтва говорять чи роблять щось, що викликає великий резонанс. Було таке? Було. І не раз. Тоді з’являється питання: чому, коли слухаєш інтерв’ю або спостерігаєш за діями якоїсь зірки, знаної, дуже милої, симпатичної, приємної на вигляд… — потім маєш неприємне враження або розчарування на зразок: як так можна було сказати? Як туди можна їздити? Як так можна думати? Як можна мати такі погляди? Як так можна робити? Розлучення? Скандал? Вульгарщина? Істерика? Ну і так далі.

Два пояснення, які мені поточно вдалось почути, — що люди творчі це не завжди люди розумні, а також те, що за комуністичних часів мистецтво служило ідеології, тому ми й досі приділяємо словам людей мистецтва неспівмірну вагу і робимо з них моральних авторитетів. О! Це слово-ключ: моральний авторитет. Так! Для нас людина мистецтва — це авторитет, і моральний зокрема. Згадайте фронтменів найпопулярніших українських гуртів (і не тільки). Схоже, комуністична ідеологія тут ні до чого.

Чому так діється? Розберімося.

Виявляється, все серйозніше, ніж здається, — але теж пахне маніпуляцією або помилкою.

Прагнення наділяти людей мистецтва моральним авторитетом спирається на властивості людської природи. Як це відбувається? Є згадана вже тріада правди, добра і краси як проявів єдиного, внутрішньо несуперечного існування сущого або буття (в цьому тексті не буде детального аналізу розуміння трансценденталій в історії філософії. Ми спробуємо лише подивитись на природу людини, використовуючи подані категорії).

Таким чином, природним, внутрішнім порухом людина єднає у щось ціле правду, добро і красу. Ці категорії у нашій свідомості часто стають замінними й рівнозначними. Правда завжди добра. Краса завжди добра. Добро завжди правдиве. Добро завжди красиве. В українській мові це навіть знайшло свій прояв на рівні певних словосполучень. Наприклад, до дитини, хвалячи, говориться: «гарна дівчинка», «гарний хлопчик», маючи на увазі не «красива дівчинка», «красивий хлопчик», а «хороша, добра, добрий, молодець». Хтось щось «негарно зробив», «негарно вчинив». А мається на увазі «недобре», «погано», а не «неестетично».

Оскільки правда та й досить легко єднаються в різних конфігураціях, то і красу хотілося б до них автоматично приєднати. Однак із красою потрібно бути обережнішим, бо можливість помилки — і, відповідно, маніпуляції — тут більша.

Світ і ми створені за Божим велінням, і природний закон — це вираження ладу зовнішнього та внутрішнього Lebensraum. Але в цей добрий (насамперед внутрішній) світ вкралися розруха і поділи — внаслідок первородного гріха. Гармонія почала шкутильгати і те, що було цілісним, більшою чи меншою мірою, стало розбитим на частини. Краса, яка мала гармонійно поєднуватися з правдою та добром і служити їм, внаслідок людської свободи і можливості творити часто віддаляється від такої спільноти й починає служити неправді та злу, — а ми цього не помічаємо і бездумно приймаємо її до себе з лихими байстрюками. Звідси й болісне розчарування. Ну бо як красива людина, на яку не надивишся, може бути лихою? Це таке прикре. Як хтось, хто творить красу, може бути паскудним кривдником? Як хтось, хто чудово грає і співає і чийого від співу хочеться плакати або гукати з радості, сам є капризним егоїстом? Як гарна дівчина може бути, м’яко кажучи, примітивною?

Це особистісний, екзистенційний рівень, який часом можна помітити і на який велику увагу звертали Г. Сковорода, М. Гоголь, Ф. Достоєвський (Гоголь, наприклад, замислювався, як людині перейти від досконалого мистецтва до досконалого життя в його релігійному вимірі, а Достоєвському приписують вирвану з контексту фразу про те, що краса врятує світ). Але є інший, загальніший рівень, де красу змушують вдавати, ніби вона поєднана з правдою і добром, і використовують для наживи (прояви шоу-бізнесу) або ідеологічного закорінення, як у разі цілко «радянської школи» маніпуляцій з боку мерзенного східного сусіда (сусідки?). Тут можна й наблизитися до відповіді, чому так важко розстатися з радянською спадщиною, чому є «ватники». Бо за часів радянщини мистецтво — не все, звісно, — на конвеєрній основі служило ідеології, а серед навколишньої огиди траплялися промені справжньої краси, які сильно сколихували емоції та прив’язували людину до переконаності в правді та добрі того, що діється. Пісні, музика, живопис, кіно, яке для кремлівського мрійника було «найважливішим із мистецтв», література і поезія сформували позитивний, але брехливий, збочений світогляд цілих поколінь.

Отож. Підсумовуючи. Правда, добро і краса мають бути єдині. Таким є задум. Але в наших реаліях духовних змагань буває по‑різному, і з трьох названих категорій особливо краса має фривольні тенденції. Тому з красою і мистецтвом, і з людьми краси й мистецтва, які їх творять, транслюють, несуть, представляють тощо — треба бути виваженим, не ототожнюючи їх автоматично з правдою і добром.

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.