Справа, радість, право та обов’язок проповідника-християнина – звіщати світові Добру Звістку про Христа. Про Його пришестя у світ, хресну смерть і воскресіння, про те, що це означає для нас, людей.
Якщо цю звістку вдалося комусь передати, якщо з допомогою Святого Духа хтось у неї повірив, – тоді, якщо спитають, можна вже й поговорити на тему «а чого саме прийняття цієї звістки як сенсу життя вимагає від нас особисто». Християнство – не збірник правил про те, коли і що не можна їсти, кому з ким не можна спати і т.д. Цей перелік правил займає навіть не десяте – сто двадцять п’яте місце у християнстві. І якщо душа (яка, за Августином, християнка у своїй природі) відкриває для себе сяючий світ Господа і Його надію, то вона сама шукатиме додаткові способи любити Господа і служити Йому, сама відкриє для себе красу цнотливості, красу стриманості, красу таїнств. Так закохані поспішають обмінятися обіцянками і клятвами.
" Християнство – не збірник правил про те, коли і що не можна їсти, кому з ким не можна спати
Але для цього вона, душа, має принаймні підозрювати, що за загатою кам’яних і квадратних, на перший погляд безглуздих заборон і відмов Є ДЖЕРЕЛО, заради якого все й виникло. Що є та краса, вічно юна і древня, яку «надто пізно» полюбив святий Августин.
Є речі, які не можна нав’язувати. Це як манна: якщо її збирати і накопичувати, вона гниє.
Віра – дивовижна квітка. Крізь товщу асфальту вона проростає. Наявність ворогів – справжніх ворогів і переслідувачів – укріплює її. Презирство до неї тільки дає їй сильніше сяяти. Кров мучеників – її насіння. Вбийте одного – на його могилі навернуться десятеро. Так вона діяла від початку: «ані меч, ні нагота, ні небезпека чи смерть» не страшні їй, бо її джерело – в Тому, чий трон є хрест смерті, чия корона – вінець терновий, чия слава – Його рани.
Ця квітка в’яне і вмирає тільки від примусу.
Справжній, хитрий і розумний ворог віри – один, але він і людей може використати задля своєї мети.
" Аби по-справжньому відвернути людей від Церкви, до неї треба примушувати ходити
Аби по-справжньому вбити цнотливість як концепт, одразу для всього покоління, його потрібно нав’язувати. Аби по-справжньому вбити в дитині молитву і спроби спілкування з Богом, потрібно силоміць тягати його до церкви, примушувати тихо бути на Службі, хоча їй більше за все хочеться вийти з цього задушливого й нудного приміщення на вулицю і погратися машинкою, або й просто поспати. Примушувати тримати піст перед Причастям і т.д.
Аби по-справжньому відвернути людей від Церкви, до неї треба примушувати ходити. Вимагати виконання її приписів – до зародження віри, де факто, для всіх і в обов’язковому порядку, незалежно від того, чи ти взагалі віриш у Христа, чи ні… і тим менше шансів, що коли-небудь повіриш.
За такого режиму витримають і вистоять лише найстійкіші. Коли гоніння – вистояли легше: тами виразніше видно, де правда.
Аби завдати реального удару правді, не потрібно її забороняти. Вона просочиться крізь щілини, вона зросте квіткою із сухої землі і, вирісши, стане ще сильніша. Пам’ятаєте, останнє радянське покоління, як ми навіть зі «Словника атеїста» вибирали біблійні цитати і смакували їх, як мед?
Аби завдати їй справжнього удару, її потрібно нав’язувати, годувати нею силоміць, поки не знудить. Із годящою приправою: «ми спасемось, а ти ні», а ще «я ж про тебе, паразите, турбуюся, про твоє спасіння».
Аби не дати людині пізнати захват таїнства Примирення, потрібно з дитинства носаками заганяти її в сповідальницю, і на роботі вимагати довідку про сповідь.
Пам’ятаєте той анекдот про Солженіцина: «Що ви, не треба його забороняти! Щоб його перестали читати, треба просто ввести його книжки до шкільного курсу…»
Істина покликана зробити нас вільними. Насильницьке нав’язування істини суперечить її власній природі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
