«L’Osservatore Romano» опублікувало 25 липня інтерв’ю з новим префектом Конгрегації віровчення, архиєпископом Герхардом Людвігом Мюллером.
Серед іншого він розповів про своє рішення стати священиком, про викладання богослов’я, єпископське служіння. А ще – що познайомився з Йозефом Ратцінгером і став його поважати, прочитавши його книжку «Вступ до християнства», яка вже 1968 р. була бестселером.
Розкажіть, будь ласка, про Ваше перше враження від призначення на посаду префекта Конгрегації віровчення.
Як член Конгрегації віровчення впродовж п’яти років, я мав нагоду брати участь у зустрічах з кардиналами та єпископами і бачив сумлінний та колегіальний підхід до праці. Завдання цієї дикастерії для мене не є незнайомими. Впродовж багатьох років я входив до складу Міжнародної богословської комісії і мав нагоду співпрацювати з іншими дикастеріями. Однак, загалом, багато речей виявились для мене новими і невідомими раніше. Потрібно буде трохи часу, щоби знайти свій шлях у складній структурі Курії. Звичайно, що, перш за все, для мене новою є роль префекта. Як член Конгрегації, я вивчав документи, підготовлені нею, та брав участь у консультаціях. Натомість тепер я маю щодня провадити її, правильно підготовлюючи та виконуючи рішення. Я вдячний Святішому Отцеві за висловлену мені довіру.
Проблеми, які можуть виникати, вельми значні з огляду на вселенськість Церкви. Потрібно відповісти на багато викликів, що виникають перед лицем певної занепалості духом, що поширюється у певних середовищах, і яка, однак, мусить бути подолана. Маємо також проблему груп – правих і лівих, як їх називають, – що забирає багато нашого часу і уваги. Тут легко може виникнути небезпека випустити з-під уваги головне завдання, яким є проголошення Євангелія і конкретне пояснення доктрини Церкви. Ми переконані, що не існує альтернативи об’явленню Бога в Ісусі Христі. Одкровення відповідає на великі питання людей усіх часів. Яким є сенс мого життя? Як мені знести страждання? Чи є надія поза смертю, враховуючи, що життя коротке і складне?
Ми принципово переконані, що недостатньо світського та іманентного бачення. Самі ми не можемо знайти переконливої відповіді. Саме тому Одкровення є звільненням, враховуючи, що ми не мусимо шукати відповіді за всяку ціну. Однак наші здібності достатньо великі, щоб зробити людину capax infiniti («здатною до нескінченного» – ред.). Безконечний Бог явив себе нам у Христі. Христос є відповіддю на наші найглибші запитання. Саме тому ми прагнемо йти в майбутнє з радістю і силою.
Ви б не розповіли нам щось про себе, родину, навчання, Ваш досвід як науковця і доцента богослов’я, як єпископа?
Майже 40 років мій батько був простим працівником «Opel» в Рюссельсхаймі. Ми жили поблизу, в Майнц-Фінтені, невеликій місцевості, заснованій римлянами. І сьогодні там є руїни водопроводу, який вони побудували. Мешканці Майнцу свідомі цієї спадщини і пишаються нею. Римський горизонт у серці Німеччини залишив свій знак. А коли людина є католиком, то ці дві реалії автоматично пов’язуються. Моя мати була домогосподаркою. Я дуже вдячний своїм батькам, що нормально виховали мене, з людської точки зору, не перебільшуючи в тому чи тому напрямку. Ми зростали у католицькій вірі та її практикуванні, у нормальному балансі між свободою і зв’язками, із чіткими принципами. І до сьогодні я цілком погоджуюся зі своїми батьками.
Потім настав період богословського навчання, під час якого я осягнув глибший вимір віри. Важливими у моєму виборі стати священиком були зустрічі зі священиками, які провадили зразкове духовне життя і були інтелектуально вишколені. З цієї точки зору для мене ніколи не існувало протиріч між тим, щоб бути священиком і займатись наукою. Я завжди був переконаний, що католицька віра відповідає найвищим інтелектуальним вимогам, і що ми не повинні ховатися. Церква може хвалитися багатьма великими постатями в історії культури. Через це ми можемо сміло відповідати на виклики, що їх нам ставлять природничі науки, історія, соціологія та політика. Віра характеризується великою відкритістю. Це особисті стосунки з Богом, які несуть в собі увесь скарб мудрості. Саме тому наш обмежений розум завжди стремить до нескінченного Бога. Ми завжди можемо усвідомити щось заново і ще глибше зрозуміти багатство Одкровення. Ми ніколи не зможемо вичерпати його.
Як єпископ, я продовжував наголошувати семінаристам, що автентичність покликання до священства потребує зустрічі зі справжнім священиком. Віра починається з особистих зустрічей, починаючи від батьків, священиків, друзів, парафії, дієцезії, у цій великій родині, якою є Вселенська Церква. Ми не повинні боятися інтелектуального протистояння; наша віра не сліпа, її неможливо применшити раціоналістичним способом. Я сподіваюся, що кожен матиме досвід, схожий з моїм: просто і без проблем ідентифікувати себе з католицькою вірою та її практикуванням. Це – найпрекрасніше.
Папа Бенедикт доручив Вам дбати про його «Gesammelte Schriften» (зібрання творів – ред.). Він також передав Вам свою римську квартиру, де жив як кардинал Ратцінгер до конклаву 2005 року і де ще досі зберігається багато його книжок. Як Ви познайомилися з Йозефом Ратцінгером?
Ще молодим студентом я прочитав його книжку «Вступ до християнства». Вона вийшла 1968 року, і ми всотали її, як губка. В ті роки, до речі, у семінаріях була наявна невпевненість. А в цій книжці визнання віри Церкви пояснюється дуже переконливо, аналізується з допомогою розуму і майстерно пояснюється. Це важлива тема, яка характеризує всю богословську працю Йозефа Ратцінгера: fides et ratio, віра і розум. Пізніше я познайомився з ним особисто і навчився цінувати Ратцінгера. Він багато підтримував мене у праці доцента і єпископа. Я б описав його як старшого друга, оскільки він старший від мене на ціле покоління. Своїм приїздом до Рима я абсолютно не хочу обтяжувати його різноманітними питаннями. Моє завдання – звільнити його від частини роботи і не представляти йому проблеми, які можливо вирішити на нашому рівні.
“ Ми не повинні боятися інтелектуального протистояння; наша віра не сліпа, її неможливо применшити раціоналістичним способом. Я сподіваюся, що кожен матиме досвід, схожий з моїм: просто і без проблем ідентифікувати себе з католицькою вірою та її практикуванням. Це – найпрекрасніше.
Невдовзі після завершення Собору Павло VI реорганізував Святий Офіцій у Конгрегацію віровчення. Яке Ваше ставлення до цієї зміни, і якою є роль дикастерії сьогодні?
Церква, перш за все, є спільнотою віри; отже, виявлення віри є найбільшим добром, яке ми маємо передавати, проголошувати і захищати. Ісус довірив Петрові та його Наступникам універсальне вчительство, і саме цьому має служити дикастерія. Конгрегація віровчення відповідає за те, що стосується усієї Церкви в глибині: віру, яка приводить нас до спасіння і єдності з Богом та поміж нами.
Я вважаю, що найважливішим аспектом реорганізації дикастерії були не відносини з іншими інституціями Святого Престолу, а швидше головний напрям її праці. Папа Павло VI хотів, щоб на передовій був позитивний аспект: Конгрегація має, перш за все, поширювати віру і робити її зрозумілою, і це – вирішальний фактор. До цього додається те, що віру слід захищати від помилок і девальвації. От і зараз ми потребуємо віднови надії та знаків. Якщо поглянемо на світ, особливо на європейські країни, які мені найкраще знайомі, то побачимо багато політиків й економістів, які роблять надзвичайні речі; але вони не є тими, на кого слід орієнтуватися, коли йдеться про передачу надії та довіри. І саме в цьому я бачу одне з важливих завдань Конгрегації і Церкви загалом: ми повинні заново віднайти віру і зробити так, щоб вона знову засяяла як позитивна сила, як сила надії та потенціал для подолання конфліктів і напружень, а також продовжувати спільно визнавати віру в Триєдиного Бога.
Турбота Папи про проголошення віри виразилась також у встановленні Папської Ради зі сприяння новій євангелізації та проголошенні Року Віри. Якими є плани Вашої дикастерії?
Віра реалізується у Службі Божій, у християнському житті, в родині. Насправді, ми не можемо робити більше, ніж надавати підтримку. Вже написано багато важливих текстів для дітей, молоді та дорослих, а також богословських праць і документів Учительського Уряду. Синод єпископів, що наближається, має надати учасникам та всій Церкві нового поштовху для передачі віри. Я вважаю своїм особистим завданням підбадьорювати єпископів і богословів у цій справі. Господь сам сказав до Петра: утверджуй своїх братів і сестер. Це особливо стосується Папи, але не лише його. До речі, для тих, хто займається проголошенням, важливо бути «на території віри», сягати її джерел, Святого Письма, Отців Церкви, документів Соборів та понтифіків, великих богословів і духовних письменників. Там, де це не відбувається, все безплідне і порожнє.
Як єпископи у дієцезіях, як священики, що дбають про душі, ми бачимо реальних людей у конкретних ситуаціях життя. Ми не можемо звіщати їм Євангеліє, якщо не любимо їх і не бачимо, що кожен з них є таємницею, на образ і подобу Бога. Ми маємо продовжувати повторювати, що Христос помер на хресті за нас усіх. Ми усвідомлюємо, що наше покликання – бути друзями Бога і таким чином довідуватися, до якої надії ми насправді призначені. Таким чином із серця зникають сумніви. Атеїсти й вороги Церкви мали б запитати себе – ймовірно, в дусі самокритики, чи вони можуть запропонувати сьогочасній людині засоби для спасіння.
У Вас багато контактів із Латинською Америкою. Як розпочалися ці відносини?
Я часто їздив до Латинської Америки, в Перу та інші країни. 1988 року мене запросили взяти участь у семінарі Ґуставо Ґуттьєреса. Я поїхав туди з певним застереженням як німецький богослов, а також через те, що мені були добре відомі дві заяви Конгрегації віровчення щодо теології визволення (1984 і 1986). Однак там я зрозумів, що необхідно розрізняти помилкову теологію визволення і правильну. Я вважаю, що кожна хороша теологія має справу зі свободою і славою дітей Божих. А змішування марксистської доктрини про самовідкуплення зі спасінням, дарованим Богом, слід відкинути.
У Європі, після ІІ Світової війни та диктаторства, ми будуємо нове демократичне суспільство також завдяки соціальній доктрині Церкви. Як християни, ми мусимо наголошувати, що саме завдяки християнству в наших Конституціях представлено цінності справедливості, солідарності та гідності людини. Я родом із Майнца. Там на початку ХІХ ст. жив один визначний єпископ, барон Вільгельм Еммануїл фон Кеттелер, учасник започаткування соціальної доктрини. Католицьке дитя Майнца має в крові соціальну пристрасть, і я цим пишаюся.
Саме з таким кругозором я прибув у Латинську Америку. Впродовж 15 років я щороку проводжу там два-три місяці, живучи в дуже простих умовах. На початку для громадянина центральної Європи це вимагає великих зусиль. Однак якщо познайомишся з людьми і побачиш, як вони живуть, то можеш це прийняти. Я також їздив у Південну Африку з нашим «Domspatzen» – хором, яким брат Папи диригував упродовж 30 років. Я мав нагоду провести конференції в кількох семінаріях та університетах, не лише в Латинській Америці, а й у Європі та Північній Америці. І ось що я зміг відчути: ти всюди вдома; там, де є вівтар, там присутній Христос; там, де є ти, ти є частиною великої Божої сім’ї.
“ Людина не може виголосити три монаші обітниці, а потім не сприймати їх всерйоз. Неможливо також посилатися на традицію Церкви, а потім приймати лише певні її частини.
Що Ви думаєте про діалог із лефевристами та монахинями зі Сполучених Штатів?
Для майбутнього Церкви важливо подолати ідеологічні сутички, не зважаючи на їх походження. Існує лише одне одкровення Бога в Ісусі Христі, яке було довірене всій Церкві. Саме тому не ведеться переговорів щодо Слова Божого, і неможливо вірити й не вірити водночас. Людина не може виголосити три монаші обітниці, а потім не сприймати їх всерйоз. Неможливо також посилатися на традицію Церкви, а потім приймати лише певні її частини.
Для Католицької Церкви абсолютно очевидно, що чоловік і жінка мають рівне значення: це зазначається вже при створенні та підтверджується в спасінні. Людина не має емансипувати себе або створювати чи винаходити себе; вона вже емансипована і звільнена благодаттю Бога. Багато заяв стосовно допущення жінок до Таїнства Священства ігнорують важливий аспект священицького служіння. Бути священиком не означає створювати для себе якесь місце. Не слід вважати священицьке служіння певного роду позицією земної влади і гадати, ніби емансипація існуватиме лише тоді, коли всі зможуть цю позицію займати.
Католицька віра знає, що не ми визначаємо умов для прийняття до священицького служіння, і що за тим, що людина стає священиком, завжди стоїть воля і поклик Христа. Я закликаю всіх відмовитися від суперечок та ідеологій і заглибитись у доктрину Церкви. До речі, в Америці монахи і монахині робили надзвичайні речі для Церкви, для освіти і формації молоді. Христос потребує молоді, яка йтиме цим шляхом та ідентифікуватиме себе з власним фундаментальним вибором. Другий Ватиканський Собор підтвердив прекрасні речі для віднови монашого життя, а також для загального покликання до святості. Важливо зміцнювати взаємну довіру, а не працювати один проти одного.
Окрім Меррі дель Валя (1914–1930), дикастерію завжди очолювали італійці. Після 1968 – Шепер, Ратцінгер, Левада; і тепер призначили Вас. Що б мала означати ця тенденція?
На початку не було змоги частих подорожей, тому члени Курії походили з Рима й Італії. Сьогодні сучасні технологічні засоби допомагають нам більш конкретно жити католицизмом Церкви. Через те, що примат Папи пов’язаний із Церквою Рима, очевидно, що досі багато членів Курії – італійці. Інтернаціоналізація пов’язана з католицизмом Церкви. Вже за часів Імперії в Римі було багато християн, і навіть Пап, які походили з інших місць, наприклад, зі Сходу. Сьогодні, як тоді, ми в Церкві є членами однієї родини і мусимо, так би мовити, бути мотором істинного людського прогресу. Жодна інша організація, до речі, не має такого міжнародного виміру, який охоплює все людство. Хоч би де ми відправляли Євхаристію – ми поділяємо найінтимнішу частину наших переконань і маємо ту саму спільність життя з Христом, навіть якщо культура й мова відрізняються. Ми одразу відчуваємо, що є одним, що ми є членами одного тіла і разом становимо храм Божий. Це, в певному сенсі, є послідовним відчуттям П’ятидесятниці: ми походимо з усіх країн і можемо усі разом віддавати хвалу Богові, ми можемо чути своєю мовою єдине Слово Боже. Святий Дух промовляє до нас мовою любові, яка об’єднує усіх нас у Бозі, нашому Отці.
За матеріалами: catholicnews.org.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
