Валентин Бебік, директор Департаменту дистрибуції гуманітарної допомоги «Карітасу України», розповідає про їхню діяльність у той час, коли країна знову зазнає масованих обстрілів.
Ідеться про допомогу поблизу фронту для тих, хто має труднощі з прихистком і гарячою їжею. Розмову публікує Vatican News.
У ніч проти 9 січня 2025 р. російські війська вкотре здійснили масований обстріл України, атакувавши енергетичну інфраструктуру та житлові будинки. Внаслідок атаки на Київ четверо людей загинули, щонайменше 26 отримали поранення. Російського удару зазнав також об’єкт критичної інфраструктури на Львівщині. В суботу, 10 січня, пресслужба Київської міської адміністрації повідомила, що в столиці запроваджено аварійне відключення електроенергії. Зупинено роботу систем водопостачання, теплопостачання, електротранспорту.
З настанням зими та постійними російськими обстрілами енергетична криза в Україні перетворилася на одну з найгостріших проблем. Багато людей змушені жити без опалення, часто зовсім поруч із лінією фронту, і виживання стає щоденною боротьбою. Валентин Бебік розказує про труднощі, з якими стикаються найбільш уразливі верстви населення. Він наголосив на важливості гуманітарної підтримки та міжнародної солідарності, підкреслив відданість працівників «Карітасу», які щодня працюють на передовій гуманітарних викликів.
— Якими тепер є основні напрямки гуманітарної допомоги?
— Зрозуміло, що зараз пріоритет — зимівля. Ми зробили добру підготовку: підготовка до зимування насправді починається з осені, коли плануються проєкти, шукається фінансування. Ті громади, ті люди, які перебувають близько до лінії фронту — умовно це 0-30 км, — отримали гранти на придбання опалювальних матеріалів, отримали опалювальні матеріали в натуральному вигляді. І тепер ми зосерелжуємось на тому, що ще не встигли зробити або чого не передбачили. От зараз, зважаючи на енергетичну кризу, — окрім допомоги, яку надаємо постійно, щн робимо дистрибуцію і павербанків, і невеличких зарядних станцій типу EcoFlow.
Ми говоримо про 0‑30 кілометрів як пріоритет, бо там населення найбільш уразливе. Багатьох людей вивозять в евакуацію. Знаємо, що чимало населених пунктів потрапили під примусову евакуацію, бо там небезпечно перебувати. «Карітас України» також бере в цьому участь. Ми приймаємо людей у транзитних центрах, відправляємо їх далі, в місця тимчасового перебування. Залежно від категорії, в нас є кілька типів таких місць. Також надаємо допомогу в більш безпечних територіях — умовно безпечних, бо сьогоднішній [ред. — 9 січня] обстріл Львівської області показав, що в нас немає безпечних територій: усі під загрозою, і будь-який регіон або населений пункт може опинитися без електропостачання і без теплової енергії, без опалення. Тому «Карітас України» працює в усіх регіонах, але контекст допомоги є різним.
— Повномасштабна війна в Україні триває майже чотири роки, і відомо, що гуманітарні допомога з‑за кордону значно зменшилася. Чи вистачає вам ресурсів, щоб відповідати на потреби людей?
— Ми належимо до міжнародної спільноти, яка допомагає людям в Україні. Маємо фінансування як приватне, так і інституційне — від держав. Але цих ресурсів недостатньо. І це одне з наших невеличких завдань: зробити так, щоб люди, працівники «Карітасу», приймали цю реальність — ми не можемо допомогти всім. Ми фокусуємося на найбільш уразливих верствах населення і скеровуємо допомогу туди. Не забуваємо нікого, без дискримінації за будь-якою ознакою. Але наш фокус — це найбільш уразливі верстви населення. Якщо зараз говорити про цю енергетичну кризу, наприклад, — останній обстріл залишив без електропостачання Запоріжжя і Дніпро, включно з лікарнями, зокрема ті медичні заклади, де люди перебувають у реанімаційних відділеннях; то ми розуміємо, що це найбільш уразлива група населення: або малі діти, або хворі люди, які перебувають удома. Це ті групи, на яких ми зосереджуємося. Тому — так, ресурсів недостатньо. І, напевно, неможливо сказати, що їх колись буде достатньо. Бо що довше триває ця війна, то більше зростає кількість людей, які належать до уразливої верстви населення.
— Що означає жити в цей час в Україні, особливо в холодну пору? Я вже не кажу про уразливих, а, наприклад, про середньостатистичну людину в Києві.
— Важко це описати. Я дуже часто їжджу в населені пункти близько до лінії фронту. І люди там, які без опалення, мерзнуть і навесні, і восени. Тобто коли в квартирах або будинках температура +5 чи +7, і це триває днями й ночами, — люди постійно мерзнуть. Коли приходить зима і ще й трапляються обстріли, яких дуже багато, то люди залишаються без даху над головою, без вікон, і обігріваються як можуть. От я зараз у Києві. У Києві також важко, багато зруйнованого. Насправді мене це досі вражає, попри те, що це триває вже стільки років. У такому великому місті, як Київ, я бачу райони, розбиті ракетними обстрілами. Я розумію, як людям важко; але в малих громадах людям набагато важче, бо в них немає ресурсів для того, щоби знайти собі прихисток, тепло, зігрітися, поїсти гарячого.
Зараз важко переоцінити важливість гарячої їжі. Коли до наших транзитних центрів привозять людей із сіл, близьких до лінії фронту, — люди іноді плачуть від того, що отримали гарячу їжу, першу за кілька тижнів. Бо якщо немає газу, а людина живе в місці, де немає дерев — уже всі дерева повалені, порубані, — то вона їсть те, що може. І коли навіть отримує порцію макаронів швидкого приготування, то в неї виникають дуже сильні емоції.
Дерева під час обстрілів зносить осколками. Місцеві мешканці використовують ті дерева, які можна використати, для опалення. Я роками працював у Краматорську, Покровську, Авдіївці; неможливо уявити, що в якийсь момент вони можуть стати просто пустелею, мертвим містом. Але вони такими стають — і це щось неприродне.
— Ви спілкуєтеся з багатьма людьми з різних регіонів. Що б Ви могли сказати загалом про моральний стан людей?
— Якщо говорити про стан бенефіціарів — тобто людей, які потребують допомоги, — то він важкий. Я бачив тих, кого евакуйовували. Ми намагаємося спілкуватися з людьми, щоб як «Карітас» мати дані для оцінки потреб, для моніторингу; щоб інтегрувати їх у найбільш кризові території. Але як ми можемо опитувати про потреби людину, яка навіть говорити не може після того, як її вивезли? Це недоречно. Її треба просто обігріти, нагодувати, дати спокій на кілька днів, а вже потім, можливо, із нею можна говорити.
«Карітас Краматорськ» зараз займається евакуацією в Донецькій області. Ми з ними говорили: «Як ви бачите перспективи на 2026 рік?» Відповідь мене вразила, хоч вона і була очевидною: «Нам би дожити до завтра», — сказали працівники організації. І я розумію, що є розмови про стратегічне планування, відновлення України тощо; але від людей, які перебувають у процесі фізичного виживання, у постійних намаганнях утримати себе внутрішньо в якомусь робочому, живому стані, ми цього не почуємо. Бо їм треба дожити до завтра — і це все. Не потрапити під удар; спробувати допомогти іншим людям. Щоразу, опиняючись на сході України з нашими організаціями, я просто в захваті від них: це чудові люди, чудові директори-священники.
— Що Ви хотіли би сказати читачам і слухачам у різних країнах світу?
— Користуючись нагодою, хочу висловити величезну вдячність усім, хто допомагає Україні. Величезна вдячність за ту солідарність. Коли відчуваєш підтримку через спілкування, через візити чи різні проєкти — це чудово! Ти розумієш, що християнський світ — це справді світ братерства, де люди підтримують одне одного. Тому велика вдячність і людям, і Богові — за те, що Він створив світ таким, у якому можна відчути те, що дає християнство людям.
— Знаючи, що Ви перебуваєте в Києві — місті, яке сьогодні вчергове зазнало обстрілів, — вражає почути від Вас слова вдячності «за такий світ»…
— Якщо їсти постійно торти, то ніколи не відчуєш солі цього життя. На жаль, так влаштовано: часто для того, щоб ми відчули Божу силу, нам треба опинитися в якійсь біді. Там, де людських сил замало, щоби врятуватися, вийти з цього, — там людина справді відчуває Боже втручання. Я бував у таких ситуаціях, коли людина не змогла б урятувати, а Бог рятує.
фінансово.
Щиро дякуємо!
