Завершуючи майже 8-річне служіння на Апостольському Престолі, Бенедикт XVI подякував Богу і людям за отримані благодаті та за доброту. Папа запевнив, що продовжуватиме молитися за Церкву та попросив вірних молитися за себе і за кардиналів, які обиратимуть наступника. Себе і всю Церкву Святіший Отець довірив Матері Бога і Церкви.
Люди на площі зустрічали Понтифіка довгими оваціями. Близько 150 тисяч мирян, богопосвячених осіб та священиків прийшли сьогодні, 27 лютого, послухати останню загальну аудієнцію Папи Римського Бенедикта XVI.
Перед аудієнцією, серед майоріння прапорів з усього світу, відкрита автомашина із Святішим Отцем зробила велике коло серед зібраних, які з овацією зворушено вітали Папу, піднімаючи транспаранти, на яких різними мовами висловлювали вдячність, любов і близькість до Бенедикта ХVІ.
На початку аудієнції був прочитаний уривок з Послання святого апостола Павла до Колосян, і саме до цих слів нав’язав свою катехизу Вселенський Архиєрей. Ось повний текст загальної аудієнції Папи:
Як апостол Павло в біблійному тексті, який ми щойно почули, також і я відчуваю в своєму серці, що, насамперед, повинен подякувати Господеві, що провадить Церкву та дбає про її зростання, Який сіє Своє слово і, таким чином, збільшує віру Свого люду. У ці хвилини моя душа розгортається, щоб обійняти всю Церкву, розсіяну у світі; я дякую Богові за «новини», які протягом цих років Петрового служіння я зміг отримати, стосовно віри в Господа Ісуса Христа, і стосовно любові, яка дійсно поширюється в Тілі Церкви, і оживляє її до життя в любові і в надії, що відкривається і спрямовується в напрямку життя в повноті, в напрямку небесної батьківщини.
Відчуваю, що усіх в молитві несу в майбутність, що належить Богові, куди збираю кожну зустріч, кожну подорож, кожен апостольський візит. Все і всіх збираю в молитві, щоб ввірити Господеві: адже маємо повне усвідомлення Його волі, з усім знанням та духовною мудрістю, щоб ми могли поводитись у спосіб, гідний Бога, Його любові, приносячи плід в кожному доброму ділі» (пор. Кол 1,9-10).
У цей момент у мені існує велика довіра, бо знаю, знаємо ми всі, що Слово істини Євангелія є силою Церкви, є її життям. Євангеліє очищає й оновлює, приносить плід там, де громада віруючих його слухає і приймає Божу благодать в істині та в любові. У цьому полягає моє довір’я, у цьому полягає моя радість.
Коли 19 квітня майже вісім років тому я погодився прийняти Петрове служіння, то мав цю стійку впевненість, яка мене завжди супроводила. Впевненість, що випливає з життя Церкви та Божого слова. Тоді, як я це вже висловив багато разів, слова, які прозвучали в моєму серці, були наступними: Господи, чому Ти від мене цього вимагаєш? Чого саме Ти в мене просиш? Це ж великий тягар, який накладаєш мені на плечі, але якщо Ти в мене це просиш, за Твоїм словом закину сіті, впевнений, що Ти мене провадитимеш, з усіма моїми слабостями. І по восьми роках можу сказати, що Господь мене провадив, був близько мене, я міг щоденно відчувати Його присутність. Це була частина шляху Церкви, що мала хвилини радості і світла, але також і нелегкі моменти; я відчував себе як святий Петро з Апостолами в човні на Галилейському озері: Господь дарував мені багато днів сонця та свіжого вітерцю, днів, коли риболовля була щедрою; були також і моменти, коли води були бурхливими і вітер – супротивним, і як протягом усієї історії Церкви, здавалась, що Господь спить. Але я завжди знав, що в цьому човні є Господь і я завжди знав, що човен не є моїм, не є нашим, але Його і Господь не дозволить, щоб він затонув; це Він його провадить, очевидно,також і через людей, яких Він вибрав, бо так цього бажав. Такою була і є впевненість, якої ніщо не може затьмарити. І саме тому сьогодні моє серце переповнене вдячністю Богові, тому що всій Церкві, також і мені, ніколи не бракувало Його підтримки, Його світла, Його любові.
Перебуваємо в Році віри, який я бажав, щоб зміцнити нашу віру в Бога у контексті, який, як здається, дедалі більше відсуває Його на задній план. Хочу звернутись до всіх із закликом відновити впевнену довіру до Господа, ввіритись Йому як діти в Божих руках, впевнені у тому, що ці руки завжди підтримують і це дозволяє крокувати кожного дня, навіть у труднощах. Прагну, щоб кожен почував себе любленим Тим Богом, Який віддав Свого Сина за нас і Який виявив Свою безмежну любов. Прагну, щоб кожен відчував радість бути християнином. В одній гарній щоденній ранішній молитві читаємо: «Поклоняюсь Тобі, Господи, люблю Тебе усім серцем. Дякую Тобі за те, що Ти мене створив, вчинив християнином…». Так, ми задоволені даром віри; це найцінніше добро, якого ніхто не може відняти! Дякуймо Господеві за це кожного дня, молитвою і послідовним християнським життям. Бог нас любить, але очікує, щоб також і ми Його любили!
Але не лише Богові хочу подякувати в ці хвилини. Папа не самотній у керуванні човном святого Петра, хоча й на ньому лежить першочергова відповідальність; та я ніколи не почувався самотнім в несенні радощів та тягарів Петрового служіння; Господь поставив поруч зі мною багатьох людей, які великодушно та з любов’ю до Бога і до Церкви, допомагали мені та були близькими. Насамперед вам, браття кардинали: ваша мудрість, ваші поради, ваша дружба були цінними для мене; мої співробітники, починаючи від Державного Секретаря, який вірно мене супроводжував протягом цих років; Державний Секретаріат та уся Римська Курія, як також всі ті, хто в різних ділянках служать Апостольській Столиці: існують численні обличчя, які не виходять на яв, які залишаються в тіні, але саме у тиші та щоденній відданості, в дусі віри і смирення, були для мене надійною та гідною довіри підтримкою. Окрема думка лине до Церкви Риму, моєї дієцезії! Не можу не згадати співбратів у єпископстві та священстві, богопосвячених осіб та увесь Божий люд: під час пастирських візитів, зустрічей, аудієнцій, подорожей я завжди відчував велику увагу та глибоку любов; але також і я всім та кожному бажав добра, без різниці, з тією пастирською любов’ю, яка є у серці кожного пастиря, передовсім, Єпископа Риму, Наступника Апостола Петра. Я щодня з батьківським серцем кожного з вас згадував у своїх молитвах.
Бажаю, щоб моє привітання та моя вдячність досягла усіх: серце Папи розширяється на увесь світ. Хочу висловити вдячність Дипломатичному Корпусу при Святому Престолі, який уприсутнює велику родину народів. Маю на думці і всіх тих, хто старається про добру комунікацію, дякуючи їм за важливе служіння.
Тепер хочу від щирого серця подякувати всім численним людям в усьому світі, які протягом останніх тижнів надіслали мені зворушливі знаки уваги, дружби й молитви. Так, Папа ніколи не самотній, і тепер я це відчуваю ще раз, настільки велично, що це зворушує серце. Папа належить усім, і багато людей почуваються близькими до нього. Це правда, що я отримую листи від великих цього світу – від Глав Держав та провідників релігій, від представників світу культури, тощо. Але я також отримую численні листи від простих людей, які пишуть у простоті серця та дають відчути свою любов, що зроджується із перебування разом з Христом у Церкві. Вони не пишуть до мене так, як пишеться, наприклад, до князя чи до когось великого, кого не знається. Вони пишуть мені, які брати та сестри, чи як сини або доньки, з почуттям щирих родинних зв’язків. Тут можна діткнутися рукою до того, чим є Церква – не організація, не асоціація для досягнення релігійних та гуманітарних цілей, але живе тіло, сопричастя братів і сестер у Містичному Тілі Ісуса Христа, Який усіх єднає. Саме так досвідчувати Церкву, могти майже доторкнутися руками до сили її істини та її любові, є причиною радості, в той час, коли багато-хто говорить про її занепад. Ми ж бачимо, наскільки Церква сьогодні є живою!
Протягом цих останніх місяців я відчув, що мої сили зменшилися, і я наполегливо в молитвах просив Бога просвітити мене Його світлом, щоб я прийняв найвірніше рішення, не для мого добра, але для добра Церкви. Я вчинив цей крок з повним усвідомленням його серйозності та новизни, але з глибоким спокоєм духа. Любити Церкву означає також мати відвагу приймати тяжкі і вистраждані рішення, завжди маючи перед собою добро Церкви, а не своє.
Дозвольте мені ще раз повернутися до 19 квітня 2005 року. Тяжкість рішення полягала також в тому, що від цієї хвилини і надалі я завжди і назавжди належний Господеві. Завжди, бо той, хто приймає Петрове служінння, вже не має жодної приватності. Завжди і повністю належить усім, всій Церкві. З його життя, так би мовити, повністю виривається приватний вимір. Я міг відчути, і дуже добре відчуваю тепер, що кожен отримує своє життя, коли його дарує. Раніше я сказав, що багато людей, які люблять Господа, люблять також Наступника святого Петра, симпатизують йому; що Папа справді має братів і сестер, синів і дочок в усьому світі, і що почувається безпечним в обіймах вашого сопричастя, тому що він вже не належить собі, належить всім, а всі належать йому.
«Завжди» є також «назавжди» – більше не існує повернення до приватного. Моє рішення про зречення з активного здійснення служіння не відкликає цього. Я не повертаюся до приватного життя, до життя подорожей, зустрічей, прийнять, конференцій, тощо. Я не залишаю хрест, але по-новому залишаюся біля Розп’ятого Господа. Не несу на собі владу уряду управління Церквою, але в служінні молитви, так би мовити, залишаюся у твердині святого Петра. Святий Бенедикт, ім’я якого ношу, буде мені в цьому великим прикладом. Він показав нам шлях до життя, яке чи активне, чи пасивне, цілковито належить Божій справі.
Дякую всім і кожному також за пошану та зрозуміння, з якими ви зустріли це настільки важливе рішення. Я й надалі супроводжуватиму шлях Церкви молитвами та роздумами, з такою самою посвятою Господеві та Його Обручниці, з якою я намагався дотепер переживати кожен день і з якими бажаю завжди жити. Прошу згадувати про мене перед Богом, і. насамперед, молитися за кардиналів, покликаних до дуже важливого завдання, і за нового Наступника святого Петра: нехай супроводжує його Господь Бог світлом та силою Свого Духа!
Призиваймо материнське заступництво Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матері Церкви, щоб Вона супроводжувала кожного з нас і всю церковну спільноту; ввіряємося Їй, з глибоким довір’ям.
Дорогі Друзі! Бог провадить свою Церкву, завжди підтримує її, а насамперед, у тяжкі хвилини. Ніколи не втрачаймо цього бачення віри, яке є єдиним правильним баченням шляхів Церкви та світу. Нехай у наших серцях, у серці кожного з нас, завжди буде радісна впевненість у тому, що Господь є поруч, Він нас не залишить, Він близько та огортає нас Своєю любов’ю. Дякую!»
За матеріалами: Радіо Ватикан
фінансово.
Щиро дякуємо!
