Учора,, 27 лютого, у Львові в книгарні Є відбулася презентація книги Бернара Лєкомта «Таємниці Ватикану».
Це захоплива розповідь про мало відомі історичні події з життя папської держави упродовж останніх ста років, що викликали і викликають численні дискусії, домисли, інтерпретації: від моменту, коли на світовій арені з’явився великий конкурент християнства – комунізм і аж до обрання папою Бенедикта XVI.
У цій книзі викладено сімнадцять цікавих історій про важливі для Церкви питання, серед яких:
- Чому Муссоліні створив Ватиканську державу,
- У чому насправді полягало мовчання Пія XII у справі нацизму,
- Чк Папу вплутали у найбільший повоєнний фінансовий скандал,
- Чому II Ватиканському собору загрожував крах,
- Чи справа Лефевра була справжньою схизмою,
- Що насправді спричинило смерть Папи Йоана Павла I,
- Хто мав намір убити Івана Павла ІI,
- Чому кардинал Ратцінґер не повинен був стати наступником Папи Йоана Павла ІІ?
Автор книги «Таємниці Ватикану», Бернар Лєкомт, є дуже відомим французьким журналістом, політологом і ватиканістом. І зокрема Ватикану та римським понтифікам Лєкомт присвятив левову частку свого життя. З-під його пера вийшов десяток книг, які були присвячені цій темі.
Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо», яке видало цю книгу, говорить: «Коли ми говоримо про Ватикан, можуть бути дві крайні позиції: з одного боку це така, напевно, пострадянська негативна опція сприймати Ватикан, як якусь політичну ледь не масонську організацію, яка овіяна різними таємницями і керує підпільними структурами. Але може бути ще одна крайня позиція: коли на Ватикан дивляться як на структуру чисто Божу, ідеальну, майже ангельську, і здається, що там працюють одні святі люди. А ця книга написана максимально об`єктивно, автор показує справжніх живих людей, які працюють і живуть а Апостольській столиці. І, наприклад, якісь рішення Пап, чи інших церковних достойників збоку можна оцінювати критично, а автор показує, з якими дилемами вони не раз зустрічаються, приймаючи ті важливі рішення».
Щодо слова «таємниці», вжитого у назві книги, то гості презентації, зокрема о. Юстин Бойко, прокуратор монастирів Студійського уставу УГКЦ при Апостольському Престолі, говорить, що автор не відкриває чогось таємного, а лише мало відомі факти і деталі важливих подій з життя Католицької Церкви.
«Таємниці Ватикану» написані у жанрі історичної публіцистики, тому, як каже Тарас Антошевський, історик, директор РІСУ, ця книга дуже легка для читання.
Так збіглося в часі, що презентація цієї книги відбулася саме напередодні останнього дня понтифікату Бенедикта XVI. Варто зазначити, що недавно оприлюднена заява Папи про зречення з престолу вже встигла обрости міфами і «таємницями», а добрим їх розвіянням може бути якраз останній розділ книги «Таємниці Ватикану» про обрання кардинала Йозефа Ратцінґера Папою. Ось фрагмент із нього:
«… На цьому етапі голосування Йозеф Рацінґер усвідомлює, що відбувається, і просить… щоби його не обирали! Через кілька днів він розповість про це під час авдієнції для своїх співвітчизників:
– Були молодші, ліпші кандидати. Я думав, що справа мого життя вже завершилася, а на мене чекають спокійніші роки. Коли під час голосування я поволі почав розуміти, що петля стягується, то просив Господа, щоби відвернув від мене цю участь, однак цього разу Він мене не вислухав!
Того ж дня Рацінґер розповідатиме, як один із кардиналів переказав йому щось, що нагадало його власну проповідь на тему слів: «Іди за мною!», які дуже багато означали для Кароля Войтили. Слова того кардинала звучали так: «Пригадай собі, про що ти говорив, і не відмовляй!».
Після обіду відбувається четверте голосування, вирішальне. Коли підрахунок карток із прізвищем «Рацінґер» сягає магічної кількости 77 голосів, усі підводяться і починають аплодувати. Потім підрахунок добігає кінця: 84 голоси! Усі аплодують стоячи. Невідомо, чи найбільші противники кандидатури Йозефа Рацінґера, кардинали Вальтер Каспер та Годфрід Даннелс, також аплодують. Однак справу вирішено. Кількість голосів за Берґольо зменшилася до 26. Кажуть, що під час перерви аргентинець дав зрозуміти, що не хоче брати на себе цього тягаря. Тому в лавах «реформаторів» вирішили віддати свої голоси за Рацінґера…»