Як папу вплутали у найбільший повоєнний фінансовий скандал
Ніхто не може служити двом панам. Не можете служити двом панам: Богу і мамоні (Див. Лк. 16, 13; Мт. 6, 24)
Лондон, 18 червня 1982 року. На березі Темзи, під мостом Блекфрайарз на риштуванні, поліція знаходить тіло 62-річного Роберта Кальві, директора великого італійського банку. Кілька днів тому цей чоловік поспішно виїхав з Італії, бо його справи зазнали краху. Самогубство видавалося очевидним і зрозумілим. Якби не одна деталь: у кишенях штанів померлого знайшли пачки доларів та половину цеглини. Це знак масонів. Чи самогубець справді хотів залишити якусь таємну інформацію? А може, хтось мав намір звинуватити його у приналежності до масонів? Якщо так, то йдеться про вбивство. Назва мосту підтверджує цей натяк: «чорні брати» – так італійською називають масонів. Суцільна загадка… Що це: вбивство чи самогубство? Якщо це справді злочин, то йшлося про розбори між масонами – чи злочинці навмисне так інсценізували вбивство, аби всі цьому повірили?
Наприкінці червня, коли британська МІ5 лише розпочала розслідування, «Banco Ambrosiano», яким керував Роберто Кальві, оголошує про банкрутство. Це страшенний скандал, адже та фінансова установа є основним приватним банком в Італії. Оголошені збитки сягають понад мільярд доларів. Душе швидко по свої гроші зголошуються кредитори. Уповноважені групи кількох закордонних банків вимагають повернути їхні вклади на суму 600 мільйонів доларів, а також надають «гарантійні листи», які видав… Ватикан! Це викликає у слідчих остовпіння. У британських та італійських засобах масової інформації – потрясіння. Що зробить папа з цією мерзотною аферою?
Гучний скандал
Під час слідства вже незабаром з’ясовується, що «Instituto per le Opere di Religione» (IOR) (Інститут релігійних справ), який також називають Ватиканським банком, разом із «Banco Ambrosiano» брав активну участь у фінансуванні десяти фіктивних спілок. Майже всі з них були зареєстровані на Панамі. Ватиканський банк у 1942 році заснував папа Пій ХІІ, щоб управляти коштами, які належать не Церкві, а місіям, згромадженням, рухам Католицької акції, працівникам Ватиканської держави тощо. Впливи Ватиканського банку різнобічні. Витрати – невідомі. У Ватикані не прийнято говорити про величину даровизни чи пожертви, і всі залишаються тактовними, коли йдеться про надання допомоги тій чи іншій єпархії із країн третього світу. Якими сумами володіє банк? Цього не знає ніхто. Навіть його президент Пол Марцінкус.
Марцінкус! Це прізвище повторюють усі прес-редакції цілого світу. Той, хто отримає псевдонім «банкір Господа Бога», наразі дає свідчення щодо цих таємничих банківських справ і стверджує, що закордонні спілки вигадав Роберт Кальві для того, аби гарантувати повернення величезних сум, які Ватикан позичив «Banco Ambrosiano». Для фінансування цих спілок Кальві узяв позику на суму 600 мільйонів доларів у закордонних банків (які тепер вимагають повернення цих коштів) і попросив монсеньйора Марцінкуса підписати гарантійні листи, в яких ішлося про те, що ці десять спілок перебувають під наглядом Ватикану. Безперечно, підпис одного з найближчих співробітників папи є гарантією довіри, якої так не вистачає! Адже якщо Апостольська столиця ручається за якусь позику, хіба можна сумніватися в її добросовісності?
Ватиканський банк вплутали в аферу, у цьому вже ніхто не сумнівається. Тому кардинал Аґостіно Казаролі, державний секретар, розпочинає переговори, мета яких – зробити все для того, щоби зняти з Церкви відповідальність. Немає жодних витоків інформації з перших розмов, коли було зроблено попередні спроби розрубати цей гордіїв вузол. Після складних переговорів з адвокатами банків-вкладників Казаролі погоджується виплатити їм відшкодування у розмірі 240 мільйонів доларів, за умови, що ця сума остаточна, а її виплата в жодному разі не означає провини Ватикану. У цьому й полягає стратегія Апостольської столиці: применшити свою роль у цьому скандалі, сплатити борги на найвигідніших умовах та віднайти моральну вірогідність. Амбітна програма.
Завдання Казаролі ускладнюється ще й тим, що Ватикан заливає повінь менш чи більш неправдивих інформацій, які поширює італійська преса. Згідно з цими частковими свідченнями й обривками зізнань, усе вказує на те, що Ватиканський банк та його таємничий президент віддавна вплутані у безконечні виманювання грошей та інші безчесні махінації Роберто Кальві.
Важко заперечити. Зі середини сімдесятих років Кальві використовував непрозорість ватиканської адміністрації та повагу до Ватиканського банку, екстериторіяльної організації, яка була поза всіма підозрами, для того, щоби витягнути власний банк із фінансової халепи, наслідку підозрілих махінацій. З іншого боку, «Bancо Ambrosiano» був нарочито католицьким: упродовж довгих років люди, які проходили співбесіду перед працевлаштуванням, були змушені пред’явити свідоцтво про хрещення! Внаслідок фінансових операцій, пов’язаних із тією чи іншою власною потребою, Кальві втягнув Ватиканський банк до важливих секторів італійської економіки: до видавничої галузі, страхування, справ окремих регіонів тощо.
Одна з цілей Кальві полягала в тому, щоби не дати можливости викупити його банк, який постійно перебував у плачевному становищі, а для цього треба було використати Ватиканський банк за посередництвом вигаданих спілок, які мали частку у розмірі десяти відсотків. Ватиканський банк був поза підозрами, а Кальві це було вигідно. Взамін за свою участь Ватиканський банк брав гонорари, провізію, і, звичайно ж, відсотки. Монсеньйор Марцінкус, його президент, ніколи не приховував і навіть пишався тим, що намагався інвестувати гроші туди, де міг із них «витягнути якомога більше». Подейкують, що він любив повторювати свою улюблену максиму:
– Церквою не можна управляти лише за допомогою молитви на вервиці!
Від «Opus Dei» – до мафії
Уся ця афера могла бути просто гігантським фінансовим шахрайством, якби не те, що Роберто Кальві, як виявить слідство, був пов’язаний зі всіма підозрілими і гучними італійськими аферами, котрі відбувалися після 1968 року. Неправдоподібні обставини, які супроводжували падіння «Banco Ambrosiano», видовищне «самогубство» його президента та неочікуване замішання Ватикану в цю негідну справу розбурхують людську уяву.
Спочатку, у липні 1982 року, увага публічної думки спрямовується у бік «Opus Dei». Через місяць після смерти Роберта Кальві його син передає дивне засвідчення сардинського інвестора Флавіо Карбоні, який переховується. На думку Карбоні, шеф «Banco Ambrosianо» не мав наміру втікати від відповідальности перед італійською владою, як усі вважали. Роберт Кальві нібито хотів зустрітися із загадковими представниками «Opus Dei», які начебто могли допомогти його банку вийти сухим із цієї халепи. Якщо Ватикан вплутаний у цей скандал, то цілком правдоподібно, що в даних секретних махінаціях задіяна і якась організація на кшталт «Opus Dei». Нечувано сенсаційна новина чи спроба відвернути увагу? Захоплива теорія, що з’явилася ніби на замовлення, облітає увесь світ. Ніколи не знайдеться жодних доказів, які б її підтвердили.
Друга хвиля спекуляцій з’являється у зв’язку з відомим фактом приналежности Роберто Кальві до масонської ложі «Р-2». Ця новина електризує італійські засоби масової інформації і на тривалий час мобілізує слідчих. Ложа «Propaganda Massonica Due» ще недавно була колоною Grande Oriente d’Italia (Великого сходу Італії), найважливішим авторитетом у країні, а потім перетворилася на гігантську мережу спекулянтів. У 1975 році керівником цієї ложі став зухвалий неофашист Ліціо Ґеллі. Він затято ненавидів комунізм, був пов’язаний із багатьма популярними південноамериканськими диктаторами. Впродовж кількох років Ґеллі створив структуру, яка налічувала багато тисяч «братів», серед яких були майже всі особи, що займали керівні посади в італійських секретних службах. Більш чи менш слушно вважали, що ложа «Р-2» була замішана – прямо чи опосередковано – в усіх великих скандалах, які розбурхали Італію в «період свинцю», а саме: у вбивстві Альдо Моро (1978 р.), в замаху на вокзалі у Болоньї (1980), у спробі замаху на Івана Павла ІІ (1981), у трагічному викраденні Еммануель Орланді, доньки працівника Ватикану (1983), у виявленні міжнародної антикомуністичної мережі «Ґладіо» (1990) тощо. Усе це спричиняє сотні судових засідань, у пресі з’являються тисячі статей.
Отож, Кальві належав до цієї дивної ложі, в якій зустрічався з політиками, журналістами, високопоставленими державними урядовцями та чиновниками. Наприклад, як стверджувала вдова Роберто Кальві, один міланський суддя, член «Р-2», був його радником у справах судових процесів, завдяки чому Кальві вдалося втекти якраз перед тим, коли його мали затримати за нелегальний обіг векселів. Те, що ложа «Р-2» була вплутана у скандал «Banco Ambrosiano», не викликає сумнівів. Однак на жодному етапі слідства не знайшли нічого, що давало би підстави підозрювати Павла VI або самого монсеньйора Марцінкуса у закулісних переговорах із кримінальним світом.
Третя підозра пов’язана з «Cosa Nostra», сицилійською мафією. Як виявиться пізніше, теза про її участь у цьому вбивстві була найбільш обґрунтованою. Навесні 1982 року Кальві заборгував мафії чималу суму і знав – цього боргу йому не вибачать. Коли банкір починає усвідомлювати, що йому ніколи не вдасться сплатити заборгованости грізному позикодавцеві, негайно ж намагається знайти порятунок у Марцінкуса. Той відмовляє, попри те, що Кальві погрожує розповісти про все журналістам. Згодом Роберто Кальві втікає з Італії до Австрії, а потім до Лондона, де на нього вже чекає Франческо ді Карло, шеф мафії. На думку інспекторів Скотленд-Ярду, коли банкір опинився у критичному становищі, він усе ж сподівався, що йому вдасться викрутитися завдяки контрабанді наркотиків, адже відомо, що це приносить шалені прибутки. Однак він потрапляє у пастку. Кредитори вирішили позбутися давнього приятеля, насамперед для того, щоби не стали відомими всі таємниці, які їх поєднували. Поза тим, це мало бути виразним сигналом для всіх боржників, які не поспішають розраховуватися з позикодавцями.
Теза про участь мафії виявиться найбільш обґрунтованою. А 2005 року в убивстві Кальві звинуватять п’ятьох осіб: мафіозі Джузеппе «Піппо» Кало, гангстера Ернеста Діоталлеві, контрабандиста Сильвано Віттора, бізнесмена Флафіо Карбоні, а також коханця останнього. У 2007 році усіх п’ятьох звільнять з огляду на «відсутність достатніх доказів», однак процес дасть змогу з’ясувати, що Кальві, здійснюючи шахрайство за шахрайством, справді «загубив» величезні суми брудних грошей, які йому позичила «Cosa Nostra». Перед смертю він так і не спромігся сплатити цей борг. Хоча «самогубство» Роберто Кальві врешті вдалося пояснити, та в усіх протоколах, які з’явилися впродовж процесу, так і немає відповіді на додаткове запитання: яким чином Церкву вплутали у цю небезпечну тіньову війну? Аби знайти відповідь, треба приділити трохи уваги незвичайному головному персонажеві цього нещастя, людині, котра посіяла обурення, – монсеньйорові Полу Марцінкусу.
На хідниках Чикаго
Пол Казимир Марцінкус народився 1922 року в Сісеро, убогому передмісті Чикаго, де жили емігранти з Польщі, Чехії, Ірландії та інших країн. У тому ж кварталі діяв Аль Капоне – його мати жила там на 16 Стріт. Це, звичайно ж, лише збіг обставин, однак, ніби іронія долі, довго впливатиме на образ «банкіра Господа Бога», який на хідниках Чикаго грав у футбол разом зі синами інших емігрантів (однак ті стали справжніми мафіозі).
Друге ім’я Марцінкуса – Казимир – це ім’я покровителя Литви. Саме з цієї прибалтійської країни у 1914 році батько Марцінкуса емігрував до Америки, як і чимало його співвітчизників, та став… мийником вікон. У Чикаго він познайомився з молодою землячкою, з якою виховав п’ятеро дітей. Пол був четвертим.
У віці 13 років юний Пол вирішує стати священиком. Навчається у вищій семінарії «St. Mary of the Lake» у штаті Іллінойс, де його запам’ятали як успішного спортсмена. 1947 року стає священиком. Ретельно виконує всі священичі обов’язки: хрестить дітей, хоронить померлих, катехизує в одній із парохій у Чикаго. Потім виїздить до Рима, де додатково вивчає канонічне право. У 1952-му потрапляє до англійської секції Державного секретаріяту Ватикану, а потім – до Папської церковної академії (колись це була Папська академія духовенства та шляхти). Це стало несподіваним шансом для молодого священика, який не нажив маєтку, не мав якихось геніяльних здібностей, ані не був ерудитом – співрозмовники помічали убогість його словникового запасу. До того ж він не походив із жодного з великих аристократичних родів…
Незабаром Марцінкус вирушає до Болівії як нунцій, потім його переводять до Оттави, та невдовзі він знову повертається до Державного секретаріяту, де його робота полягає у перекладі кореспонденції папи Івана ХХІІІ англійською мовою. Крім нього, інші особи перекладають кореспонденцію іспанською, французькою, німецькою. Марцінкус – енергійний чоловік, кожного дня він прокидається о 6 ранку. Йому замало офісних обов’язків, тож він шукає нових форм душпастирської та суспільної активности: грає у теніс, активно займається гольфом. Пол Марцінкус із приємністю курить сигари і їздить величезним «шевроле», що дуже подобається малим римлянам, яких він вчить грати у бейсбол. Праця з молоддю назавжди залишиться його захопленням.
На початку собору, у жовтні 1962 року, до Рима приїздять 300 американських єпископів. Багато з них із симпатією ставляться до свого земляка, який непогано розуміється на таємницях Вічного Міста. Марцінкус добре знає місцеві магазини, тратторії, а ще він особисто знайомий із місцевими лікарями та різноманітними чиновниками. Марцінкус робить чимало послуг, зав’язує численні контакти. У 1963 році займається побудовою дому, призначеного для американських духовних осіб, які приїжджають до Рима. Називає цей дім «Villa Stritch» («Вілла Стрітча») – на честь давнього архиєпископа Чикаго, також стає у ньому першим управляючим, і з роками це дасть йому змогу особисто познайомитися з усіма північноамериканськими єрархами, які відвідуватимуть Ватикан.
1964 року Павло VI, якому Марцінкус давав уроки англійської мови, залучає його до підготовки своєї подорожі до Бомбею, де розмовляють англійською. Це перша велика папська подорож. Уся логістика, яка за часів Івана Павла ІІ стане рутиною, тепер перебуває щойно в зародку. Марцінкус проявляє неабиякі організаторські здібності, усі також захоплюються його фізичною силою та витривалістю. Він водночас виконує обов’язки перекладача, охоронця та помічника, тож стає незамінним. Пол Марцінкус бере участь у всіх подорожах Павла VI: в ООН, Фатіму, Туреччину, Колумбію, Женеву, Уганду, на Далекий Схід. Павло VI починає зі симпатією ставитися до цього гіганта (зріст Марцінкуса – 196 см), який уже двічі врятував його від небезпеки.
– Якось я надто наблизився до папи, – розповідає відомий фотограф апостольських подорожей Павла VI. – Раптом якийсь священик, схожий на регбіста, схопив мене за куртку і, хоч мене важко назвати худорлявим, переніс через загорожу. Це був Марцінкус!
Марцінкус – нетиповий приклад монсеньйора. Безпосередній, шорсткий, розсудливий, прагматичний і… недипломатичний. Як розповідає одна особа з близького оточення папи, це «єдиний священик у курії, який не боїться сказати «ні» кардиналові»! Уже самі не надто делікатні манери шокують деяких porporatі: у Нью-Йорку перед промовою Павла VI в ООН Марцінкус розлючено нападає на одного кардинала, який жахнувся, що агенти охорони проявляють неповагу до папи, коли під час промови стоять до нього спиною, пильнуючи за порядком у залі! В Боготі під час приїзду Святішого Отця він гостро сперечається з монсеньйором Бенеллі, кремезним субститутом Державного секретаріяту, з приводу якихось справ, пов’язаних із безпекою папи. Пізніше ці суперечки ще дадуть про себе знати…
Ризик забруднити руки
1969 року життя Марцінкуса змінюється. На місце престарілого кардинала Альберта ді Жоріо, президента Ватиканського банку, Павло VI пропонує кандидатуру саме Пола Марцінкуса. Хто ж, як не заповзятливий американець без комплексів, зможе ліпше керувати фінансовими справами, якими не хоче займатися жоден із римських достойників? Ніхто не насмілюється заперечити папі. Однак щасливий обранець не має жодних знань у цій галузі. Пізніше він сам зізнається у тому, що його єдиний досвід у сфері керування фінансами зводився до збирання недільної пожертви на парохії в Чикаго і що він хотів відмовитися від цієї пропозиції:
– Ваша Святосте, чому Ви не візьмете на цю посаду когось іншого? У мене немає жодного банківського досвіду!
– Отче, Ви лише наглядатимете за справами…
Це правда, адже президент Ватиканського банку особисто не займається підписанням трансакцій. Його роль обмежується нагляданням за цим органом нижчого рангу, складним але дуже потрібним, який керує банківськими рахунками монаших чинів та католицьких організацій. У Церкві на жодному щаблі єрархії ніхто не любить говорити про гроші. І так триває вже дві тисячі років. Суперечки з банкірами, переговори стосовно цін та позичок, намагання повернути борг, зменшення видатків – цього не вміє ніхто. Нечисленні священики, які погоджуються взятися за ці невдячні завдання, ризикуючи забруднити руки, є справжнім благословенням для цієї організації, котра, хоч як це дивно, оперує доволі «круглими» сумами. Коли ми говоримо про «багатства» Церкви, то все це відносно. У дев’яності роки ХХ століття бюджет Ватикану був у чотири рази менший, ніж адміністративний бюджет Евросоюзу. З іншого боку, відколи у 1929 році Ватикан здобув автономію, Апостольська столиця ніколи не зазнавала фінансових проблем.
Однак часи змінюються. Починаючи з ІІ Ватиканського собору, сума загальних коштів неймовірно зростає. Усі ці синоди, нові декастерії, усі ці комісії, які треба створити, нунціятури, які треба забезпечити всім необхідним, усі зусилля у сфері засобів комунікації, уже не згадуючи про апостольські подорожі в різні кінці світу, – все це коштує дуже дорого. Треба знайти нові джерела фінансування, раціоналізувати бюджет, використати підтримку архиєпархій, особливо з тих країн, де Церква найзаможніша, а саме – з Німеччини та Сполучених Штатів Америки. 1981 року Іван Павло ІІ створить раду, яка складатиметься з п’ятнадцяти кардиналів. Перед ними поставлять дуже конкретне завдання – реорганізувати загальну бухгалтерію. Серед них, звичайно ж, буде німець Йозеф Геффнер, архиєпископ Кельна, та американець Джон Джозеф Крол, архиєпископ Філадельфії. Тож американець опинився на чолі Ватиканського банку зовсім не випадково.
Марцінкус виїздить на кількаденну практику до банку «Chase Manhattan» (у Нью-Йорку), а потім до «Continental Bank» (у Чикаго), де дізнається, що таке акція, вексель, довгостроковий кредит тощо. А решта, як він стверджує, – це «справа організації». Вікторія Маріґонда, секретарка Марцінкуса, з якою він співпрацюватиме близько двадцяти років, раніше трудилася у біржовій спілці, тож зуміє повести свого працедавця через гущавину нової термінології.
У 1981 році Марцінкус також отримає посаду заступника губернатора Ватиканської Держави. Для куріяльних достойників керування фінансами та організація губернаторства Ватикану (музеї, автостоянка, супермаркет, аптека, сади, заробітна плата працівників) – це майже одне й те саме. Знову стане актуальним аргумент, що Марцінкус не має достатньої кваліфікації, але хто з тих, котрі на той час працюють у курії, може цим похвалитися?
Тимчасом Марцінкус надалі займається організацією подорожей Павла VI. Цей папа не їздить стільки, скільки їздитиме Іван Павло ІІ, що дає змогу Марцінкусу залишатися у безпосередньому контакті з главою Церкви, підтримувати свої контакти на верхівці єрархії та бути обережним. Однак в оточенні це викликає гостру критику та неприхильні плітки: членам курії не подобається, що Марцінкус не є італійцем, а має таку велику владу в Римі.
Скільки осіб на той час усвідомлюють, що за цим образом кремезного і суперечливого єрарха, який любить самотність (зрештою, він із приємністю робив усе, щоби підтримувати цей образ), приховується хтось цілком інший: некомпетентна, недбала та безвідповідальна особа?
Погані знайомства
Коли у 1969 році Пол Марцінкус починає виконувати свої обов’язки у Ватиканському банку, він знайомиться з Мікеле Сіндоною, давнім сицилійським нуворишем, який став банкіром. Цей чоловік вихваляється знайомством із Павлом VI, з яким недавно зустрічався у середовищі Католицької акції. Він справді дещо радив папі, коли нове італійське законодавство змусило Ватиканський банк стати самостійною організацією, яка не підлягає італійській системі оподаткування. А потім за ним закріпилася роль «чоловіка, який робить послуги». Марцінкус захоплюється новим знайомим та його досвідченістю у сфері фінансових справ. Він навіть не підозрює, що симпатичний співрозмовник тісно пов’язаний із мафією. Деякі джерела навіть подають інформацію, що Сіндона був одним з її «міністрів фінансів», тож його поради служать насамперед інтересам його власного банку, міланського «Banca Unione».
Методи Сіндони призводять до того, що 1975 року відбувається видовищне банкрутство внаслідок розтрачання (у Ватикані виявили фальшиві акції, виписані на ім’я мафії). Уже тоді Ватиканський банк знеславився. За кулісами деякі церковні достойники починають випоминати Марцінкусові підозрілі знайомства та особисті контакти, ризиковані махінації. Та він виходить із цих перипетій незаплямованим, оскільки ФБР спростовує всі звинувачення. І хоча стосовно стилю керування монсеньйора Марцінкуса щораз більше осіб висловлюються критично, він і надалі довіряє своєму другові Мікеле Сіндоні. Пол Марцінкус ще навіть не здогадується про те, що Сіндона закінчить своє життя у 1986 році в тюремній камері у Венеції, випивши каву, отруєну ціяністим калієм!
Марцінкус також не знає про те, що Сіндона є близьким знайомим Лічо Джеллі, великого майстра масонської ложі «Р-2». 1981 року, під час обшуку на віллі сицилійського банкіра, італійська поліція знайте список із 926 прізвищ, який буде підтвердженням того, що ложа «Р-2» – це місце, де перехрещуються різноманітні фінансові інтереси і приховані серйозні таємниці. Зрештою, це Сіндона познайомить Марцінкуса з Роберто Кальві, заступником директора «Banco Ambrosiano» та… членом масонської ложі «Р-2».
Після смерти Кальві Марцінкус спростовує інформацію про те, що вони зустрічалися регулярно, зізнається лише в тому, що це трапилося «два чи три рази». А це неправда. Впродовж багатьох років Сіндона та Кальві підтримували з Марцінкусом тісні контакти, і фахові, і дружні. Вони швидко зрозуміли, що американський прелат – новичок у банківській справі і небагато знає про те, чим займається, натомість із фондами свого банку може робити все, що завгодно. А ще він грає у гольф із найвищими очільниками потужної американської конференції єпископів: кардиналом Кролом із Філадельфії та кардиналом Коді з Чикаго. Тож вирішують використати його знайомства та легкість у надаванні кредитів для того, щоби 1975 року ввести Кальві до керівного складу «Banco Ambrosiano». Таким чином Кальві здійснює мрію свого життя. Він хоче бути успішним за будь-яку ціну, тому не добирає засобів. Погоджується на «прання грошей», створення фіктивних фірм, штучних рухів деяких курсів на міланській біржі тощо.
За допомогою Сіндони Кальві використовує наївну щирість Марцінкуса і втягує Ватикан у спробу покращення фінансової стабільности у своєму банку, яка навряд чи вдалася би без пасивної та благодушної співучасти «міністра фінансів» Апостольської столиці. Взамін за підтримку Марцінкус вимагає від Кальві листа, який звільняє Ватикан від будь-якої відповідальности, і це йому вдається. Пол Марцінкус вважав, що треба допомогти «Banco Ambrosiano» хоча б тому, що Ватиканський банк мав там чимало векселів, навіть якщо довелося б вести нечесну гру й ризикувати пенсією працівників Апостольської Столиці!
Під захистом папи Івана Павла ІІ
Таким чином у 1982 році Церква була вплутана у скандал, пов’язаний із «Banco Ambrosiano». Наступного року італійські правоохоронні органи доходять навіть до того, що звинувачують трьох керівників Ватиканського банку: керуючого монсеньйора Пола Марцінкуса, заступника Луїджі Менніні та головного бухгалтера Пеллегріно де Стробеля. Однак усі троє звинувачених ігнорують виклик до суду та залишаються за безпечним прикриттям товстих мурів Ватикану, суверенної держави, в якій вони переховуються за мовчазною згодою папи!
Коли Кароля Войтилу обрали папою, він полюбив Пол Марцінкуса. Насамперед тому, що той був литовцем, а папа-поляк обдаровував сусідню країну особливою повагою, позаяк його мама також мала литовське коріння. А ще тому, що Ватикан – це місце, де всі шепочуться по кутках, де мова аж кишить евфемізмами, де не завжди панує милосердна любов. У такому світі цей американець, безпосередній у мові та шорсткий у манерах, мав усі шанси сподобатися полякові. Врешті, Кароль Войтила дуже не любить несправедливости, пліток, а ще більше – медіяльного лінчування:
– Преса надто жорстоко ставиться до Марцінкуса. Поки ми не отримаємо доказів звинувачення, він залишатиметься на своїй посаді!
Ще трохи, й італійські правоохоронні органи почнуть розшукувати Марцінкуса, та Іван Павло ІІ на це не зважає. Наступне звинувачення чекатиме на монсеньйора Пола Марцінкуса в 1986 році, та папа знову його ігноруватиме. Для захисту «банкіра Господа Бога» Ватикан постійно покликається на той аргумент, що Ватиканський банк користується привілеєм екстериторіяльности. Від часу Латеранських трактатів Ватиканська Держава має власну юстицію і самостійно судить своїх громадян. Зрештою, у справі екстрадиції між Італією та Апостольською столицею ще не було знайдено порозуміння. Іван Павло ІІ втримає Марцінкуса на посаді керівника Ватиканського банку аж до березня 1989 року, коли буде зупинено слідство.
Папа-поляк ніколи не цікавився рахунками. Єдине, до чого він має інтерес у цій сфері, – це можливість дати конверт із 50-ма чи 80 тисячами доларів тому чи іншому єпископові із країни третього світу. На прохання секретаря Станіслава Дзівіша сумки з грошима папі приносив особисто керівник Ватиканського банку, а потім привозив ліфтом аж до папського кабінету на третьому поверсі Апостольського палацу. Або ж вручав гроші тому чи іншому єпископові, які виходили від Святішого Отця, – на потреби єпархії…
1990 року Іван Павло ІІ, за порадою своїх співпрацівників, проведе реформу фінансової діяльности Ватикану. Він довірить кардиналу Едмундові Шоці, також американцеві, префектуру економічних справ Апостольської столиці, а також дасть йому дві дуже прості вказівки: професіоналізм і прозорість. Саме цих двох рис не вистачало монсеньйорові Марцінкусу. Його наступник на чолі Ватиканського банку Анжело Калойя, також міланський банкір, скаже про нього:
– Це був не надто вдумливий чоловік. Йому було достатньо загального опису стану справ. Поза сумнівом, у нього були погані радники, та в його особистій чесності я не сумніваюся…
Слух про «банкіра Господа Бога» стихне. Після повернення до Сполучених Штатів Америки, де Марцінкус знову стане «звичайним священиком», він помре у лютому 2006-го у віці 84 років у передмісті Фенікс, штат Аризона. І, щодо цього немає жодних сумнівів, забере зі собою до гробу кілька невиявлених таємниць…
Уривок взято з книжки Бернара Лєкомта «Таємниці Ватикану»
Рік видання: 2012
ISBN: 978-966-395-598-8
Формат: 145х200
Палітурка: м'яка
Кількість сторінок: 344
Чому Мусоліні створив Ватиканську державу? У чому насправді полягало мовчання папи Пія XII у справі нацизму? Чому II Ватиканському собору загрожував крах? Чи справа Лефевра була справжньою схизмою? Хто мав намір убити Івана Павла ІI? Про що йшлося у третій фатімській таємниці? На ці й інші теми написано дуже багато. Однак кожна з них і надалі прихована в загадковому мороці, кожна з них усе ще породжує запитання, дискусії, домисли, інтерпретації…
До уваги читачів – захоплива розповідь про найважливіші таємниці з історії папської держави упродовж останніх ста років.
Де придбати:
1. Скориставшись послугою «Книга-поштою»: а/с 808,м. Львів, 79008;
2. За допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com;
3. На сайті «Свічадо».
4. За телефоном (032)235-73-16;
5. У крамницях «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа». Запитуйте також у парафіяльних крамницях.
фінансово.
Щиро дякуємо!
