Мені часто ставлять запитання під час різного роду зустрічей про відносини церкви і держави. Думаю, що це зацікавлення має багато підстав.
Зрозуміло, що в такій державі, як наша, де є багато церков і релігійних організацій, їх стосунок до держави, а тим більше до чинної державної влади цікавить свідомих, передусім віруючих громадян. Тому хочу назвати кілька причин (які мені відомі), чому люди ставлять таке запитання.
Для кращого пояснення зверну увагу на подібність структур церкви і держави. Кожна церква чи велика релігійна організація включає поважну кількість членів. Вона має свої керівні органи, наприклад єпископат, що їх ми можемо називати церковною владою.
Однак, одразу підкреслю, церква – це всі без винятку її члени і керівництво.
Подібно з державою: її становлять усі громадяни. З-поміж них деякі члени виконують керівну роль, і їх ми називаємо владою. Знову хочу наголосити, що поняття "держава" і "державна влада" не є синонімами, і про це треба пам'ятати, коли говоримо про зв'язок церкви та держави.
Тепер конкретно про причини щирого зацікавлення державно-церковними відносинами.
Люди спостерігають, що з нагоди державних свят високопосадовці з'являються перед публікою в супроводі церковних діячів, насамперед представників вищого кліру. Їх часто запрошують на різні державні заходи, наприклад покладення квітів, немовби прикрашати церемонії, але не кличуть публічно і спільно молитися за державу, за Батьківщину та за тих, хто нею керує. Вищезгаданий факт є загальновідомий, бо його всі бачать на телебаченні.
Громадяни, які цікавляться законодавчою сферою, дивуються, чому Верховна Рада видає закони, що дають державним органам можливість докладно перевіряти діяльність церков, та чому Президент це підписує. Це у них створює враження великого браку довіри державної влади до церковної та вказує на бажання контролювати церкву.
Віруючі люди, переважна більшість яких є християнами, не можуть збагнути, чому територія нашої країни все ще так густо всіяна пам'ятниками тим, хто послідовно переслідував релігію.
Твердять (не знаю, чи це правда), що в Україні більше пам'ятників Леніну, ніж храмів. Тож чи є ми християнською державою, як часто говориться? Такий сумнів підтверджує і та обставина, що важливу релігійну подію – Хрещення Київської Русі – пропонується святкувати осібно на церковному і на державному рівнях.
Багато з тих, хто запитує, якими повинні бути відносини церкви і держави, цікавиться, яку роль відіграватимуть церкви в президентських перегонах (вони вже давно розпочалися), бо на останніх виборах в жовтні минулого року поведінка деяких церковних діячів була далека від того, що її собі уявляють віруючі люди. Громадян згіршувало балотування духовних осіб, а ще більше вихваляння ними певних кандидатів взамін на якусь пільгу чи вигоду.
Окрім причин зацікавлення з боку людей державно-церковними відносинами, хотів би сказати кілька слів про те, якими ці відносини повинні бути.
Це питання треба розглядати на тлі історії. Оскільки в Україні багато церков та релігійних організацій і практично кожна має особливу історію, зверну увагу тільки на те, що можна сказати про всіх. Упродовж багатьох років церковно-державні відносини характеризувалися тим, що уряди були чужими, окупаційніми, інколи безбожними чи навіть богоненависними.
Щойно 20 років після дуже довгої перерви церкви в Україні можуть підтримувати відносини зі своєю рідною державо, точніше і церква, і держава повинні вчитися, як ставитися одна до одної, щоб усе було гаразд.
Що повинна робити церква? Оскільки за своєю суттю церква є релігійною установою, її першим та головним завданням є молитися за свій народ, за свою державу, виховувати вірян на добрих людей, а отже, відповідальних громадян. У Святому Письмі Йосиф, опікун Пресвятої родини, знаний як людина "праведна" (пор. Мт. 1, 19).
Праведними повинен бути кожен громадянин. І церква має допомогти людям бути такими – бездоганними стосовно Бога і ближніх. Для цього треба пройти високоякісний процес виховання, першу відповідальність за який несуть батьки.
І саме церква повинна старатися допомогти батькам бути взірцевими громадянами і в такому дусі виховувати своїх дітей. У цьому процесі важливу роль також відіграє школа, але це вже тема окремої розмови.
Церква має ще одне дуже важливе суспільне завдання – реагувати на неправду і несправедливість. А для цього вона повинна зберегти себе вільною, незалежною, непідкореною державним органам, – повинна зберегти себе на такому високому духовному та моральному рівні, щоб могти авторитетно говорити.
Тоталітарні держави усіх віків намагаються обмежити свободу церкви, бо бояться її слова.
Натомість мудрі держави хочуть бачити церкву автентичною і вільною. Адже вони розуміють, що церква, як вихователь відповідальних громадян та як голос сумління народу, є незамінним чинником збереження державних чеснот.
Церква не сміє нав'язувати себе державній владі. Із державною владою вона є партнером у забезпечені загального добра народу. Держава повинна дати церкві можливість виховувати громадян, а також забезпечити їй матеріальну можливість виконувати свою релігійну місію.
Щасливий той народ, який живе в країні, де між цими двома партнерами панує взаємна пошана та чесна співпраця.
Блаженніший Любомир (Гузар), Українська правда
фінансово.
Щиро дякуємо!
